.png)
Людмила Марчук - рівненська журналістка, письменниця і мама загиблого Героя Богдана Гордійчука опублікувала на своїй Fb-сторінці новелу, присвячену своєму синові.
"Світлій пам'яті мого сина Богдана присвячую цю маленьку новелу, яка відображає наше сьогодення. 30 липня - його День його народження. У літочисленні моєї пам'яті ця дата вкарбована навічно", - пише жінка.
Публікуємо текст новели без змін:
СТОМЛЕНИЙ ВОЇН
На парапеті перед фасадом залізничного вокзалу одиноко сидить жінка.
Навпроти неї в ореолі сонячних променів вималювався силует молодого чоловіка у військовій формі. Він йшов у її бік. Стрункий і красивий. З важким наплічником кольору хакі. Немов магнітом прикував до себе її увагу.
- Він їде туди! – Її свідомість обпекла важка думка. Вона знає, куди. Вона знає, що там. Пекельні бої. Кров і смерть.
Вона прочитала в його ході велику втому. Солдат виглядав так, неначе щойно вийшов із бою. Крок далеко не бадьорий. Йшов, злегка похитуючись. Підійшов ближче. Молоде обличчя гарне, як виточене. Правильні красиві риси, аскетично відшліфовані суворим побутом. Ясно голубі очі. Русявий чуб-оселедець. У таких хлопців закохуються молоді дівчата. Такі обличчя люблять зображати художники. З таких типажів скульптори творять образи звитяжних лицарів.
Наразі це обличчя змучене і дуже зажурене.
Він присів якраз навпроти – на протилежному парапеті, за якихось три метри від неї. Їх розділяли сходи, що вели до вокзалу.
Так мовчки якусь мить і сиділи. Мати, яка вже втратила на цій страшній війні свого сина. І син. Чийсь син. Чийсь коханий. Може, вже й чийсь батько?! Та він був сам. Його ніхто не проводжав. Поруч нього – анікогісінько! Ані зграї веселих друзів. Ні коханої, котра б у цю мить мала б ніжно обвивати його рамена. Може, зронила б сльозу. Дала обітницю чекати. Підбадьорила. Розвеселила насамкінець веселою бувальщиною. Але її чомусь не було!
Не було й матері. Обійняла б серцем. Перехрестила синові дорогу. Сказала: «Бережи себе, синку! І нехай береже тебе Господь!».
Самотній воїн спрагло перехилив пляшку з водою. У горло впав лише один ковток. Рука стомлено опустилася. Важка голова схилилася на груди. Цей образ був таким промовистим, що їй хотілося назавжди закарбувати його у своїй пам’яті. Оцей чіткий трикутник широких плечей воїна. Те, як він сидів.
Так сидять у скорботі за загиблими побратимами. Так сидять у великій зажурі. Так сидять зневірені.
Це був образ того часу, в якому тепер живе наш народ! Ми усі нині на вістрі відчаю. Нам так треба віри! А таким хлопцям на передовій дуже треба помочі! Треба поповнення. Треба зброї! Треба віри.
Вона, чужа матір, вже осиротіла, карбована війною, читала настрій чужого сина. У ньому читався відчай.
- Не набувся ти, синку, удома. Не накохався. Зустрів учорашніх друзів. Та не побачив їх такими, якими вони були до того, як ти пішов на війну. Хоч, вочевидь, ти побачився з родиною? Може там чекала на тебе твоя добра сестра, твій молодший брат, твої батько і мати? Може, й добрий сусіда. Чи бабуся. Дідусь. Аякже! Усі вони були біля тебе!
Коли солдат приїздить з нуля на кілька днів, приходять усі! Усі плачуть. Обіймають і плачуть. Нарікають на гірку долю! Жаліють!
Цей солдат тепер, згадуючи ту мить, вочевидь думає: «Вони не уявляють, як нам там. Спитали б ліпше, чи потребую я жалощів?! А я цього не потребую! Чуєте? Я потребую бодай краплю того, чого ви, ті, котрі не були там, на передовій, не можете мені дати! Тут і там – то два різні, паралельні світи…»
Ось чому він тут сам. Нікому не дозволив себе провести. Він має скласти себе докупи. Він воїн. А воїн не має права постати перед бойовими побратимами розхитаним і зневіреним. Таких там не треба. Таких не беруть на завдання. Такі там довго не живуть.
Насамкінець хотів побути на самоті з рідним містом. Попрощатися.
Він не знає, чи повернеться. Ніхто тепер цього не знає.
На якусь хвильку жінка відволіклася. За її спиною заплакало чиєсь дитя. Переконавшись, що у дитини є мама, вона знову повернула голову туди, де навпроти неї сидів солдат.
А його там не було. Як наче й не було ніколи. Голос вокзального диктора оголошував прибуття поїзда Львів-Харків. Їй защеміло серце. На Харківщині під Вовчанськом загинув її син. Там наразі було пекло. Він поїхав туди! «Господи! Збережи цього хлопця! Візьми його під свій покров, Божа Мати!»
Самі ноги понесли її туди, де щойно сидів стомлений воїн. Над тим місцем, де щойно зафіксувала в своїй пам’яті трикутник плечей і похилену голову з русявим оселедцем, на гілочці ялини самотньо хилитався на вітрі маленький православний хрестик.
Самотній воїн попрощався зі своїм містом. Залишив йому часточку себе. Людям – пам’яті. Пішов…
П’ятий, десятий, тисячний… Пішов… Збережи нас, Боже!
Нагадаємо, Богдан Гордійчук з позивним «Камінь» пішов на війну (на той час – АТО) ще влітку 2014-го року. Поклав життя за Україну на Харківщині на початку 2023-го... Він нагороджений державною нагородою - орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Сьогодні, 30 липня, він би святкував свій День народження.
