.jpg)
Олександр живе дорогами. До війни він був водієм міжнародних перевезень: об’їздив десятки країн, відчував свободу за кермом далекобійної автівки й завжди з радістю повертався додому — на Рівненщину, у рідне Чарівне, де чекала сім’я. Життя було простим і «чудовим», як він каже. Дорога — роботою, натхненням і сенсом. Так було до повномасштабного вторгнення росії в Україну.
У лютому 2022 року Олександр готувався до чергового закордонного рейсу. Виїзд був запланований на 23 лютого, однак тривожні передчуття не відпускали від родини — навіть попри пропозицію польського роботодавця виїхати разом із сім’єю.
24 лютого почалося повномасштабне вторгнення. Кордони закрили. Але, каже Олександр, він усе одно не поїхав би — не дозволила б совість. Чоловік пішов до місцевого ТрО, звертався і до військкомату. Лише з третього разу його мобілізували — 16 березня.
Так почалася війна. За плечима — майже чотири роки на передовій, контузії та тисячі кілометрів за кермом військової техніки. Перша ротація — на Київщині: два місяці без зупинок, перевезення техніки, робота на межі можливостей. Далі — схід. Бахмутський напрямок став найважчим випробуванням: три місяці постійних обстрілів, життя в бункерах і перші втрати побратимів.
«Ми були у відрядженні, в підпорядкуванні інших частин. Було непросто», — згадує водій-механік одного з підрозділів 23 інженерно-позиційного полку, солдат Олександр.
За час служби він тричі дивом залишився живим. Один із вибухів відкинув його на чотири метри — в окоп. Пам’ять зберегла лише спалах, «як сірник», і руки побратимів, які витягнули з-під завалів. Був і випадок на швидкості: якби зупинився — вибух забрав би і його, і тих, хто поруч. Після — евакуація та перша допомога від бойової медикині Оксани.
Попри пережите, війна Олександра не зламала. Побратими називають його «Козак Мамай» — за відвагу, людяність і тиху віру в Перемогу. Він не романтизує війну і понад усе прагне її завершення. Після перемоги мріє повернутися до мирних доріг: знову сісти за кермо й їхати — не під обстрілами, а рідними трасами Чарівного, Рівненщини та Європи.
Про рішення залишитися в Україні в лютому 2022 року Олександр не шкодує. Каже, інакше не дозволила б совість. Він залишив життя, яке любив, щоб захищати те, що любить ще більше — родину і Батьківщину.
За мужність і героїзм у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові та військовій присязі, незламність духу, зразкове виконання службового обов’язку й високий професіоналізм солдат Олександр нагороджений відзнакою Міністерства оборони України «Хрест Сил Підтримки», а також почесною відзнакою 23 інженерно-позиційного полку — «Надійний захист у бою».
Повідомляє 23 інженерно-позиційний полк.
