Нагадаємо, у січні на фронті загинув син відомої рівненської журналістки та письменниці Людмили Марчук Богдан Гордійчук.
"Сьогодні сорок днів по сину. Вчора зібралися на панахиду родичі й друзі, поїхали на кладовище відвідати його могилу... Багато думок. Багато споминів. Ще з дитинства. Маленького. Богдан був мудрий з малих літ. Не відмінник, якщо судити по оцінках у школі, але мудрий. Пригадалося, як одного разу, коли він накапостив, я підвищила на нього голос. А він мені спокійно: "Мамо, чому ти кричиш? Ти хочеш, аби я на тебе кричав?" І мені з моєю вищою педагогічною освітою вмить стало соромно. Я подумала: "Яка мудра дитина! Це ж бо і справді так. Якщо я кричатиму на нього, згодом це ввійде в норму і він потім кричатиме на мене. А згодом розмова на підвищених тонах стане нормою нашої сім'ї. Чи хотіла б я такого? Ні. Тож усе треба вирішувати засобом розмови".
Ми ніколи не кричали один на одного. Паритет і взаємоповага, повага до думки кожного. Кожен мав право на свій вибір і ніхто ні на кого не давив. Так він виховував і Степанчика. Жаль, що мало.
А щодо любові до України, то чи я казала йому коли "Будь, сину, патріотом"? Ні. Лиш засобом дії і вчинку. Він сам до цього прийшов. І дуже рано. Читав багато історичної літератури. Любив про козаків читати. Пригадую, як на початку далеких дев'яностих літ Богдан поїхав в числі діток із рівненського Дитячого Козацького Товариства в табір "Артек". А там - російська мова, якою він не володіє й не послуговувався ніколи. В таборі їх, наших західняків-козачат, розділили, потицяли по одному в різні загони, аби разом не були (думала потім: чом не спланована політика? Саме так і було). "Гаварі чєловєческім язиком!" - так вожата до Богдана. А він їй, начубившись: "Це ти говори людською мовою!. Ми в Україні!" Було йому тоді років з десять чи одинадцять. Написав мені в листі: "Мамо, я тут зрозумів, що я не тільки Україну люблю, я навіть Рівне люблю!" ( Тут додам пояснення, що в Рівне моя дитина прибула лиш до другого класу. До цього він жив і навчався в селі. Довго не міг звикнути до міста. Не розумів, чому люди в місті не вітаються один до одного. Чому не озиваються, й не запитують: "Як у тебе справи?")
Не любив, коли хтось посягає на його свободу й наступають на гідність. Коли водять строєм і не дають вирішувати самому. По поверненні з табору сказав: "Ніколи мене більше не посилай в жоден табір!" Так і було.
Чесний, відвертий і чистий. Товариський. Людяний. Понад усе любив свого сина. А як любив Україну? Любив наші пісні й звичаї. Скільки то ми вдвох на два голоси переспівали! Та найбільше довів цю любов до Вітчизни своїм життям.
Був чесний з собою. Ніколи не жив на два обличчя.
Та я все одно картаю й картаю себе, що могла дати йому більше. (Не мав він ніколи тих благ земних, що мали його ровесники.) Але в силу усіх моїх життєвих обставин цього не зробила. Може, для того він залишив мені свого сина?", - пише Людмила Марчук на своїй Fb-сторінці.
Богдан Гордійчук народився у селі Золотолин тоді ще Костопільського району. Тут же пішов у школу, а згодом сім’я переїхала у Рівне.
Рік Богдан відвоював у зоні АТО, коли ж повернувся додому — одружився, народився син Степан. Тато був для хлопчика справжнім всесвітом.
“Богдан знав, що буде велика війна. Тож з хлопцями своїми домовилися, що у випадку початку зустрічаються в певному місці — захищати столицю. 24 лютого він розрахувався з роботи, а вже 25 був у Макарові під Києвом. Коли ж рашисти відступили, їх — найкращих з досвічених — відібрали в бригаду спецпризначенців. Син намагався вберегти мене від тих подій страшних, які відбуваються на війні. А коли звільняли Херсон, син зізнався: “Мам, у мене ноги стерті в кров, я вже роззувся, бо ми пішки пройшли всю Херсонську область, а вже за нами йшли інші. Але я такий щасливий звільняти рідні землі.” – розповідає Людмила.
Остання операція відбувалася на Харківщині за кілька кілометрів від російського кордону. Бійці повертались у гарному настрої після вдало проведеної операції. Автівка, в якій їхали воїни, наїхала на міну. …
Додамо, що рівненська поетеса присвятила вірш загиблому на війні Богдану Гордійчуку.
