.jpg)
Звернення митрополита Іларіона до православних християн Рівненщини опублікували на Fb-сторінці Рівненської єпархії Православної Церкви: України.
Дорогі у Христі брати і сестри! Всечесні отці! Дорогі краяни!
Сьогодні Україна переживає не лише важкі випробування війни. Ми проходимо час великих рішень, від яких залежить, яким буде наше духовне і церковне майбутнє. Те, про що ще кілька років тому можна було сперечатися, що можна було відкладати або пояснювати історичними обставинами, сьогодні потребує чесної відповіді перед Богом, власною совістю і нашим народом.
Уже понад чотири роки триває повномасштабна російська агресія. За цей час Україна втратила тисячі своїх синів і дочок, зруйновано міста і села, мільйони людей пройшли через біль розлуки, окупації, полону, вимушеної еміграції. Майже кожна українська громада сьогодні має могили своїх полеглих Захисників. І серед тих, хто боронить Україну, хто страждає і молиться за неї, є православні українці різної церковної належності.
Саме тому я хочу сьогодні говорити не мовою протистояння, а мовою відповідальності. Не для того, щоб ще раз провести межу між «нами» і «ними», а для того, щоб запитати: скільки ще ми будемо залишатися розділеними там, де Христос закликає нас до єдності?
Після 27 травня 2022 року керівництво Української Православної Церкви заявило про свою самостійність і незалежність та вилучило зі свого Статуту низку положень, які безпосередньо стосувалися відносин із Московським патріархатом. Багато священників і вірян цієї Церкви щиро підтримують Україну, допомагають військовим, моляться за перемогу і не бажають мати нічого спільного з ідеологією «русского мира».
Однак минулі роки поставили перед усіма нами й інше питання: чи достатньо декларації про незалежність, якщо питання церковно-канонічних зв’язків із Російською Православною Церквою так і не було остаточно і зрозуміло вирішене для всього православного світу? Чи може українське Православ’я нескінченно залишатися у стані невизначеності, коли на словах Москва відкидається, але водночас зберігаються елементи тієї церковної традиції та свідомості, які десятиліттями формували залежність від московського центру?
Сьогодні це вже не лише предмет церковної полеміки. Українська держава у встановленому законом порядку досліджує наявність ознак афілійованості окремих релігійних організацій з Російською Православною Церквою. Ці процеси мають свою правову площину і повинні відбуватися відповідно до закону, із забезпеченням свободи совісті та права кожної людини сповідувати свою віру. Але Церква не може обмежитися лише юридичною відповіддю. Для нас існує глибше питання – питання церковної совісті.
Бо можна змінити статут, але значно важче змінити свідомість. Можна прибрати певні слова з документів, але набагато важче звільнитися від багаторічної звички сприймати Москву як духовний орієнтир. Саме тому таке занепокоєння викликає кожен випадок, коли в церковному середовищі знову з’являються ознаки ностальгії за російською імперською традицією, особливого ставлення до російської монархічної символіки чи будь-які інші прояви духовного тяжіння до того світу, від якого Україна сьогодні платить страшну ціну за своє звільнення.
Особливо неприйнятним було б будь-яке фактичне збереження молитовної чи церковної залежності від патріарха Кирила, який за роки цієї війни не став голосом миру і захисту невинних, а своїми публічними висловлюваннями надавав релігійне виправдання російській агресії. Тут уже йдеться не про різницю церковних поглядів. Перед нами постає питання християнської совісті: чи може український православний християнин духовно орієнтуватися на церковний центр, керівництво якого виправдовує війну проти його власного народу?
Але саме тут хочу сказати найважливіше. Дорогі брати і сестри, які сьогодні належите до Української Православної Церкви! Дорогі священники! Я не звертаюся до вас як до ворогів. Я не хочу називати вас зрадниками лише через вашу церковну належність. Серед вас є ті, які люблять Україну, служать її народові, допомагають нашим воїнам, ховають загиблих Захисників, моляться за поранених і разом з усіма переживають біль цієї війни.
Саме тому сьогодні я звертаюся до вас як до братів. Нам не потрібно чекати, поки держава, суди чи закони вирішуватимуть те, що православні християни здатні вирішити по-християнськи. Церковна єдність не повинна народжуватися в кабінетах чиновників. Вона повинна народитися біля престолу Божого, у молитві, взаємному прощенні й усвідомленні того, що Христос у нас один, Євангеліє одне, Хрещення одне і народ, якому ми служимо, один.
Господь перед Своїми стражданнями молився: «Щоб усі були одно» (Ін. 17:21). Ці слова сьогодні особливо звернені до українського Православ’я. Чому ми досі не можемо стати разом перед однією Чашею? Чому в одному українському селі можуть стояти два православні храми, люди в яких сповідують один Символ віри, шанують тих самих святих, хрестять своїх дітей в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, але залишаються розділеними через церковну спадщину минулого?
Можливо, настав час перестати питати, хто кого переміг. Настав час запитати: що ми можемо зробити, щоб переміг Христос?
Православна Церква України не повинна бути для вас чужою Церквою. Це Церква вашого народу і вашої землі, яка отримала Томос про автокефалію і покликана збирати, а не розділяти православних українців. Її двері відкриті для кожної громади, кожного священника і кожної людини, яка бажає жити православною вірою у своїй незалежній Українській державі без духовного підпорядкування Москві.
Я простягаю сьогодні руку своїм братам-архієреям та священникам. Не бійтеся. Ніхто не вимагає від вас зректися сану, ваших парафіян, ваших храмів, ваших святинь чи всього доброго, що було у вашому служінні. Йдеться не про те, щоб перекреслити ваше минуле. Йдеться про те, щоб разом відповідально будувати майбутнє.
Так само звертаюся до православних громад. Ваш храм – це дім молитви, який будували ваші батьки і діди. Ваша парафія – це ваша духовна родина. Єдність із Помісною Православною Церквою України не означає втрати цієї родини. Навпаки – вона може стати поверненням до повноти церковного життя без тієї історичної залежності, яка так довго розділяла православних українців.
Ми не хочемо переходу «переможених» до «переможців». У Христовій Церкві взагалі не повинно бути переможених братів. Ми прагнемо зустрічі. Прагнемо примирення. Прагнемо того дня, коли слово «перехід» стане непотрібним, бо буде лише одна спільна дорога – дорога українського Православ’я до єдності у Христі.
Саме тому я переконаний: сьогодні недостатньо лише говорити про те, від кого ми незалежні. Настав час відповісти, з ким ми хочемо бути разом.
Не з Москвою має будуватися майбутнє Української Церкви. Воно має будуватися навколо Христа. Ми не маємо все життя визначати себе тим, від кого відійшли. Ми повинні визначати себе Тим, до Кого належимо.А належимо ми Христові. Тому прошу кожного священника, кожну громаду, кожного православного християнина нашої Рівненщини: не бійтеся говорити одне з одним. Не дозволяйте старим образам, особистим конфліктам, майновим суперечкам чи людській гордості бути сильнішими за заповідь Христову про єдність.
Як архіпастир я готовий до такого діалогу. Без приниження. Без примусу. Без вимоги зректися свого минулого. З повагою до священничої гідності, до громад і до кожної людини. Якщо є страх – говорімо про нього. Якщо є питання – шукаймо відповідь. Якщо залишилися рани від минулих конфліктів – намагаймося їх лікувати. Але не залишаймо церковне розділення у спадок нашим дітям.
Ми вже заплатили надто високу ціну за чужі імперські мрії. Не маємо права передавати наступним поколінням ще й церковне розділення, коріння якого значною мірою лежить поза межами України.
Сьогодні біля могил наших полеглих воїнів ми не запитуємо, до якого храму вони ходили. Ми схиляємо голови перед їхньою жертвою і молимо Бога прийняти їхні душі. Можливо, саме їхня жертовність повинна навчити нас нарешті бачити одне в одному братів і сестер одного народу, покликаних бути єдиними у Христі.
Дорогі брати і сестри! Не дозволимо «русскому миру» повертатися в Україну – ані під старими гаслами, ані під новими назвами, ані через політику, ані через церковну ностальгію. Настав час не лише говорити про єдину Помісну Православну Церкву – настав час її разом будувати.
Я простягаю вам руку і закликаю: приходьте. Приходьте як брати. Приходьте не до чужої Церкви, а до спільного дому українського Православ’я. Нехай жодна людська амбіція, жодна стара образа і жодний чужий церковний центр більше не будуть сильнішими за нашу єдність у Христі.
Нехай Господь просвітить наш розум, очистить серця від ворожнечі, дасть нам мужність називати неправду неправдою, але водночас подарує любов, здатну зцілювати рани багаторічного церковного розділення.
І нехай настане благословенний день, коли в наших містах і селах православних українців більше не питатимуть: «До якої Церкви ти належиш?», бо ми разом, єдиними устами і єдиним серцем, стоятимемо перед одним Христом, молитимемося за свій народ і прославлятимемо Отця, і Сина, і Святого Духа.
+ Іларіон
митрополит Рівненський і Острозький
