Її життя - це згусток горя і сліз. Страшна правда із перших вуст. На сайті Рівненського краєзнавчого музею опубліковані гіркі спогади тих людей, які в дитинстві пережили страшний час Голодомору.
Свідчення Ганни Нестерук
У 2020 році я зустрілася з 95-річною Ганною Нестерук, яка на той час мешкала в сім’ї своєї онуки у м. Здолбунові. Жінка ледь пересувалася квартирою, опираючись на ключку і якось ніби відчувала себе зайвою у гарно мебльованій кімнаті, бо все її довге життя вщент було наповнене лиш бідами, стражданнями і нуждою.
Народилася Ганна Василівна Нестерук 1925 р. у с. Чорна, що на Хмельниччині. Маленькою дівчинкою вона пережила голодомор, втратила від голодної смерті рідних, а в роки нацистської окупації була насильно вивезена до Німеччини, як остарбайтер, потому повернулася в рідне село, де застала згорілу хату. Її життя – це згусток горя і сліз.
«Мені було сім років, як почався голод. Ходили люди голодні. Люди вмирали і лежали на дорогах, як сміття. Голодували люди дуже. А я з мамою вижила. У нас був колгосп і там ставили такі великі чани і варили суп, в якому була де-не-де крупинка. Ми, діти, ходили туди, щоб нам налили кружечку того супу. Я рано не сплю, а швидко біжу до колгоспної контори, щоб мені ще застати роздачу, щоб мені налляли кружечку того супу. Поки прийду додому, то я його вип'ю, а мамі вже нема нічого. Бідна моя мама голодна ходила. Була в селі комора, там євреї жили, то мама до них ходила. Вони не бідували, вони мали своє поле, комуна в них там була.
В мене було ще два брата – старший і менший. Брати і тато від голоду померли. Меншенький брат так все їсти просив! Я назгрібаю цвіту яблуні і їм, із землею їла. Йду додому, а він за мною біжить і просить: «Дай мені. Я хочу їсти». А на другий день братик помер. Мама ходила і десь трохи заробляла, щось міняла на яку їжу. От дав їй хтось мисочку проса і вона ту мисочку на горі сховала. А ми із старшим братом полізли туди і сирим те просо з’їли. Що залишилося, то мама на столі розтерла і потроху кидала у воду, щоб нам був якийсь супчик. Від голоду померли батько і старший брат. Осталися ми з мамою вдвох.
Дуже багато в нашому селі людей вимерло від голоду. Були біля нас сусіди, там подружка була моя Приська. Її брати ходили на скотомогильник, де були скидані здохлі корови і коні, брали звідти м’ясо, варили і їли його. І я з ними туди ходила, хоча мама мене туди не пускала. На другий день я пішла до них, а вони усі мертві лежать, усі п’ятеро.
Усіх мертвяків скидали в одну яму, зверху рядном прикривали. Біда була що й ту яму не було кому копати.
Чи могли ми втікати з села? А куди втечеш? Саме у 1932 році організували у нас колгосп, всі в ньому закріплені».


Ось такі спогади записані (ні, вилиті слізьми!) зі слів очевидиці людовбивства ХХ століття. Ні додати, ні прокоментувати…
Відійшла в засвіти Ганна Василівна Нестерук у січні 2022 року, проживши на цій землі 97 років. І, як сказала вона: «Життя було довге, а щастя - лише жменька».
Пройшло 90 років від того страшного злочину проти українського народу. Святою пам’яттю полеглих мільйонів українців стала нез’їдена ними крихта хліба і незгасна свіча пам’яті, яку ми запалюємо щороку в четверту суботу листопада.