Сьогодні – день не для аналітики, а для ейфорії…Багатотисячний (хочеться сподіватися) мітинг опозиції в Києві вже за декілька годин почне скандувати «ЛУ-ЦЕН-КО!», і можливо (і чи не в цьому карколомність сьогоднішніх подій) навіть побачить «ув’язненого №2». Але час для роздумів якщо не сьогодні, то колись настане. І хотілося б, щоб цей час для холодного розрахунку настав якнайшвидше…
Минулий тиждень не давав приводів для хоч якоїсь надії. Рішення суду щодо «справи Луценка» було прогнозовано жорстоким як до поняття справедливості, так і до питання того, що ж буде з нами далі в нашій країні. Прогнозовано тривали знущання над арештантом, якого возили на суд щодня, не залишаючи шансівна належний захист…Зрештою, належний захист у цій справі, як виявилося у кінцевому підсумку, був і не потрібен.
На волю Юрій Луценко виходить із підірваним здоров’ям (отримували ж вони інформацію про реальний стань ув’язненого не з прес-релізів Пенітеціарної служби), але із пророкованою польським дисидентом Адамом Міхніком високо піднятою головою.
На цьому фоні – суголоссі тисяч поетичних і історичних рядків, які твердять про неминучість торжества справедливості і неможливості силовими («неприродніми») методами загнати людей, суспільний розвиток «устійло», нікчемними виглядають питання, які невдовзі нас сильно турбуватимуть. Як зміниться опозиція з виходом Луценка? Як «вожді» сприймуть безпечну для них з точку зору президентських перегонів і небезпечну з точки зору популярності людину? Чи знайдуть в собі сили і цього разу не пересваритися?
Вже зараз лунають голоси експертів, а чому було зроблено Януковичем цей крок? З яким таким подвійним мотивом? Чи не для того, щоб опозицію розвалити? Руками самих опозиціонерів привести до сприятливого владі сценарію подій?
Потрібно зрозуміти, що вчинки теперішньої влади, особливо ТогоХтоПриймаєРішення, ні вчора, ні сьогодні не можуть бути поясненими логікою звичайних людських, громадянських, державницьких кроків. Що сьогодні керує людьми, на яких волею злої долі сьогодні лежить відповідальність за країну, -для цивілізованої Європи загадка. Можливо, щось знають ФСБшні керівники в Росії? Можливо, у них є щодо цього файли? Затиснуті у лещата фактичної міжнародної ізоляції, балансуючи над економічною прірвою, доводиться іти на «послаблення» режиму. Схоже, як її вже охрестили «окупаційна влада» не може прогодувати не лише себе, але і своїх полонених. І потроху їх починає випускати на волю.
Але менше з тим. Можна прогнозувати, як десятки «топ-спікерів» і сотні менших біло-синіх горлянокрозпинатимуться у «справедливості» і «добросердості» їх царствуючого патрона. Це нічого не дасть. Новина про звільнення Луценка вже з перших хвилин свого існування почала жити окремо від свого «ньюсмейкера», тобто від опублікованого на сайті Президента текстуУказу №197/2013. Це дає надію. Це вселяє оптимізм.
Адже із звільненням лейтенанта Луценка (здається, це армійське звання за ним і залишилося, незважаючи ні на його міністерські злети, ні на репресійні падіння) виходить на волю розуміння необхідності СИСТЕМНИХ змін удержаві, перезаснування Республіки, повернення до Людини.
Сучасна політична ситуація в Україні дає зазвичай мало підстав для оптимізму. З рештою, для того, щоб щось змінилося суттєво і це відчули люди, потрібні роки. Можливо, дещицю оптимізму подарує нам згадуваний Адам Міхнік. Хто-хто, а він, як і тисячі українських дисидентів, знають ціну Свободі. І вміли вони боротися за неї в задушливих умовах тоталітаризму. В умовах, набагато песимістичніших та страшніших. Ось уривок із інтерв’ю пана Міхінка радіо «Свобода».:
- Лист на підтримку Луценка Ви завершили оптимістично. Що дає підстави до цього оптимізму? Чимало людей в Україні зневірені.
Адам Міхнік: Моя біографія! Я також сидів у в’язниці, ситуація також була безнадійна, та як завжди вірив, що це зміниться. В Україні ситуація мусить змінитися, тому що політика Януковича – це політика, спрямована проти реальної дійсності,проти сучасності, проти свободи, проти людської гідності і проти здорового глузду.
Сергій Штурхецький
