«Він хотів просто хліба». Рівнянка розповіла про свого коханого-азовця, який досі в полоні

На фото - бійці полку "АЗОВ", серед яких і хлопець героїні інтерв'ю Сергій. На фото - бійці полку

Рівнянка Юлія Бондарчук чекає на повернення свого коханого - бійця полку «АЗОВ» Сергія з російського полону. Він є одним з тих, хто захищав останню Маріупольську фортецю – стіни усім до болі відомої «Азовсталі», або скоріше те, що від них залишилося. Усередині травня їй повідомили, що хлопець вийшов з іншими захисниками із заводу. Крайній раз вона з ним спілкувалася ще більше чотирьох місяців тому. Де він та у якому він стані – достеменно невідомо. Хоча статтею 71 Женевської конвенції передбачене листування.

Нагадаємо, у середині травня захисники Маріупольського гарнізону виконали наказ вищого військового керівництва України й задля збереження життів склали зброю та під міжнародні гарантії гуманного поводження з військовополоненими залишили територію заводу «Азовсталь». Його оборону вони тримали 82 дні.

Знайомство та спільне життя

«У нас класна історія знайомства. Познайомилися ми у Харкові, де тоді навчалася, хоча я родом з Рівного, а Сергій з Маріуполя. Він туди приїхав здавати сесію. Відпросився на декілька днів з позицій, де воював.

А моя одногрупниця з одного міста з Сергієм, вони давно знайомі. Перед сесією він їй написав, мовляв, приїду в Харків, давай зустрінемося. Подруга погодилася, а так як ми дружили, то назустріч Сергію прийшла не лише моя одногрупниця, а й я, та ще дві наші подружки. Ми усі разом гуляли містом у парку Горького. Це був травень 2019 р. І ось вже повечоріло, я поспішала в гуртожиток, попрощалася зі всіма, і побігла на метро. У той же вечір Сергій підписався на мене в соцмережі Instagram, і  написав повідомлення: запитував, чи я не хочу сходити в кіно. Пригадую свої тодішні думки: «Яке кіно, 11-та вечора?!».

Звичайно, що нікуди ми не пішли. Через трохи він почав розпитувати про мене в одногрупниці, цікавитися. А згодом я з Сергієм почали листуватися та зідзвонюватися. Він був на фронті. Там отримав поранення. Ми не бачилися, лише спілкувалися. В останній його день перебування в госпіталі я поїхала в Німеччину на роботу.

Одужавши, він вирішив з другом приїхати на екскурсію в Європу. І «випадково» потрапив у місто, в якому я працювала. Закордоном Сергій мені зізнався в почуттях і запропонував зустрічатися. Це був серпень 2019-го року. І ось, на нашу третю річницю стосунків ми не разом, бо він – у полоні росіян», - ділиться Юлія.

Переїзд до Маріуполя

«Із Сергієм ми вирішили жити в Маріуполі після того як я закінчила бакалаврат у Харкові. Тут влаштувалася на роботу, а коханий служив в полку «АЗОВ». Наша квартира, до речі, наче вціліла. Пошкоджень зазнав балкон та вікна.

Загалом Маріуполь останнім часом дуже розвивався: влада оновила парки, відпочинкові зони, центр міста. Його почали дуже відбудовувати.

Постійно відбувалися якісь фестивалі, приїздили відомі українські гурти: «Один в каное», «Бумбокс», «Pianoboy». А на День міста минулоріч був такий святковий салют, що вразив усіх. Це було просто незабутньо.

Я б хотіла туди поїхати після окупації. Побачити, як все відбудовується. Бо те, що зробили з ним росіяни – це просто неможливо осягнути. Сумую за містом. Не віриться. Здається, що поїду туди, в Маріуполь, і життя буде продовжуватися. Що усі хлопці ще живі…

Чи захоче повернутися туди Сергій – важко сказати. Він буде інший після цього. Та й Маріуполь вже теж інший...», - зазначає Юлія Бондарчук.

24.02.2022

Повномасштабний наступ російських військ на Україну розпочався 24 лютого, але Юлія не бачилася з коханим Сергієм ще з 22 лютого. Пригадує, що у суботу, 17 лютого, за декілька днів до визнання путіним лднр у кордонах Донецької та Луганської областей, вони з друзями зібралися йти в кіно. Дівчина каже, що встигли погуляти центром ще не розбомбленого росіянами Маріуполя, в якому вони проживали останній рік, дійшли до кінотеатру і тут пролунав дзвінок: Сергію зателефонував командир і терміново викликав на базу.

«Сергій не приїжджав додому в ті дні. Приїхав 22 лютого, взяв деякі речі, і знову повернувся на базу. Коли я запитувала, чи щось сталося, чи таки буде повномасштабна війна – він мене заспокоював. Проте 22 лютого таки зібрала тривожний рюкзак. Обіцяв ще заїхати 24 лютого, але… Відтоді ми не бачилися, лише декілька разів він телефонував і писав, коли був звязок.

А вже 24 лютого о 5 ранку Сергій розбудив мене дзвінком та сказав, що ось, все почалося. Я не відразу зрозуміла, але він наполягав збиратися та виїжджати з Маріуполя. Разом з рідними Сергія ми виїздили на два дні, усі речі залишилися в Маріуполі. Поїхали в моє рідне Рівне... І ось вже більше, ніж пів року ми тут», - розповідає дівчина.

Служба в «АЗОВі»

«У 2016 році Сергій приєднався до лав «АЗОВУ». Тоді, щоб туди потрапити і стати бійцем найсильнішого військового формування України, треба було пройти складний відбір у Києві. Сергій успішно виконав усі поставлені завдання, пройшов курс молодого бійця. Взагалі Сергій – спокійний, дружелюбний, мужній. Спочатку обдумає, а потім робить.

У 2019 році він звільнився зі служби. Але встиг взяти участь в бойових діях на Донеччині, отримати поранення. А поміж тим – познайомитися зі мною (усміхається, авт.). Та служба кликала назад: через деякий час він поновився в «АЗОВі».

«АЗОВ» – це єдина велика родина. Хлопці дуже дружні, завжди допомагають один одному. У них присутній дух братерства. Ось пригадую випадок: перед Новим роком ми ставили ялинку і треба був пісок. Тоді ми продали авто, а Сергія друг на своїй автівці поїхав і набрав піску, привіз нам, допоміг усе встановити. Такі речі дуже об’єднують», - каже Юлія.

Оборона «Азовсталі»

Сергій – молодший сержант, брав участь у боях за Маріуполь. За це нагороджений Указом Президента №540 орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Звязок із Сергієм зник 2 березня. 8-го березня він зателефонував і привітав мене зі святом. З того часу не було від нього ні дзвінків, ні повідомлень. Отримавши поранення на початку квітня, Сергій потрапив на «Азовсталь». Про це мені написав його друг.

Час від часу коханий виходив на звязок. Адже на «Азовсталі» були Starlink. Я запитувала у нього: «Як ти?». Він відповідав, що все нормально. Знаю, що йому було непросто. І мені теж…Сергій казав, що хотів бути задіяним, перебуваючи в стінах «Азовсталі». Важко було дивитися на те, як помирають друзі, а ти нічого не можеш зробити…

Їли вони по 2 ложки каші на добу. У нього було постійне відчуття голоду. Споживали захисники «Азовсталі» лише технічну воду. Сергій казав, що дуже хотілося хліба, простого хліба. Про майбутнє він говорити не мав бажання…»,- ділиться Юлія спогадами.

Вихід з «Азовсталі»

Завод постійно бомбили, просто щохвилини. Багато хто з хлопців думали, що вони пробудуть там до останнього дня свого життя.

Сергій більше місяця «жив» на «Азовсталі». Напередодні виходу із заводу ми переписувалися, ще невідомо було про евакуацію. Потім його друг сповістив мені, що Сергій вже покинув «Азовсталь».

З новин дізналася про те, як відбувалася процедура евакуації. Чесно кажучи, в той момент відчула полегшення, коли усвідомила, що вони виходять з «Азовсталі». Але вірити домовленостям з росіянами – це себе не поважати.

Так само випадково взнала, що він, начебто, перебуває в Оленівці. Зв’язку із ним немає від середини травня.

Полон

«Не випускаю телефон з рук. Все чекаю, що він зателефонує чи напише. Щоранку мій день починається із новин, шукаю щось про обміни. Зізнаюся: доводиться читати ворожі ЗМІ. Підглядаю у їхні телеграм-канали, а раптом там побачу Сергія.

Я спілкуюся із рідними, дружинами, дівчатами захисників «Азовсталі». У нас є своя група, де ми обмінюємося новинами, і разом чекаємо на повернення хлопців.

Повернули не всіх, ще багато наших перебуває у руках ворога. Ми не знаємо про умови полону і їх стан здоровя. Невідомо, як до них відносяться, чи застосовують тортури. Листів від хлопців немає.

Захисники «Азовсталі» зробили більше, ніж могли. Вони це зробили для нас. А тепер ми маємо зробити це для них – витягти з полону», - каже Юлія Бондарчук.

Відчуття

«Що я відчуваю? Щось тисне всередині.  Знаю, що як Сергій повернеться, то лише тоді відчую полегшення. Найгірше те, що ти звикаєш до цього стану очікування. Дні не рахую, їх занадто багато», - резюмує Юлія.     

«Я чекаю»,-

цією фразою вона починає і завершує розмову. Цими словами звучить її любов, віра і надія, та разом з тим – відчай, і біль. Таких як Юлія - тисячі по всій країні. Їхні історії такі уніфіковані, і, водночас, унікальні. Вона тішиться нещодавнім новинам про обмін полонених, але, разом з тим нагадує, що ще сотні хлопців та дівчат знаходяться у руках ворога, точно так само, як її коханий.

Спілкувалася Анастасія БОДНАРСЬКА

У матеріалі використані фото Маріуполя з особистого архіву героїні


Відкриттття Хеппі.Молл (Новина, низ)

Новини по темі:

  • Грієм душу! «Бампер і Сус» 15 грудня з великим концертом у Рівному!

    04 грудня 2022, 11:12
    А це значить одне — буде справжнє полум’я!
  • За добу на Рівненщині загасили сім пожеж

    04 грудня 2022, 10:28
    За минулу добу рятувальники Рівненщини ліквідували сім по...
  • На Рівненщині під час пожежі загинув пенсіонер

    04 грудня 2022, 08:35
    За минулу добу рятувальники Рівненщини ліквідували сім по...
  • Графіки відключення світла на 4 грудня: інформація для рівнян

    03 грудня 2022, 20:52
    Важливо! У графіках використання електроенергії тепер і н...
  • Його пісні та кавери слухають на фронті: SHUMEI з концертом у Рівному!

    03 грудня 2022, 18:35
    У цей непростий для нашої країни час народжується дуже по...
  • Юна художниця із Костополя вразила журі на своєю роботою

    03 грудня 2022, 17:33
    Ольга Левчук здобула І місце в обласному етапі Всеукраїнс...
  • В Офісі президента назвали кількість загиблих українських захисників

    03 грудня 2022, 16:16
    За час повномасштабної війни втрати української армії скл...