Медикиня Наталія Лелюх з позивним "Доктор Наташа", яка у цивільному житті була гінекологинею, а зараз рятує людей в зоні бойових дій та на звільнених територіях, написала свої думки щодо майбутніх маленьких українців, які народяться у воєнній та повоєнній Україні.
Я планую народитись в січні 2023. Пологовий будинок напевно буде в підвалі, або мама забіжить в працююче метро, або народить вдома, бо під обстрілами ніхто не поїде в райцентр. Я буду намагатись не нашкодити мамі, щоб не знадобилось шукати лікаря. Мама мене зігріє, навіть в холодній квартирі з вибитими вікнами, бо вона мама і вона вміє. Правда, у неї скоріш за все пропаде молоко і мене будуть годувати сумішами, які передадуть волонтери. Це такі люди в машинах, з втомленими очима, які постійно поспішають, бо бояться не встигнути кудись, де їх дуже чекають. Моя мама ніколи не замовить мені на день народження салют. І ще багато років ми з нею будемо гуляти десь поруч з відкритим підвалом, або метро, або шкільним бомбосховищем...
Я планую народитись в травні 2023. Татко відправив маму в цей безпечний "закордон" і тут можна народитись з відносним комфортом. Мама буде часто плакати і шепотіти мені колискові. Татко приїде до нас, ми остаточно облаштуємось тут. Я буду вчити якусь іншу мову, хоча колискові будуть вже незнайомою мені українською. Ми колись згодом поїдемо в те місце, про яке мама плакала і казала, що там залишилось її серце. Можливо, мені сподобається бруківка, і тополі, і вид на Лівий берег, а може я не відчую, що саме вкрало мамине серце. Тому що моє буде стукати в іншому ритмі...
Я народжусь передчасно, в березні 2023. Лікарі будуть воювати за моє і мамине життя. Я буду чути з наркозного сну, що "вона не хоче боротись", "може дитина її поверне до життя"... я буду намагатись вижити, щоб спасти свою маму, щоб стати її сенсом, бо вона його втратила після того, як пролежала на татковій труні, яку так і не відкрили, бо з поля бою його змогли забрати лише через місяць, щоб привезти додому. А мама на цій труні лежала і втрачала сенс життя. Я стукався зсередини, я намагався заспокоїти неньку і розказати, що у мене таткові сині очі і що я буду її дуже любити. Маманічогонечула... вона обіймала холодне щось, з холодним чимось, і сама ставала холодною всередині...
Я планую народитись в травні 2024, коли заквітнуть садки навколо руїн в Довгенькому, Долині, Кам'янці, Пісках Радьківських, Кухарях та в тисячі інших маленьких сіл та хуторів України. Буйний білий квіт заховає обгорілі домівки. За плодами в цих садах ніхто не прийде, бо нікому. Але я прошу вас, не ховайте від мене ці села. Я хочу бачити. Я хочу розуміти чому і хто це зробив. Я хочу пам'ятати це все своє життя...
Я планую народитись.
Мої батьки ще навіть не зустрілись. Але вони вже розуміють, які книжки вони будуть мені читати, які фільми дивитись і якою мовою співати пісень. Мої батьки ще самі народжуються як нація. Мама працює, мама донатить, мама волонтерить, мама закуповує і довозить, мама спить в спальниках і чистить зброю. Татко працює, татко служить, татко волонтерить, татко закуповує і довозить, татко спить в спальнику з кошкою приблудою, або татко шукає як пригнати стопятсот джипів для ЗСУ, або просто пише прогі, бо хтось повинен працювати і підтримувати економіку країни, що буде народжувати дітей і буде пам'ятати, як вони народжуються.
І як вони гинуть.
