Сьогодні донька покійного товариша мого батька принесла нам видану уже після його смерті збірку поезій. А там — вірш, присвячений моєму батьку:
«Товарищу, телефонному балагуру, афганцу, полковнику Юрченко Николаю Тимофеевичу, в шутку и всерьез — посвящаю.
На Гвардейской улице
В квартире двадцать раз
Живет большая умница
Гвардеец среди нас
Прошел он в службе «тяжкой»
Прямой и долгий путь
Полковником закончил-
Не в этом только суть
Грибник отменный ныне
Политик-домосед
Ремонт такой отгрохал
Что в зависти сосед
За что он не возьмется
То спорится дела
На выборах, в быту ли-
Победа уж видна
Если в Ривне нашем улица
Гвардейская она
Живет, творит там Юрченко
Ему честь и хвала!
Валентин Удайский»
Я розплакалась. Взагалі, наскільки багато значив для мене батько, я зрозуміла тільки після того, як він пішов у Вічність. Відтепер я спілкуюсь з ним тільки уві сні. Він приходить, запитує, як в нас справи. Я фізично відчуваю його присутність. Це неможливо пояснити, але це так. Я ніколи не забуваю про свого батька, хотіла б — не змогла. Мені весь час про нього нагадує буквально все і найперше — моє прізвище - Юрченко.
Мій батько — справжній полковник, суворий воїн, нащадок козаків, який понад усе боявся виказати свої почуття. В мене було щасливе і важке військове дитинство — 5 шкіл в різних країнах і містах, полігони і мішені замість цирку і зоопарку. Коли я почала працювати на радіо, я була Юрченко. Потім я вийшла заміж, змінила документи на прізвище чоловіка, але в ефірі і, правда кажучи, у душі я залишилась Юрченко. Хоч пройшло вже 15 років, скрізь — в стоматолога чи на пошті, я на автоматі видаю прізвище свого батька.
Я дуже люблю свого чоловіка. Мені дістався, може, навіть найкращий з представників чоловічої статі (і чим більше я пізнаю інших чоловіків, тим більше я в цьому переконуюсь) в будь-якій сфері. І хай простять мене усі чоловіки світу, але ви — все-ж-таки... чоловіки, бо хто знає, скільки їх Бог дасть — один, два чи три, вони — тимчасові, і тільки вкінці життя можна буде сказати щось з упевненістю. А тато, мама — це назавжди. І інших в нас ніколи не буде.
Мені часто дорікають, що я не користуютьсь своїм справжнім прізвищем, що, мабуть, я його соромлюсь. Мені якось навіть заявили, що Оксана Юрченко — це вигаданий персонаж, неіснуюча особа, нуль без палички, ніхто за паперами... В мого чоловіка, варто зазначити, дуже гарне українське ім’я і прізвище, але я, дозвольте, залишусь Юрченко, донькою свого тата. І буду щасливою мамою, коли так колись про свого тата зможе написати і моя донька. Бо найважливіше, що ми можемо зробити для виховання своєї дитини, це підібрати правильного батька.
А закінчу я притчею:
«Одного разу чоловік з жінкою вирішили усамітнитись, домовились нікому не відкривати дверей і прожити його нарешті так, як вони хочуть. От прийшли до них батьки чоловіка, просились-просились. Стукали-стукали — не відкрило їм двері подружжя, бо ж домовились. Тут прийшли в гості батьки дружини — почали проситись, дружина не витримала, впустила їх до себе. Збіг час, народився в подружжя син. Чоловік не натішиться. А коли народилась в них донька, він сказав — нарешті в світ прийшла та, яка відкриє мені двері.»
Висновки? Нема їх, висновків - зробіть їх самі....
Оксана ЮРЧЕНКО
