.jpg)
Наш західноукраїнський регіон, перебуваючи до І939 року у складі Польської держави, не звідав подібної трагедії. Відомості про вимирання сіл на сході України, попри усі заходи радянської влади щодо тримання в таємниці масштабного голоду, протискалися через кордон інформацією від рідкісних втікачів з «радянського раю», надходили в листах з вільних країн, з’являлися повідомлення і статті на шпальтах тогочасних місцевих газет.
Історики, краєзнавці, дослідники досі відшуковують свідчення людей про той смертоносний час. Йдучи шляхом усної історії, мені вдалося записати декілька спогадів жінок поважного віку, дитинство яких припало на І930-і роки і вони на все життя запам’ятали ті події.
Свідчення Валентини Якименко
Вже після смерті Валентини Якименко у Здолбунівському будинку-інтернаті для громадян похилого віку та інвалідів потрапив мені до рук її сімейний альбом і декілька особистих документів, які нині стали реліквіями Рівненського краєзнавчого музею. Серед цих пожовклих аркушів був лист, який вона адресувала редакції рівненської газети «Червоний прапор» на початку І990-х років.
Не знаю чи дійшов цей лист до адресата і якою на нього тоді була реакція, але нині цей лист став документом і вартий нашої уваги, як особистий спогад жінки, яка в дитинстві пережила голодомор. Тож публікуємо цей лист у повному його викладі.
«Можливо ви мого листа і не надрукуєте в газеті, але я прошу хоч прочитайте і передайте мого листа тим людям, що збирають факти за 1933 рік, за голодомор. Якщо їх зацікавить, то я напишу детальніше, що мені вкарбувалось у пам’ять і напевно буде до кінця мого життя зі мною.
Пише Вам пенсіонерка з міста Рівного, вул. Київська, буд 26 кв. 150 Якименко Валентина Савеліївна, 1927 року народження, родом із Чернігівщини. Моє дівоче прізвище Гречаник. Я прожила на світі 65 років і ніколи на думку не спадало, що мене спонукає щось писати в газету, хоч як подумати, то життя моє ой яке тяжке, а особливо дитинство. Та вся ота біль і приниження і два клейма помаленьку за довгі роки притупились і зарубцювались. Почну з того далекого 1932 року, коли мій тато змушений був ховатися, бо вночі приходили його шукати, а вранці тихо плакала наша мама. А ми, його маленькі діти, нас було п’ятеро, я була четверта, чули все це і тремтіли. Потім тата зловили і засудили. Це було, певне, осінню 1932 року. А потім, зимою, був сніг уже, прийшли в хату і забрали та вивезли з комори все, що там було. Ще мого старшого брата Мишка заставили полізти в скриню і вимести все до зернини мітлою. Потім він нам розказував на печі і плакав. Весною 1933 року десь не стало і нашої мами. Ми голодні плакали на вулиці і ніхто в селі не пускав нас у хату і не звертав уваги, тому що всі були голодні і ще боялись, тому що тата нашого засудили. Так сказала нам якась тітка. І ми, троє менших, пішли з села. Самий старший брат Мишко десь дівся, а другий за ним Коля умирав з голоду коло хати у канаві. Скільки днів ми ходили і де - я вже не пам’ятаю. Пам’ятаю, як ми зайшли на якийсь хутір і просили їсти і нам дали варених картопляних лушпин, политих кислим молоком. Потім ми прийшли в якесь містечко ввечері і до кого ми не стукали у двері - нам не відчиняли. Ми зайшли у якийсь двір, зайшли в розламаний хлів (мені здається, що це була дровітня) і там у куточку, на купі сміття із соломи і трісок, ми притулились одне до одного і зі страху, бо починалась гроза, так і заснули. Проснулись ми від того, що на нас хтось кричав і гонив нас із того хліва. То була якась жінка. Вона сказала, що якщо ми не вийдемо з хліва, то вона нас уб’є. Ми мокрі побігли на вулицю, бо очевидно протікала там стріха. Так ми раненько, ще тільки сходило сонце, опинились на вулиці містечка.
Люди ще не ходили і на нас звернула увагу одна тітка і запитала: «Діти, чиї ви є, що так рано ходите по вулиці?». Ми з братом Павлом удвох їй розказали, що тата нашого засудили, а маму певно теж забрали, брат помер у канаві з голоду, а ми ходимо і шукаємо, щоб нас забрали у притулок. Тітка вислухала і каже: «Я вас заведу у дитприймальник, тільки ви не кажіть, що вашого тата засудили. Якщо скажете, то вас не візьмуть». І завела нас туди. Ось так ми стали мешканцями дитбудинку. Брата зразу забрали від нас, а сестричка скоро померла (мені сказала тьотя Маруся – працівниця дитбудинку). І я залишилася одна з п’яти дітей. Скільки разів перевозили з дитбудинку в дитбудинок - не пам’ятаю. Тільки пам’ятаю, як мене з Менської лікарні, що на Чернігівщині, де я лежала хвора на цингу і малярію, привезли в село Бутівку Сосницького району Чернігівської області на утримання колгоспу.
В цьому селі я проживала в людей, яким колгосп за це платив трудоднями, а на моє утримання давали харчі – картоплю, борошно, крупу, молоко та ін. Одежу мені також давали з колгоспу. У цих людей я пасла корову, допомагала по господарству і ходила до школи. Закінчила я в Бутівці 6 класів у 1941 році весною. Ну а війна розпочалася через 10 днів після шкільних іспитів. Почалася евакуація. Все правління колгоспу евакуювалось, колгоспу не стало. Прийшли німці і ці люди вигнали мене з хати, бо харчів мені вже не давали. Ходила я по селу. Хто пустить переночувати, хто дасть поїсти, аж поки одна сім’я мене не взяла до себе на зиму.
Весною 1942 року, в середині квітня, було перше насильне вивезення бутівчан до Німеччини. Мене теж забрали, хоча мені було тоді трохи більше 14 років.
У Німеччині я працювала і на фабриці, і у бауерів до кінця війни 10 травня 1945 року. Після закінчення війни ми стали самочинно (так як ще не було ніякої влади) виїжджати на батьківщину. Так як у мене не було рідні, то я добралась до міста Хирів (колишня Дрогобицька область) і там влаштувалася прачкою у військову частину. Осінню 1945 року ця військова частина розформувалась. Перед новим 1946 роком я поїхала на Чернігівщину в те село Бутівку, звідки мене забрали в Німеччину. Секретар сільради сказав мені, щоб я йшла в Сосницю в районне НКВД, там мене запишуть і, певно, відправлять на Донбас, або в місто Жданів (тепер Маріуполь) на будівництво домни. Я зрозуміла, що це знову рабство і тихенько виїхала з села.
Де на товарняку, де в тамбурі добралась у місто Самбір колишньої Дрогобицької області. Там служив в армії мій майбутній чоловік Ілля Якименко. У 1947 році ми поїхали у с. Бутівку і там розписались. Чоловік демобілізувався і у 1946 році був направлений на роботу на Рівненщину, де обоє працювали до виходу на пенсію. А далі - тяжка хвороба чоловіка, який вже не міг ходити і втратив зір. Бог, нажаль, не дав нам діточок.
Дякую людям із Бутівки, що на Чернігівщині, і усім односельцям, що мені давали кусок хліба, і в лиху годину обігріли. Перш за все - родині Шугалія Максима Самсоновича, фронтовика-інваліда 2-ї групи, сім’я якого дала мені притулок у лиху годину.
У 1991 р. я дізналася про виплати компенсацій за фашистську каторгу… Я не прошу ніякої компенсації. Я хочу за 60 років мого морально понівеченого життя бодай хоч в його завершенні не бути другосортною людиною і сказати правду за всі роки з 1932 р. по 1992 р. Це буде моя найбільша компенсація…».
З сайту Рівненського обласного краєзнавчого музею, авторка - Галина Данильчук
