Днями я бачила свого діда. Він звично порався на городі, я чула милу серцю галицьку говірку, бачила натруджені руки... Він був так близько. Ні, мені не примарилось, хоч помер мій дід ще у далекому 86-му році. В родині пошепки, за зачиненими дверима завжди говорили, що мій дід — бандерівець. Понад усе він любив Україну, свою землю, свою пісню, свій край... У 91-му бабуся прийшла до його могили і сказала - “Іване, як шкода ти не дожив до вільної України”. Тепер я приходжу на могилу до бабусі і думаю, що схоже на те що, і я поки до вільної України теж не дожила, і чи доживуть мої внуки — не впевнена...
Днями я бачила свого діда на сцені нашого театру у виставі “Останній гречкосій” у постановці Національного театру ім. Заньковецької. Я впевнена, що багато хто побачив там і свого діда і свого батька і всю родину. І не важливо звідки він родом. Бо це гірка комедія про наше сьогоднішнє українське життя - сімейна драма переплетена з драмою в масштабах країни. Неоднозначна і різноманітна як наше життя. Без купюр. Хто як не львів”яни могли собі дозволити подібну розкіш - громадянську сміливість. Після вистави я пішла за куліси шукати автора, постановника і актора Ореста Огородника щоб обійняти. І спитати чи йому не страшно ставити такі речі. Бо мені страшно. Бо я — внучка останнього гречкосія і мої вила заржавіли. Я праправнучка запорізького козака по батькові, але моя шабля припала пилом. У мене колекція вишитих сорочок і добре поставлена українська вимова з твердими шиплячими, але чи здатна я, чистокровна українка, чим я так - (уже вгроблене слово) - пишаюсь, віддати своє життя за рідну землю? І як іще філігранно і майстерно потрібно втоптати в (перепрошую) гівно мій багатостраждальний народ, щоб він нарешті збудився і зрозумів що йому робити.
P/S. Піду но я пошукаю ці вила. Бо ще трохи, і вони мені знадобляться...
Оксана ЮРЧЕНКО
