.png)
Людмила Марчук - рівненська журналістка, письменниця і мама загиблого Героя. Богдан Гордійчук з позивним «Камінь» пішов на війну (на той час – АТО) ще влітку 2014-го року. Поклав життя за Україну на Харківщині на початку 2023-го...
Син Людмили Марчук та три його побратими – рівнянин Василь Удодик та Олександр Ліщук з Юрієм Кузьмичем з Рокитнівщини загинули всі разом від підриву ворогом їхнього автомобіля вранці 4-го січня 2023 року в мить, коли вже успішно виконали бойове завдання і поверталися на місце дислокації. Рівнянам пам’ятний похорон цих чотирьох мужніх воїнів у перший День Різдва Христового - 7 січня 2023 року.
Їхній подвиг не забуто. Всі четверо нагороджені гідною державною нагородою - орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Посмертно.
- Пані Людмило, слухала ваш виступ під час публічного заходу, приуроченого до Днів матері та вишиванки під назвою «Незламні матері», організованого рівненським ЦНАПом. Читала ваші пости у мережі Фейсбук. Ви сильна жінка. Як ви тепер? Від часу загибелі сина минуло більше як півроку. Скоро День його народження…
- Ви знаєте, для матері скільки б не минуло часу, а біль не вщухає. Щодня, щомиті я з сином. Створила собі цілий іконостас з його фотографій, дивлюся в його гарне усміхнене обличчя і розмовляю з ним подумки, переосмислюю все його життя. І водночас своє з ним життя.
- Захоплююсь Вами і дякую за сина-Героя. Розкажіть, як так сталося, що Богдан в армії не служив, ніколи зброї в руках не тримав, але захищати країну пішов?
- Те, що мій син опинився в тренувальному таборі, куди пішов добровольцем у 2014 році у час Іловайської трагедії, було для мене великою несподіванкою і неабияким душевним потрясінням. Адже син не служив у армії. Не признався мені зразу. Сказав, що їде на заробітки в Білорусь. По телефону розповідав, що яблука збирає. Лиш за за кілька днів зізнався, що обманув мене... Тут ціла історія. Згодом вже розповів як ходив до військкомату. А там йому сказали: «То ти від армії відкосив, а тепер на війну прешся? Сиди вдома і чекай. Прийде повістка, тоді підеш!». «Я не можу чекати!», - відповів син і пішов. А вдома став наполегливо шукати інформації по Інтернету про ті табори, де новобранці проходять добрий військовий вишкіл. Знайшов. Опинився в Новограді-Волинському, де примкнув до добровольців УНСО. На Схід пішли у складі 54-го окремого розвідувального батальйону. Богдана взяли водієм. Паралельно став ще й гранатометником.
- Як Ви сприйняли цю звістку і чим запам’ятався цей період, коли син опинився в АТО?
- Звістка, що мій син у тренувальному таборі - приголомшила. Я просто оніміла. Отерпло і тіло, і душа. Два перших дні ходила з клубком сліз у горлі. Ті сльози мали би вирватись плачем назовні, але я була в цю мить на роботі, в редакції газети «7 днів». З облич своїх колег і знайомих зчитувала і співчуття, і розуміння, а водночас і нерозуміння. Як ти, мовляв, дозволила? Він же в тебе єдиний син! Забери його! Під будь-яким приводом! Як матір я мала зробити вибір. Дуже важливо було зробити це для себе. Це ж бо яка жорстока страшна війна! Або я маю лягти кістьми і не пустити сина на війну, або ж зрозуміти, що це його вибір і поблагословити. Почати підтримувати й допомагати усім, чим зможу. Чим більше на цю тему думала, тим більше усвідомлювала, що 31-річний дорослий син вправі робити свій власний вибір, а ти, рідна мати, маєш його прийняти.
Той період запам’ятався великим підйомом волонтерського духу в усього народу нашого. Кожен щось приносив. Що міг – від огірків, сала та варення до спеціально приготованих порцій тушонки чи пакетів з теплими речами. Волонтерський рух у нас розвинувся ще під час Майдану, а як прийшла війна, швидко перелаштувався на допомогу армії, яка в той час була абсолютно неоснащена й навіть неодягнута. Як зараз пам’ятаю: cин відправився на бойовий вишкіл на велосипеді у шортах і майці й капцях на босу ногу. Я передала йому харчі – на раз пообідати, бо ж на той час не знала, куди він зібрався.
А через два тижні син надіслав список усього того, в чому була потреба: від шкарпеток та трусів до розгрузок, шолома, якісних берців, і ще довгий перелік усього необхідного… Ми з Сергієм Марчуком (племінником, двоюрідним братом Богдана) вирушили шукати це все до волонтерських осередків та до різних торгових точок. Ніколи не забути мені облич тих людей, котрі допомагали усім, чим лиш могли. З їхньою поміччю знайшла я все необхідне з того списку. І навіть більше. Разом із волонтерською організацією «Руєвит» та іншими небайдужими людьми, які дали свій грошовий внесок, назбирали ми коштів ще й на придбання тепловізора.
- Вочевидь, ви були у тренувальному таборі, де опинився Ваш син… Що запам’яталося?
- Так. Я поїхала до міста Новоград-Волинський, розшукала той тренувальний табір, де мій син понад 40 днів проходив вишкіл. Разом з харчами та різними речами привезла найголовніший подарунок – тепловізор. Ніколи не забути мені враження, яке охопило мене в ту мить.
Добровольці в складі УНСО, серед яких був і мій син, у той день приймали присягу. Бійці виструнчилися під винесення бойового прапора та виконання національного гімну. У мене завмерло серце. Хлопці, як на підбір – гарні, вишколені, мотивовані. В якусь мить у мене було відчуття, що я опинилась у минулому і переді мною воїни УПА. Наші добровольці були разюче схожі на своїх предків: і однострої у хлопців, і взуття у кожного інакше, своє. Хто, що, і де знайшов. Як колись воїни УПА. Тоді була армія без держави. А тепер – держава без армії. Якби не волонтери – щирі патріоти всенародного українського тилу – хто знає, чи стримали б ми у 2014-му московитську орду на Сході. Разюче повторюється історія: ворог у нас той же і його методи ведення війни не дуже змінилися. На присягу до наших добровольців-націоналістів прибув син повстанського командира Юрій Шухевич.
Після урочистостей син радісно сповістив, що броніка він уже має. Бронежилет із хорошим захистом дістався йому від волинських волонтерів. Щоправда, трохи завеликий, то заніс його в ательє, щоб дівчата підігнали під нього. Розповів, що задоволений тренуванням, впевнений у собі. Дуже радів привезеному мною приладу нічного бачення – тепловізору. Хоча і він, і я на той час мали рожеві ілюзії. Та правда про Іловайську трагедію вже просочувалася в інформаційний простір і саме тому хлопці рвалися на війну, та зрозуміти як там, можна лише там.
- Яким було ваше прощання, коли Богдан уперше від’їжджав на Схід?
- Дуже хвилювалася. Після присяги наші рівненські добровольці й мій син у їх числі ще їздили до Оржева, де розконсервували воєнні склади, підбирали деталі та складали для себе необхідну техніку. А потім Богдан приїхав до Рівного, щоб зібрати всі необхідні речі й попрощатися.
...Їдемо в таксі. Рука в руці. Жену геть настирну думку, що може ця мить остання і я його більше ніколи не побачу. Горло душить клубок затамованих сліз. На автовокзалі п’ємо ще вдвох мирну каву. Син розповідає про пригоди в тренувальному таборі. Намагається бути веселим. «Не хвилюйся, мам. Все буде добре!». Останні обійми. Махнув рукою з автобуса! Я ж після того як автобус від’їхав, не йшла, а просто бігла по Київській, потім по Соборній. За слізьми світу не бачила. Було дуже тяжко. Самі ноги понесли до храму. Дуже важлива ця мить була. У Свято-Покровському храмі, плачучи, підвела очі догори. Зір зосередився на Богоматері, яка під куполом храму розпростерла над людьми свій рятівний омофор.
«А що вона, Божа матір? Чи могла вонаспинити свого сина, перегородити йому його дорогу? Це ж бо Його шлях! Його вибір. Його місія. Їй, як і тобі, як кожній матері, боліла за сина душа. Рвалося серце. Та вона знайшла в собі мужність бути гідною матір’ю свого великого сина». Така думка пронизала мене в ту мить. Її, вочевидь, послав мені сам Бог. Щоби я перестала себе картати за те, що відправила на війну єдину дитину. Бо ж у кожної людини є свій шлях. Кажуть, що там, на небесах, написаний план душі нашої. Які уроки маємо пройти, які випробування. Якщо син рветься на війну, значить, він воїн і це його шлях.
- Де опинився на Сході ваш син? Який у вас був тоді зв’язок із ним? Як часто ви розмовляли по телефону?
- Син опинився під Маріуполем. Розвідка на війні - складна і дуже небезпечна, ризикована справа. Розмови наші по телефону були нечасті і скупі. Але на якій тонкій невидимій ниточці тримався в той час наш із сином зв’язок! Бувало, що попереджав, що не телефонуватиме і не дзвонив і тиждень, і два. А я його відчувала! Трохи більше про воєнні будні добровольчого розвідбату дізналася 13 грудня 2014-го року з уст синових побратимів, котрі були в Рівному саме на Андрія, коли діти організували на майдані Незалежності великий ярмарок і збір коштів для ЗСУ.
Скориставшись тим, що я журналіст, помчала брати в бійців інтерв’ю, аби випитати щось і про Богдана.Тоді й дізналася про випадок, як одного разу опинилася їхня розвідгрупа за якихось 30 метрів від ворога і мало що не заїхала в полон. Був тоді густий туман. Врятував себе і групу водій, друг «Камінь» – мій син.
«Як побачив навпроти себе націлене на мене дуло танка, розвернув авто на 180 градусів. Так, що в природі цей автомобіль (КрАЗ) так не розвертається», – розповідав син про цей випадок згодом, коли вже прийшов додому на ротацію. А врятувалися вони тоді тим, що ворог згубив їхній слід… Вони завернули на підприємство Ахметова, яке ворог не чіпав. І таких випадків було чимало.
Місто Маріуполь, якого нині вже нема, мій син об’їздив вздовж і впоперек. Тоді, в січні чи лютому 2015, як перший раз бомбили Маріуполь і загинули біля ста осіб мирних людей, Богдан лежав у Маріупольській лікарні швидкої допомоги. Був не один. Чимало їх тоді схопили в окопах запалення легень. Тоді був сильний мороз, а зимової форми не було. Богдан перезимував у мисливському комбінезоні та бушлаті, який з доброго серця разом із зимовим спальником «підігнав» йому рівненський підприємець Сергій Петровець.
- Матері все відчувають... Хоч сини ніколи не кажуть мамам правди. Скажіть, чи було у вас недобре передчуття у 2022-му, коли ваш син вдруге збирався на війну?
- Була велика тривога. Та хіба лиш у мене? Богдан почав збиратися відразу, як тільки стало відомо про початок великої війни. «Сину, а може ти в теробороні залишишся? Синочок у тебе такий ще малий…», - насмілилася сказати. За період з 2015-го до 2022-го син встиг одружитися й розлучитися. Онучок Степанко, який народився в 2016-му, жив із татом. Був дуже сильно до нього прив’язаний...
«Я не можу, мамо. Маю бути там! Чи ти хочеш, щоб він пішов?», - показав на малого. Тепер думаю, якби тоді отакі відчайдухи не пішли обороняти столицю, то де б ми були зараз?
Вже 25 лютого син з побратимами був під Києвом, де їх озброїли. Саме такі добровольці як він, котрі не чекали, поки їх покличуть на війну, а пішли самі туди, де було найтяжче, і зупинили ворога, який стояв на порозі нашої столиці. З них згодом сформували Першу бригаду спеціального призначення ім. Івана Богуна, яка згодом вирушила на південний напрямок. Влітку минулого року стояли в обороні Кривого Рога, визволяли Херсон... А загинув на Харківщині, за 5 км до російського кордону.
Сказати, що дуже жаль, - це нічого не сказати. Дивлюся на молодих дружин, що впорядковують могили своїх загиблих на війні коханих чоловіків і плачу. У них попереду ще все життя, а вони вже вдови. Особисте щастя було таке коротке… Хтось має діток, а хтось і не встиг. А скільки ще дітей могли б народитися… (плаче).
- У вас є онук Степанко. Є продовження…
- Так, є. Але, якби ви знали, як те дитя сумує за татом… Як йому його бракує. Цих малих хлопчиків, синів наших героїв, дуже травмувала, але й водночас гартує ця війна. Вони вже патріоти. Степанко запевняє, що стане воїном, щоби помститися ворогові за тата.
- Ви письменниця. Чи плануєте щось написати про сина?
- Я вже написала дещо. Епілог до свого роману «Я звідси не поїду» написаний з подій цієї війни. І ці мої материнські плачі, думки, які навіяні образом Божої Матері у храмі, туди увійшли. Ще опублікувала нарис про сина. Планую, як хлопці, синові побратими повернуться з війни, позбирати їхні спогади про сина. Є багато фотографій, які він відправляв. З вами поділюся.
Рана від втрати сина дуже болить. Час, на жаль, не лікує… Ось уже півроку минуло й більше, а туга за сином не минає. Біль не щезає. Щодня думаю про свого Богдана. Ще тримає творчість. Я знаю, що моя місія – писати. Що ще маю багато чого зробити в цьому житті. Це дає силу жити. Коли син пішов на повномасштабну війну, я саме здала в друк роман «Я звідси не поїду». А наразі вже тираж у сто примірників розійшовся повністю. Тож готую до друку друге видання. Ще готую до видання ілюстровану книгу спогадів про скульпторку Теодозію Бриж. Думаю, що цієї осені цю книгу зацікавлений читач теж матиме.
- Ми маємо жити заради майбутнього. Адже після перемоги у нас буде ще більше випробувань. Що побажаєте своїм співвітчизникам?
- Так, у нас буде ще більше випробувань. Маємо бути до цього готовими. Дуже великі наші втрати. Дуже багато зруйновано міст і сіл. І у все треба вдихнути життя, оптимізм, віру в наше щасливе майбутнє. Так як було, вже не буде ніколи. Україна вже стала іншою. А коли повернуться додому наші воїни, ми відчуємо, як ми змінилися. Неминучі зміни будуть у владі й у суспільстві. Тож усім нам треба набратися терпіння. Кожен на своєму місці повинен робити те, що він може і вміє робити. Чесно і якісно. Безкорисливо. З любов’ю. Як для себе у своєму домі.
- Дякую за розмову!
Спілкувалася Анастасія Боднарська. Це спільна робота написана в авторстві з Людмилою Марчук. Також використана інформація з нарису, опублікованого в газеті 7 Днів.
Нагадаємо, 18 травня 2023 року, командою Центру надання адміністративних послуг у місті Рівному спільно з Управлінням культури і туризму виконавчого комітету Рівненської міської ради, за сприяння міського голови Олександра Третяка, було організовано захід, приурочений до Дня матері та Дня вишиванки під назвою: “Незламні матері”. Історії сили та відваги. У заході взяла участь героїня нашого матеріалу, пані Людмила.
