Загубився хлопчик.
- Хлопчик загубився! Шукайте! Рятуйте! Ой лишенько, дитина пропала! Може, хто бачив, може знає, куди пішов, де заховався? Не витримає більше моє серце… Бешкетник він, а все ж хороший. Очі сіро-голубі, волосся неслухняне, щічки часто пушать від нестримних забав. Вибіжить, бувало, з дому, гепнеться в траву і котиться перекотиполем по зеленому м’якому килиму. Де твій ранець, - питаю. Уроки повчив?
- Повчив, повчив, повчив… - луною по дорозі, вздовж сусідських дворів, разом з лепетом тополевого листу та лаянням псів долітає до воріт голос хлопчини.
Роки, роки… Колиска давно розсохлася на горищі, вікна більше не пахнуть взимку морозом – змінили на пластикові, іграшки зникли самі по собі – ніби й не викидали навмисне, а їх нема… Та що ж це я, шукати треба.
- Люди, людоньки, шукаймо разом!
- То як, кажете, його звуть, бабусю?
- Сергійком. Очі голубі, чуб кудлатий.
- Сергієм?.. Ви, бабусю, посидьте ось тут, у червоному кріслі, чаю теплого посьорбайте. Тут ваш Сергійко…
- Де ж? Де моя кровиночка? За дверима? В кабінеті? Має важливу телефонну розмову, то треба зачекати? І коли встиг…
За кілька хвилин прочиняю двері. Бабуся, великими з подиву, дещо каламутними від старості очима дивиться на широкий міцний письмовий стіл, на дороге канцелярське приладдя, на картини і дипломи. Поводить носом, смакуючи аромат стиглих яблук, вплетений в ледь помітну завісу тютюнового диму і безпорадно видихає старече розчарування:
- То не мій…
- Ну що ви, бабусю. Ваш, звичайно ваш. Сергій, Сергійко – очі голубі!
- Не мій, - вже впевненіше, з тремтячою образою на недовіру до її зношеної пам’яті, карбує слова бабуся. Мій – хоч і бешкетник, а дитина добра, щира, голова світла. Заради розваги не образить. Та я ж у нього всю душу вклала, всі пісні виспівала над колискою, всі казки в голові перебрала… Ні, не мій.
Так і стоять розгублені обоє: бабуся – наче з казки, та онук – міцний чоловік, керівник, - з жорстокої реальності. Наче два світи зійшлися в одному кабінеті…
- Очі запекли – то, певне, від диму. Провітрити треба. І двері зачинити, щоб протягу не було. Не було…
Може, й не було тієї бабусі. Може, то народжене страшною втомою від життя марево. А може совість: постукала, зазирнула і зникла, не знайшовши там свого хлопчика.
(Наслідуючи неперевершеного О. Вишню про реальних людей з мого життя)
Валентина ГУДИЧ
