Про мого батька Дем’янчука С.Я. (ФОТО)

Це розповідь про Степана Якимовича Дем’янчука — відому людину, якому би 30 грудня 2025 року виповнилось 100 років з Дня народження.

...Це відбулося в бідній селянській сім’ї в у с. Орепи, Новоград-Волинського району, Житомирської області.

Переді мною стоїть складне завдання, адже непросто висвітлити життя неординарної людини, яка пройшла величезний шлях, насичений багатьма історичними та життєвими подіями.

З іншого боку — все зрозуміло. Мені не потрібно підіймати архіви, документи, оскільки все своє свідоме життя я бачив, що він робив і що відбувалося навколо нього. Це була дуже багатогранна людина. Всі його справи були конкретні. Та й, на щастя не мало людей, які знали Степана Якимовича, сьогодні є серед нас. Хоча час невмолимий, і все більше їх відходить у вічність. Тож спробую розповісти про нього, передусім як про науковця, згадати, як він увійшов у безмежний світ науки. Він був також яскравим педагогом-практиком. Але все має початок і кінець.

Його маму звали Ярина Кіндратівна.

Доля батька не відома. Адже через Україну прокочувались світові потрясіння. Це Перша світова, революції, Громадянська війна. Його дитинство охопили сумнозвісні трагічні події, Голодомор 1932-1933рр., колективізація, Друга світова війна. Вже з 12 років він почав заробляти на хліб. Орав городи, косив сіно. Заробляв копійку, щоб сирітська сім’я могла вижити.

У 1941 році, коли Друга світова війна прийшла на Житомирщину, Степан з хлопчаками обстріляли колону окупантів, яка рухалась по Орепівщині. Староста вказав на юних патріотів. Але всіх врятувала старша сестра Степана — Люба, яка мала прізвище Зайферт, так як її чоловік був за національністю німець. Хоча, напередодні війни, його репресувала радянська влада.

Це була глибоко патріотична сім’я. Старший брат — Никанор зник безвісти на фронті, захищаючи Батьківщину від ворога. Брат Петро загинув в партизанах. Їх імена вибиті на меморіалі с. Орепи. Найменший — Михайло все життя працював трактористом. Був нагороджений орденом за самовіддану працю. Ніхто не думав, що іменем академіка Степана Дем’янчука односельчани назвуть центральну вулицю села, яка носила назву імені Леніна.

Відомо, що в науку приходять найбільш допитливі та настирливі. Ті, в кого є потяг не просто до знань, а й до пошуків і відкриттів. Ці риси батько мав. Крім того, його характеризувала неймовірна працелюбність, енергійність. Були великі розумові здібності й сильний характер. Маючи такі риси, Степан Якимович не міг не опинитися у вирі науково-дослідницького життя. Він міг себе реалізувати не тільки в педагогіці, але й в інших галузях науки. Про це мені колись казав мій товариш Олександр Кочерга — один із конструкторів добре відомої у світі космічної системи «Буран».

Якщо мені не зраджує пам'ять, то наукова діяльність батька розпочалася на початку 50-тих років минулого століття, коли його призначили директором Кам'янської семирічної, а пізніше Токарівської та Ярунської середніх шкіл Новоград-Волинського району.

Будні сільського життя педагогічного і учнівського колективу школи він постійно намагався урізноманітнити, прикрасити новаторством, дослідницько-пошуковою роботою. До якої залучав усіх — і вчителів, і учнів. На великій шкільний кролефермі виводили породи рідкісних кролів. У теплиці-напівземлянці цілий рік росли квіти та інші дивовижні рослини. Вона опалювалась торфом, який учні копали влітку. З торф’яної крихти виготовляли горщики для розсади. Шкільні ділянки були дійсно дослідними. Під керівництвом учителів учні виростили великий рідкісний вазон, за що шкільний колектив був нагороджений медаллю Всесоюзної виставки досягнень народного господарства. Подібні нагороди за успіхи в дослідницькій роботі школа отримувала досить часто. Учнівська виробнича бригада збирала рекордні урожаї для того часу — по 100 цн/га кукурудзи, 500 цн/га цукрових буряків. Він працював на полях учнівської виробничої бригади під час внесення купромету. Разом з учнями виготовляв та розставляв дерев'яні щити для снігозатримання. Обмолочував зернові біля комбайна та молотарки. Одним словом — без нього не обходилась жодна справа. Більш того, саме він був ініціатором добрих справ.

Нові ідеї, напрями досліджень новаторства йому підказувало життя, яке він не просто спостерігав, а аналізував, шукав шляхи розв’язання актуальних злободенних проблем. Ці пошуки завжди увінчувались конкретними позитивними результатами.

Сьогодні нікого не здивує відключення села від електропостачання, неосвітлені вулиці сіл. Причиною такої ситуації не завжди була війна. У зв'язку з цим пригадується мені така історія. У с. Кам'янка, де ми жили в 50-ті роки ХХ ст., електричного світла взагалі не було. Не просто передати ту радість, з якою односельчани зустріли перші лампочки на вулиці. А почалося все з того, що батько десь розшукав старий дизель. Разом із учителем В.М. Погольським його відремонтували і освітили школу й село. На електростанції чергували учні та вчителі, які безпосередньо й обслуговували агрегати.

Середніх шкіл в Новоград-Волинському районі на той час було мало. А тому в Токарівській СШ, з ініціативи її директора С.Я. Дем'янчука, було організовано гуртожиток, де діти з віддалених сіл могли проживати для того, щоб навчатись. Налагоджено було і харчування. Для післявоєнного часу таке нововведення було суттєвим, адже давало можливість найбіднішим дітям здобувати освіту. Країна піднімалася з руїн, аналогічні гуртожитки-інтернати були створені в багатьох школах Союзу.

Скрізь, де працював Степан Якимович, особлива увага приділялась позакласній та позашкільній роботі. На мою думку, найбільш вдалі форми виховання школярів, а пізніше й студентів, він знаходив саме на цьому педагогічному напрямі. Не дивно, що цій проблемі була присвячена одна з перших його публікацій у всесоюзному журналі.

Згадується так званий «Табір на колесах». Сенс його полягав в тому, що влітку кожного року група із 25 кращих учнів на спеціально обладнаному самими школярами та вчителями автомобілі подорожувала територією всієї величезної країни. Вона тривала один місяць. Маршрут здебільшого пролягав по заходу України, Білорусі, Балтії, росії. Можна уявити, скільки цікавих зустрічей, екскурсій, спортивних змагань відбувалось за час подорожі. Як збагачувались сільські діти.

Цікавого в нашій школі було багато. На той час шкільна кіностудія була рідкістю. А в нас вона працювала. Більше того, кінофільми, які знімали й створювали самі учні, займали досить високі місця на кінофестивалях.

До всіх експериментів батько безпосередньо залучав школярів. Один з досвідів Токарівської та Ярунської середніх шкіл такого спрямування знайшов схвалення на всесоюзному рівні. Суть його полягала в тому, що учні старших класів — кращі спортсмени проводили уроки фізкультури в молодших класах. Цим знімалась одна з серйозних проблем: учитель початкових класів, особливо старшого віку, не міг задовольнити потреб рухливих учнів. Знімалась проблема підготовки вчителів фізкультури, так як війна забрала багато чоловіків.

Степан Якимович постійно шукав нові форми роботи з дітьми. Як тільки перша людина полетіла в космос, було організовано гру, яка називалась «Зоряний рейс». Внаслідок чого в столиці відбулася зустріч учнів Ярунської середньої школи з космонавтом Валерієм Биковським.

Така енергійна творчо-пошукова діяльність батька закономірно привела його до необхідності узагальнити набутий досвід, тобто — до наукової роботи.

Добре пам'ятаю, коли в 1959 році він щасливий повернувся з Москви і сказав, що його зараховано до аспірантури. Як завжди, привіз дітям і мамі подарунки. Серед них були надувні кульки з зображенням ракети, яка щойно облетіла навколо Місяця і сфотографувала зворотний бік супутника Землі. В одночасному досягненні радянською наукою і технікою значних успіхів у галузі космонавтики та виході батька на професійний шлях науки я вбачаю певний символ.

Потрапити до аспірантури було не просто. Як він розповідав, на одне вакантне місце претендувало близько 30 осіб. Хоч усі вступні іспити батько склав на «п'ятірки», його зарахування було під питанням. Підтримки зі сторони він не мав. Та один вчений, прізвище його — Степанов, колишній фронтовик, звернув увагу на батька. Особливо на те, що цей кандидат в аспіранти мав не одну публікацію в журналах, був весь прострілений на війні. Саме завдяки підтримці бойового побратима, Степан Якимович став на професійний шлях зайняття науковою роботою.

Це був другий високий перевал, який він подолав у своєму житті. Першим було те, що він, зранений, бідний, голодний, повернувшись із фронту, знайшов в собі сили здобути належну освіту і знайти своє місце в житті.

Вступ до аспірантури був логічним продовженням життєвого шляху, обраного ним. Батько несамовито рвався до знань. Всі інститути, в яких навчався, він закінчував достроково. Це стосується і аспірантури, навчання в якій він скоротив успішним захистом дисертації. Створювалось враження, що ті роки, які забрала в нього війна, прискорювали батька. Було у всіх враження, що за рахунок несамовитої праці, природних здібностей, постійного потягу до знань, до нового, конкретними справами він наздоганяв, навіть скорочував час.

Жорсткі умови післявоєнного життя не могли його стримати. Якось, мама разом з батьком, згадували, що весною 1947 року, коли в східних областях України лютував голод, батьки, щоб вижити, ходили удвох по полях колгоспу і шукали підмерзлу картоплю. Були й інші труднощі, як-от: студентська сесія ще не закінчилась, а їсти вже було нічого, тому вони, молоді студенти, змушені були їхати в іншу область за сотні кілометрів, щоб знайти їжу і не померти з голоду.

Так, завдяки підтримці рідні, вони й закінчили навчання, отримали дипломи. Можливо, саме це пояснює особливе ставлення батька до своєї родини і земляків: усім, хто у важку годину підтримував його, був поруч з ним, він віддячив сповна, вивчивши їх дітей та онуків.

Не завжди найкращим чином складалися в нього стосунки з владними структурами. Не всім чиновникам подобаються ті, хто гостро може виступити з трибуни, а Степан Якимович робив це тільки так, хто за своїм інтелектом помітно вивищується над тими, які тримають кермо влади. Такі чиновники терплять розумнішого за себе лише доти, поки інтелектуальна різниця між ними не стане очевидною для всіх. Так трапилось і з моїм батьком. У 1965 році Степан Якимович успішно захищає в Москві кандидатську дисертацію. Подія неординарна. Її незвичайність в тому, що у такій великій країні, якою був Радянський Союз, директор сільської провінційної школи здобув вчене звання та ще й в столиці держави. Саме про це писала тоді всесоюзна преса. Якось у розмові з батьком я запитав: «Чи є ще у величезній країні директори шкіл — кандидати наук?». Він відповів, що є. Це директор однієї з міських шкіл. На жаль, я його прізвище забув.

...І ось повернувся Степан Якимович у Новоград-Волинський район, а тут його, кандидата наук, зустрічають з прохолодою. Ведуть інтриги, все роблять для того, щоб не повернувся він на попереднє місце роботи, не став директором Ярунської школи, яку він вивів у передові. Таке було партійне керівництво у районі на той час.

Пояснення такої ситуації я знайшов для себе через багато років, коли довелося працювати в міських, районних керівних ланках: не могли деякі недоучки, що керували тоді в Новоград-Волинському районі, дозволити, щоб поруч з ними працювала така неординарна особистість. Батько не став робити трагедії з ситуації, що склалася, махнув рукою і пішов працювати директором Андріївської середньої школи Червоноармійського району Житомирської області, де відразу почав згуртовувати навколо себе однодумців. У результаті через деякий час завуч цієї школи Наталія П'ятківська також стала кандидатом наук і перейшла на роботу в провідний інститут м.Рівне.

Він скрізь, де б не працював, залучав до наукового пошуку людей, які мали до цього певний хист. Розмови з такими людьми він проводив дуже часто, енергійно й аргументовано, чим і змушував кожного повірити в свої можливості. І не тільки інтелектуальні, але й людські та професійні. З часом учні та колеги Степана Якимовича, досягнувши вершин науки, ставали кандидатами, докторами наук, доцентами, професорами, деканами, завідувачами кафедр, директорами.

Для Степана Якимовича головним було не стільки, які оцінки студент отримував в інституті, з яким дипломом, червоним чи синім, його закінчив, а як він ставився до життя. Саме тому серед його знайомих і колег завжди були ті люди, які в свій час в силу різних обставин не отримали червоних дипломів, але мали знання і хотіли звитяжно працювати. З характерними для нього людяністю, проникливістю, відчуттям він умів розгледіти людей, яких у народі називають сподвижниками. Це були вчителі, викладачі з колективів, очолюваних батьком в Рівненській та Житомирській областях. Вони отримавши від нього заряд впевненості в своїх можливостях, починали займатись наукою і згодом ставали справжніми науковцями. Безумовно, тих студентів, які навчалися на «відмінно», він цінував особливо. Степан Якимович вмів залучити до наукової роботи людей будь-якого віку, досвіду, з будь-яким стажем роботи. Серед його аспірантів та учнів були сивочолі та юні. Чим би не займався батько, він умів об'єднати навколо себе ентузіастів, бо сам завжди був таким.

У його творчому доробку – сотні друкованих праць, з них – книги, монографії. Особливе місце серед них займає тематика виховання старшокласників на ідеях миру в позакласній роботі. З огляду на сьогодення бачиш, якою прозорливістю відзначались його наукові праці. Найбільш вдалі форми виховання школярів, а пізніше студентів, він знаходив саме на цьому педагогічному напрямі. Згадаймо, як в університеті, який він створив, щороку проходять читання школярів «Я голосую за мир!». Саме він був ініціатором і першим організатором їх проведення. Не можна без хвилювання тримати в руках перші збірники дитячих творів. З якою радістю діти отримували свої перші нагороди! За десятки років в них брали участь школярі багатьох областей України, Угорщини, Польщі, Ізраїлю, росії.

Особливо цінував Степан Якимович вчителів-практиків. Хто після інституту працював в школі, педучилищі, коледжі і намагався безпосередньо займатися науковою роботою. З ними він підтримував постійні наукові зв'язки, допомагав, підказував. Серед них були й такі, які не ставили за мету написання дисертації, а мали насолоду від того, що проводили наукові дослідження, що їхня праця знаходила визнання, відображалася в публікаціях. Пригадуються чудові стосунки з вчителем Деражненської середньої школи Костопільського району Ярославом Омеляновичем Войцешком, поетом-гумористом Д. Краськом із Сарненського району, директором Вербської школи-інтернату Ганною Дмитрівною Нестеренко та багатьма іншими.

Він не любив людей інертних, лінивих, тих, хто бачив в науці тільки солодкий, а не солодко-гіркий плід. Зате активних, працелюбних поважав, всіляко допомагав їм, підсаджував на дерево науки, щоб зривали його плід. Саме тому, багато з його учнів досягли вагомих наукових результатів. Причому, не тільки в галузі педагогіки, але й психології, фізики, економіки, у військовій справі... Займаючись науковою роботою, Степан Якимович не залишався осторонь від буденних справ. Де б не працював, він будував нові школи, стадіони, спортивні майданчики та ін. Як особистість, поєднував у собі якості практичного педагога, теоретика, будівельника.

Тільки ставши директором Ярунської середньої школи, відразу же разом з колективом учнів та вчителів розпочав будівництво дамби. Під час розливу р. Церем вона давала можливість учням значно скоротити шлях до школи. Та й жителям села створювала чимало зручностей.

Батько був класичним представником трудової інтелігенції. Не в тому розумінні, яке було закладено в Конституції СРСР, де говорилось, що соціально-політичну основу радянського суспільства складає союз робітничого класу, колгоспного селянства і трудової інтелігенції, а зовсім іншому: будучи високоосвіченою людиною, він ніколи не цурався так званої «чорнової роботи». Цьому можна навести багато прикладів. Згадується така історія. Наша тітка Євдокія Михайлівна працювала викладачем одного із технікумів, який знаходився в Новоград-Волинському районі. Підходить якось вона схвильована до мами і розповідає, що у вчительській дехто говорив: «Бачив учора директора Токарівської школи. Йшов багном і на понівеченій шиї ніс рамки для картин. Дивна якась людина...».

Не міг цей горе-«інтелігент» зрозуміти, чому на зраненій фашистським осколком шиї та руках, переступаючи простріленими ногами 12 км по бездоріжжю, Степан Якимович ніс рамки для картинної галереї, яка створювалась у Токарівській школі.

Скільки за своє життя він витримав ударів недоброзичливців, заздрісників! Але намагався не звертати на це уваги. Вони бомбардували листами різні інстанції, а він йшов вперед і тільки вперед. Ніколи, як і на фронті, не відсиджувався в окопі.

Батько не любив нездорової кон'юнктури. За радянських часів поширеним явищем були так звані «анонімки». Він ненавидів тих, хто заочно і підло зводив рахунки. Сам був прикладом для інших. Всі, хто його знав, пам'ятають, що він завжди вів полеміку відкрито, надзвичайно гостро, емоційно. Ніколи не боявся заслужено когось зачепити, яку б посаду ця людина не обіймала. Критикуючи, ніколи не вдавався до «заборонених», як кажуть спортсмени, прийомів. Навпаки, швидко відходив, і своєму вчорашньому опоненту намагався всіляко допомогти.

У декого може виникнути питання: «Чому Степан Якимович поїхав до москви шукати наукову істину?». Як пояснював він мені, на той час у столиці Союзу була менша корупція, ніж в Радянській Україні. До того ж у москві зосереджувався найсильніший науковий потенціал. Думаю, не останню роль відіграло й те, що батько був у всьому максималістом. Та й перші публікації батька з'явились саме у москві. Що було не просто.

Його обурювало те, що деякі представники владних структур говорили про необхідність керуватися науковими методами в управлінні суспільством, а в дійсності робили навпаки, науку використовували як ширму для прикриття своїх дій. Не рахувались з об'єктивними законами розвитку. Батько не терпів лицемірства чиновників, подвійних стандартів, ігнорування науки. Наскільки це актуально і сьогодні!

Для заняття науковою роботою були труднощі й об'єктивного характеру. Існувала величезна різниця в умовах життя міського та сільського населення. Не випадково, що однією з головних доктрин недалекого минулого було стирання різниці між містом і селом. Батькові доводилося займатися веденням підсобного господарства, думати про воду, опалення квартир вчителів і приміщення школи. Словом, вирішувати безліч господарських справ. Віддаленість від бібліотек, наукових центрів компенсував значною кількістю періодичних видань, які він виписував. Постійно слідкував за пресою і багато сам публікувався в різних газетах та журналах. Був завжди в курсі нового. Знав, що і де робиться в науці, світі. Пропускав через себе величезний обсяг інформації. Причому різнопланової, не тільки педагогічної. Це відчували його співрозмовники. Він міг на достатньо компетентному рівні вести розмову з істориком, фізиком, психологом, педагогом, біологом і людьми інших професій.

У його часи не було інтернету. Хто знав батька ближче, пам'ятає, що кожен день він відвідував книжкові магазини, газетні кіоски. Виписував велику кількість журналів. Поштова скринька часто не могла вмістити всіх видань. Якщо виявляв, що той чи інший номер газети або журналу не надійшов, ходив на поштове відділення з'ясовувати, чому. Пресою починався і закінчувався кожен його робочий день. Обід і вечеря. Перш, ніж сісти до столу, він брався за газету.

Батько мав рідкісну пам'ять! Якщо хтось неправильно називав місце чи час якоїсь події, доходило до суперечки. Переможцем з неї виходив завжди він. Як декан, він пам'ятав всіх своїх випускників, коли б студенти не закінчували інститут. Його любов до футболу знали всі. Він не пропускав жодної гри місцевої команди. Якою не була б погода, на якому місці не знаходилась команда, в якій би лізі не грали «Колос», «Авангард» чи «Верес». Коли виникали суперечки між уболівальниками, вони йшли до професора з футболу. Він міг підтвердити, хто з них правий. Він пам'ятав спортивну біографію кожного футболіста, який грав у такій величезній країні, яким був Союз.

Особливе було у нього ставлення до книг. Вже, проживаючи в м. Рівне, він щотижня робив своєрідний обхід книжкових магазинів. Дуже ретельно ознайомлювався з новою літературою і щоразу купував декілька книжок. Сімейна бібліотека поступово зросла і, зрештою, дійшло до того, що вже не було куди ставити книжок. Але старих книг ніколи не знищував, в гіршому випадку вони перекочовували на дачу. До них у батька була особлива шана і любов.

Щоліта ми говорили батьку: «Поїдь відпочинь у санаторій чи на курорт». Та він завжди відмовлявся. Чому батько, як інші, ніколи не їздив відпочивати, я зрозумів, коли на мою чергову пропозицію він відповів: «А як я їх заберу з собою?», - «Кого?» — запитую. Він мовчки показав рукою на книги.

Досить поглянути на бібліотеку, зібрану Степаном Якимовичем, і стане зрозумілим, як формувався його всесторонній розум. Наповнені книжками всі шафи були для нього не антуражем. Він без них не міг жити. Духовно, розумово. Всі вони ним перечитувались, опрацьовувались. Тільки йому була відома система їх розташування. І якщо хтось позичав і не повертав ту чи іншу книжку, він гнівався, у нього зникав настрій.

У той же час щедро ділився з іншими тим, що мав. Саме Степан Якимович був ініціатором акції поповнення бібліотеки РЕГІ та Рівненського педагогічного інституту із власних бібліотек науковців. Його ініціативу підтримали всі, хто міг.

Батько завжди пізно лягав і рано вставав. Неймовірним було те, як він витримував такий ритм. І це було не епізодично, а постійно. Стало способом його життя. Те, що він приходив на роботу дуже рано та пізно повертався додому, бачили всі. А ось те, що сидів він ще й ночами — тільки сім'я. Важко було збагнути, де після інтенсивного робочого дня він знаходив у собі сили сідати за письмовий стіл і працювати.

Він ніс неймовірне навантаження і в той же час мало відпочивав. Відпочинком вважав роботу на городі, дачі. Тут кожний кущик, деревце обласкані його руками. Косив траву на дуже крутому косогopi, коли йому вже виповнилося 74 роки. Не давав це робити нікому.

На лікарняному ліжку він був тільки після важких поранень у роки війни. У мирний час нам лише двічі, до того ж з великими зусиллями, вдалося вмовити батька лягти в лікарню. В той час у нього був інсультний стан. Але навіть у лікарні він не залишав роботи, писав. У Рівному в свій час він був одним з перших науковців, які захистили докторську дисертацію. Крім нього, доктором філологічних наук став К.В. Наумов. За ними потяглися й інші. Дещо пізніше немало дисертацій було захищено з фізики, хімії, педагогіки, інженерних дисциплін, мови.

Але ніхто так часто не публікувався в пресі, журналах, збірниках, як Степан Якимович. З часом він став одним з перших академіків у Рівному. На жаль, сьогодні це високе звання девальвувалось. Серед тих, хто дійсно відповідає його високим критеріям, з'явились і псевдоакадеміки. З'явились, на жаль, і псевдонауковці, які різними шляхами здобули наукові звання. Я впевнений, їх не шанують колеги, бо не мають знань в тій чи іншій галузі і є людьми без моралі. Наукове сито таких рідко пропускає. Батько подібних називав характерним тільки для його мови словом «неуки». Науковість для нього була вищим критерієм оцінки.

...У житті трапляються і парадокси. Серед тих, хто, здавалось би, мав продовжувати його справу, зустрічаються і ті, кого не поважають люди. Незважаючи на те, що обіймають немаленькі посади. Що ж, і в цьому є іронія долі. Нехай вони побачать себе в негативних дійових особах романів, які ще будуть написані. Вони укоротили моєму батьку роки життя.

Трагізм ситуації в тому, що вони, безсоромно скориставшись плодами праці Степана Якимовича, «допомогли» піти йому з життя. Переконаний, що їхні імена громадськість добре знає, і в житті вони отримують ту оцінку, що заслужили. Рано чи пізно.

Величезну роль у житті Степана Якимовича, як вченого, відіграла наша мама - Віра Михайлівна. Вона разом з ним навчалася в інституті. Тривалий час у його школі працювала вчителькою початкових класів. В нашій сім'ї бували відомі вчені. Мама жила життям батька. Вона, як ніхто, знала всі його проблеми. У її підтримці він знаходив сили і натхнення. Вона була йому порадницею. Батько себе ніколи не переоцінював, а у всіх справах, великих чи малих, він завжди радився зі мною і в першу чергу з мамою. Але й ніколи не перекладав своїх обов'язків на неї. Сім'ю батько сприймав як щось святе і все робив для благополуччя родини. Особисто я, як би не намагався, ніколи не зможу віддячити батькові за його доброту, за тепло, за розум, за все те, що він за життя дав мені як сину.

Його особливу гостинність відчув на собі кожний, хто побував в нашій хаті. Нікого ніколи він не випустив за поріг, щоб не пригостити за столом. Гостей в нас бувало багато. Скажу вже без секрету. Мамі від такого навантаження було важкувато біля кухонної плити. Але іншим бути він просто не міг. Та й мама була гостинною. Про це говорять всі, хто знав батьків.

Коли підхожу до одного із корпусів Рівненського Державного Гуманітарного Університету, я бачу чудову скульптуру вчительки, яка немов би зійшла до нас з небес... На пам'ять приходять мої вчителі і моя мама-вчителька початкових класів. Я вклоняюся їхній Величі і Тим, хто спорудив такий пам'ятник.

Не зовсім просто працювати на периферії та серйозно займатись науковою проблематикою. Але Степану Якимовичу вдавалось бути на передній лінії того наукового життя, яке вирувало в країні. Він впливав і на роботу столичних наукових центрів. Взяти хоча б проблему виховання молоді на ідеях миру. Він першим почав її розробляти. Пізніше ця ідея була підхоплена іншими, й не тільки в Україні. Про це добре знають ті, хто займається цією проблемою. Але тоді скільки було в нього опонентів, які вважали себе «великими» в науці. Думаю, зайве говорити сьогодні про актуальність проблеми для країн колишнього СРСР.

Багато науковців москви, Києва, Мінська та інших міст колишньої країни з нетерпінням чекали його неординарних виступів на наукових конференціях і засіданнях академій наук. Він не боявся полеміки. Був завжди впевнений в собі й цьому вчив своїх учнів. Не раз бувало, що перед захистом тієї чи іншої дисертації, керівником якої він був, з'являлись на неї необґрунтовані зауваження. З якого б боку вони не надходили, яку б посаду опонент чи рецензент не обіймав, але якщо думка не поділялась Степаном Якимовичем та його однодумцями, вони завжди відстоювали свою позицію. Батько ґрунтовно володів науковим методом переконання. Багато науковців можуть підтвердити, що ніде він не був таким безкомпромісним, як у науці. У відстоюванні своєї позиції він завжди був настирливим і впертим в доброму розумінні цих слів.

Ці риси характеру, разом з іншими, були тими складовими, які давали можливість досягати здавалось би неймовірних цілей, спрямованих, як завжди, на творення добра. Це помічали всі, хто батька знав.

Наукові інтереси С.Я. Дем'янчука виходили за межі району, міста, республіки. Взяти хоча б географію його публікацій. Він підтримував зв'язки з багатьма науковими центрами, школами. Точніше, не тільки підтримував, але й справляв вплив на їх становлення та розвиток. Відбувався взаємообмін ідеями. Немає такої області в Україні, якої б не торкнулась його наукова школа, де б не працювали його послідовники, учні, однодумці. За своїм характером він був доброю, відвертою людиною. Щедро ділився своїми ідеями, планами. Радів, якщо інші науковці їх реалізовували. Але коли його ідеї привласнювались іншими — це його обурювало. Батько був генератором нових ідей. Він добре бачив, відчував суть будь-якої проблеми, вмів помітити найактуальніші серед них. Мало хто міг так точно сформулювати найзлободеннішу тему дисертаційної роботи. Всі вони, як правило, координувались відповідними органами, знаходили визнання на вчених радах.

Чимало людей бажало мати С.Я. Дем'янчука своїм науковим керівником. Однією з причин цього була та конкретна суттєва допомога, яку він завжди надавав своїм учням. Вмів він захистити слабшого. Це особливо цінували його учні і колеги.

Про якість роботи батька як наукового керівника говорить те, що жодного разу не було зривів у захисті дисертацій його аспірантами. І це при тому, що відбувались вони в різних містах, за таємним голосуванням. Його учні пройшли десятки вчених рад, витримали непрості іспити перед сотнями професорів, докторів, академіків.

Усім відомо, які жорсткі вимоги ставляться ВАКом щодо оформлення дисертації, а також публікацій і рукописів. Перебільшення та часті зміни, які йшли з боку цього грізного органу, його завжди обурювали. Він вважав, що часто за формою наукової роботи втрачається її зміст, відволікається увага від наукової думки. Але, незважаючи на це, Степан Якимович ретельно ставився до оформлення наукових робіт. Він завжди першим дізнавався про зміни у вимогах ВАКу. Кожен, хто працював поруч із ним, знав, як серйозно він опрацьовував бюлетені ВАКу. Лише у нього колеги могли дізнатись про всі нововведення Вищої атестаційної комісії. Взагалі все, що він писав, було без помилок, відзначалось грамотністю. Батько завжди намагався першим дізнатися про успішний захист дисертації своїм колегою. Відразу ж повідомляв про це родину, незважаючи на пізній час, телефонував іншим. Радів за інших по-дитячому щиро.

Особливо теплим було ставлення батька до колег, співробітників, студентів, учнів. На кожне свято ми отримували сотні вітальних листівок, телеграм. Це свідчило про величезну повагу до Степана Якимовича його колег, друзів, знайомих, учнів Та й він, у свою чергу, заздалегідь направляв вітання всім рідним, близьким, знайомим. Нікого не забував. До того ж, завжди підраховував, скільки днів буде йти пошта, щоб людина отримала вітання вчасно. Кожен конверт, листівку, він не просто підписував, а, я б сказав, вимальовував. Робив це повільно, вдумливо, ніби виражаючи своє ставлення до людини. На написання вітань він витрачав не один вечір — так багато їх було. І все це при його зайнятості. Він поважав кожну людину.
Коли будь-хто висилав ту чи іншу наукову роботу, яка мали йти на захист чи до друку, завжди ретельно її рецензував, писав відгук і вчасно відправляв поштою. Нікому ніколи не відмовляв, незважаючи на свою зайнятість. У хорошому розумінні він був дуже педантичним у цьому. А можливо, навіть і педагогічним, бо своїм прикладом показував, як колега повинен ставитись до колеги. Степан Якимович постійно дбав про зміцнення наукового потенціалу інститутів, в яких він працював. Це стосується і педагогічного, і економіко-гуманітарного інститутів. Багато його вихованців працює зараз у різних вищих навчальних закладах України. Під його впливом, виступи вчених знаходили схвалення в різних країнах світу: Японії, США, Ізраїлі, Словаччині, Польщі, Німеччині та ін. До всього цього він докладав різні зусилля.

Особливе місце в житті С.Я. Дем'янчука займав Рівненський педінститут, який пізніше отримав назву Рівненський державний гуманітарний університет. В ньому він пройшов найбільший період наукової та педагогічної діяльності, який охоплює майже 30 років. Це багато. Тут він став доцентом, професором, захистив докторську дисертацію. Став одним із провідних вчених України. Більше сотні тисяч студентів, пройшли через нього, як викладача і декана факультету, та стали висококваліфікованими спеціалістами. Поруч з ним працювали педагоги, які пізніше стали дуже відомими в науці та освіті України. Досить згадати колишніх заступників декана педагогічного факультету, нині Героя України, ректора Національного університету «Острозька академія», доктора наук, професора І.Д. Пасічника і ректора РДГУ Р.В. Павелківа.

Особливо теплі стосунки в нього були з ректором РДГУ Постоловським Р.М. — професором, заслуженим діячем науки і техніки України. Саме ця людина через Раду ректорів ВНЗ Рівненщини ініціювала назвати одну із вулиць м. Рівне та МЕГУ іменем академіка Степана Дем'янчука. Що було підтримано керівниками всіх університетів. Потрібно ще згадати його колег: професора, заслуженого діяча культури А.С. Пастушенка, М.Н. Ямницького, В.В. Глускіна, Ю.В. Беднарчука, Л.І. Гайдука, А.М. Воробйова. Особливі стосунки у нього були з ректорами П.В. Йовою, В.В. Павлюком, Б.С. Колупаєвим. Він дуже шанував всіх членів кафедри педагогіки, на якій працював.

Прошу на мене не ображатися тих, кого не згадав. Хто допомагав батьку як колезі і людині. Він був щасливий серед них. Цю радість всі бачили кожен день на його обличчі з характерною посмішкою. Він любив викладачів і студентів. Вони йому віддавали сповна. На мою думку, без такого колективу, яким був цей ВНЗ, С.Я. Дем'янчуку було б складно добитися таких висот в житті. За що я щиро вклоняюсь кожному, хто був сподвижником батька, пам'ятає та згадує його добрим словом. Без тих людей, з якими доля звела батька в педінституті, складно було б йому створити МЕГУ. Про це слід пам'ятати. Хоча роль особи в історії не можна заперечити. Особливо такої яскравої і переконливої, якою був батько. Вважаю, що найголовнішим в створенні Рівненського Економіко-Гуманітарного Інституту – першого в Україні вищого навчального закладу приватної форми власності (пізніше він отримав назву Міжнародний Економіко-Гуманітарний Університет ім. академіка Степана Дем’янчука), було те, що за ним, як за лідером, в той час пішли люди. Більшість із них працювали разом в педінституті. Вони вірили в Степана Якимовича. Бо до цього він, висуваючи різні ідеї, здавалось би нереальні, досягав їх реалізації. Це був високоморальний керівник, який завжди турбувався про людей.

Він не тільки навчав студентів, а плекав їх. Вони віддячували своєму наставнику тією ж любов'ю. Зал особливо бурхливо аплодував коли називали його ім’я. Студенти жартували, що їх декан кладе спати, як батько чи мати, а вранці будить на зарядку. Він не робочий день, а весь день і свої вихідні був в інституті. Через десятки років я зустрів колишнього студента, відомого легкоатлета В. Дудко, (вже голову м. Дубно). Він згадував, що коли проводилися легкоатлетичні кроси, на старті декан їх проводжав, а на фініші першим зустрічав. Він не пропускав жодного спортивного чи іншого заходу, в якому брали участь його студенти. У нього було особливе ставлення до студентів спортсменів, учасників художньої самодіяльності, взагалі до обдарованих людей. На педфакультеті, який він очолював, завжди був девіз бути у всьому першими. Це було кредо його життя. І він заряджав ним оточуючих. Всі знали, що на неспортивному факультеті навчаються чемпіони світу та Європи, майстри спорту і просто студенти, які люблять фізичну культуру та спорт. Забезпечення студентів стипендіями, місцями в гуртожитках, постійна увага до тих, хто прийшов на навчання після армії, студентів із малозабезпечених сімей постійно були в його душі.

Якось будучи там, де похований батько, я побачив на могилі величезну корзину квітів. Подумав, що це хтось із колег її поставив. Але через тиждень зустрів директорку дитячого садочка № 47 м. Рівного Н.І. Прокопчук і в розмові з'ясувалося, що була зустріч випускників 1981-го року. Пройшло 30 років після навчання, але колишні студенти незаплановано поїхали віддати шану своєму декану педагогічного факультету. Чи може бути більша повага до наставника?... Це була оцінка його життя.

Батько, як кажуть люди, в житті був максималістом. Він у всьому намагався досягати найбільшого позитивного результату. Його учні та студенти виходили на спортивні майданчики в найкращій формі. Вони повинні були займати тільки перші або найпочесніші місця. Його вчителі і викладачі повинні були бути найкращими професіоналами. І показувати відповідні результати у викладанні предметів та в науці. У всьому він сам був першим. Дехто щиро, а дехто заздрісно іронізував над цією рисою характеру. Але без такої доброї настирливості не було б успіхів колективів, які він очолював. За це його любили люди, а він любив їх всіх, добрих і не зовсім. Це було його найхарактернішою рисою. Всі його успіхи супроводжувалися титанічною працею. Він не був улюбленцем долі. Нерідко його успіхи супроводжували кислі усмішки заздрісників. Але проходив час і він їх відмітав та стирав. Залишалась тільки добра пам'ять про невелику на зріст людину і величні його справи. Так буває часто серед нас.
Наведу ще один приклад. За своє життя він мав тільки високі бойові нагороди. Це ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ст., медалі «За відвагу» і декілька інших. Вони йому дісталися важко. В боях із загарбниками нашої землі, на фронтах Другої світової війни молодший сержант Степан Дем'янчук отримав три важкі поранення в шию, руки, ноги. І в не повні 19 років повернувся додому інвалідом. Це була смілива людина. Ще про одну із нагород солдата ми дізналися, коли батька вже не було в живих. Білоруські друзі направили нам документ, який отримали з архіву ФСБ (колишнього НКВС). Він і інші солдати не знали, коли йшли на ворога в атаку, що за їх спиною сидів енкавеесівець і описував, хто і як вів себе в бою. Можливо і парадокс, але лише завдячуючи таким порядкам стало відомо про нагороду, яку батько не отримав. Переді мною Наказ №022/н по 17-му гв. стр. полку 5-ї Гвардійської стрілецької Городоцької Червонопрапорної дивізії 8-го гв. стр. корпусу 11-ї Гвардійської армії 2-го Білоруського фронту від 10 липня 1944 року (Діюча армія). У ньому названо декілька десятків воїнів, які нагороджувались від імені Президії Верховної Ради Союзу РСР медаллю «За відвагу». В п. 7 нагороджувався «командир відділення 6-ої стрілецької роти, молодший сержант Дем'янчук Степан Якимович, за те, що він 20 червня 1944 р. в бою за с. Високе Оршанського району Вітебської області особисто взяв у полон двох німців...».

Сміливим він був у всьому. Зрозуміло, якими були б його почуття, якби він дізнався про це... Але в цивільному житті він не мав високих нагород, незважаючи на самовіддану працю. Я знаходжу таку ситуацію в тому, що він не вписувався в нагородну систему, яка існувала в Радянському Союзі. То по віку, то по соціальному стану. Адже тоді часто нагороди приходили «зверху», по «рознарядці». Вказувалось, скільки потрібно нагородити робітників, колгоспників і т.п. А в останню чергу нагороджували представників інтелігенції. Не давались нагороди кожному, хто на них заслуговував. Це питання тоді було заідеологізовано. Інколи, його не представляли до нагород, оскільки мав їжакуватий характер, або домінувала суб'єктивна думка окремих керівників. Прикро, що тільки тоді, коли Дем'янчука С.Я вже не було серед нас, він був винесений на постамент людської слави. Так нерідко трапляється в нашому житті з великими людьми. Вважаю, що час поставив все на свої місця.

Сьогодні ім'я академіка Степана Дем'янчука звучить в назві вулиць у місті Рівне, в с. Гірки. А в селі Орепи, де народився мій батько, односельчани перейменували найбільшу вулицю Леніна на вулицю академіка Степана Дем'янчука. Такі нагороди важать не менше, ніж ордени та медалі. Адже в цьому селі колись жили два Герої СРСР. Про людську вдячність говорить ще одна ситуація, пов'язана з батьком. Коли відкривали пам'ятну дошку на одному з корпусів МЕГУ, який носить також його ім'я, один із керівників міста — Світлана Богатирчук-Кривко — сказала: «Я не пам'ятаю жодного рішення сесії міської ради, за яке б одноголосно підняли руки депутати. За назву ім. акад. С. Дем'янчука однієї з вулиць м. Рівне, це зробили всі «ліві», «праві» та інші фракції». Вважаю, що головним у такій ситуації було ставлення батька до кожної людини, його величезна праця та простота, намагання кожному допомогти у добрих справах.ах.

Є цілий ряд наук, які займають особливе місце в вихованні. Серед них педагогіка. Наскільки С.Я. Дем'янчуку вдалося реалізувати себе в ній — говорять багато фактів. Але пригадується така ситуація: коли директора Токарівської школи вирішили перевести до Ярунської, учні старшокласники плакали. Ті, хто працював в Рівненському педагогічному інституті, згадують, якими бурхливими аплодисментами вітали студенти Степана Якимовича, коли в актовій залі називали його ім'я. А думки колег-науковців, які часто згадують про те, що ним зроблено! Думаю, це найвища оцінка його роботи.

Влучно сказав його колега М.П. Корейчук про С.Я. Дем'янчука: «Це був маестро в педагогіці!».

Про мого батька, Степана Якимовича Дем'янчука, можна сказати багато доброго. Впевнений, що не тільки в світі науки він буде жити завжди. Бо його справу продовжують учні, живуть його ідеї, університет, який він створив.

Я вдячний усім, хто цікавився життям мого батька. Немало людей мені телефонували після прочитаного раніше. Серед них були його колеги, учні, молодь, журналісти, земляки. Дехто перечитував публікацію по декілька разів. Були й ті, хто плакав. Я не перебільшую, бо вони ще живі. Слава Богу!.. На їх прохання продовжую розповідь про мого батька Дем’янчука С.Я.

Він закінчив Орепівську семирічну школу. На той час це був немалий рівень освіти. Коли йшов до школи, декілька підручників і зошитів поміщались в полотняній торбині. Вчився дуже старанно. Розповідав, що приходять зранку до школи, а портрета маршала єгорова вже немає. Вчитель говорить:

«Діти, читайте прізвище єгоров навпаки. Це буде звучати «ворог є…».

Репресії не обминули родину. Чоловіка старшої сестри Люби вислали в Казахстан тільки за те, що був за національністю німцем.

Поїхали її діти Валя та Віктор шукати свого батька, але знайшли тільки бабусю, яка жила, за іронією долі, на вулиці, яка носила назву Пролетарська. Їх батько загинув невідомо за яких обставин. Місцеві говорили, що НКВД не залишило його в спокої.

Менший брат Михайло все життя працював у колгоспі. Пам'ятаю з дитинства, що я і Валя носили йому поїсти далеко за село Орепи. Він орав своїм «Натіком» поля. Трактор часто ламався. Він приїжджав до брата Степана в м. Рівне з проханням шукати запасні частини. Той допомагав. Міша був нагороджений орденом "Трудового Червоного Прапора".

Пізніше, коли переїхав на Київщину, йшов по селу під чаркою і співав «Ой Бандера я, Бандера…». Хоч до цього руху відношення не мав, але йому симпатизував. Місцеві з нього сміялись, а КДБ закривало очі, оскільки пропустили до високої нагороди.

Пам’ятаю першу стареньку батьківську хату, яка стояла над річкою в с. Гірки. В одній з кімнат на голих стінах висіла фотокарточка дядька Ніканора, який пропав безвісти, захищаючи землю від окупантів. А поряд з нею, в рамочці, намальовані олівцем троянди. Батько дуже красиво малював.

Подорослішавши, запитав у нього: «Чим легше малювати – олівцем чи фарбами?». Він сказав, що фарбами. Цей свій талант батько реалізовував, підробляючи у місцевому колгоспі та у замовників, що допомагало годувати сім’ю в голодні післявоєнні роки. Думаю, колеги не знали про такий талант батька.

Про своє життя він навіть мені не все розповідав. У дні, коли відзначалось сторіччя з дня його народження, я був у селі Орепи. У музеї місцевої школи розповідали, що Степан з однокласниками входив до підпільної організації, яка діяла під час німецької окупації.

Хата моєї бабусі Ярини знаходилась на відстані 100 м від центральної дороги Новоград-Волинськ–Шепетівка. А тому всі роки окупації у дворі було повно німців. Не знали вони, що на даху ця сім’я переховувала єврея. У тьоті Люби та баби Ярини були маленькі діти. Скрізь висіли оголошення, що за переховування представників цієї національності – смерть. Тільки після закінчення війни всі дізналися про цей вчинок. Я запитував у своєї бабусі і тьоті, чи вдячна була ця людина. Вони казали, що так. Коли вони їхали на базар в Новоград-Волинськ, він завжди запрошував їх на полудень поїсти.

Від себе хочу додати. В 90-ті роки отримав рух так званих «Праведників миру». Бабусі вже не було. Тьотя Люба, двоюрідні брат Вітя та сестра Валя відмовилися від цієї «честі». Вони були в душі праведниками. Хоч вся країна бідувала.

Батько виховувався в гордій і дуже людяній сім'ї. Такими були більшість орепівців.

Згадується розповідь батька. Йшов 1932 р. чи 1933 р. Він зайшов у хату до сусідів. Їх прізвище було Зозулі. Йому запропонували щось поїсти. Пересиливши себе, Степан вибіг з хати. Бо знав, що вони голодні, не менше.

Як бабусі Ярині вдалося зберегти живою всю сім’ю, знала тільки вона. З її розповідей, рятувала кропива, корінці рослин, петлі, якими Степан ловив звірів та пташок.

Однією із характерних рис батька була доброта. В 1944 році під час атаки батько в житі набіг на німця, який підняв руки та кричав: «Гітлер капут». Степан побіг далі, не застреливши його. Я запитував: «А якби він вистрелив у спину?». Він відповів: «Я подумав про це вже після бою. Знав, що позаду йде команда, яка забере його в полон».

У батька була широта захоплень, коли дозволяла робота. Особливо він любив рибалку. Навколо с. Орепи було багато так званих «копанок». Вони залишались у місцях, де колись були хати колоністів, польських, чеських та інших. Він ходив від однієї до іншої і рибалив.

У с. Гірки протікала річка Церем. Можна було спостерігати таку картину. Щотижня через вулицю йшла до неї група чоловіків у порваних штанях, загнузданих шнурками чоботях, старих черевиках. Серед них вчитель місцевої школи Степан Дем’янчук. Не було рибінспекцій та інших контролюючих органів, а риби постійно вистачало всім. Річка текла через чарівні луки, які давали багато сіна. Ще до них не торкалася рука меліораторів, щоб збільшити для українців виконання тягаря всесоюзних планів.

Батько приносив велику балію риби. Мама плескала в долоні і роздавала по селу улов. Війна забрала багатьох годувальників. І щедра риса батьків була потрібна людям.

Коли він подорожував з школярами по великій території країни, в машині завжди лежав рибальський сак. На привалах учні разом з директором ловили в’юнів, щук, карасів. Діти його любили і за це.

У всьому він був серед дітей «своїм». На футбольному полі, волейбольному і баскетбольному майданчиках, за тенісним столом…

Відразу після війни батько працював учителем військової підготовки в Орепівській школі, учителем української та німецької мови в с. Гірки та в с. Кам'янка. У школах було немало учнів, яких називали «переростками». Це були діти за віком старші. Вони пропустили роки навчання, коли йшла війна.

Один з них, за прізвищем Сидорчук С.Г., пізніше став героєм країни. У повазі до вчителя прийшов до його хати і посадив декілька сливок. Батько все життя це згадував. А той, що в нього працював прицепчиком на тракторі — його вчитель. Після війни чоловіків скрізь не вистачало. Вони дуже пишалися один одним.

Коротко хотів би розповісти про так би мовити акторську діяльність директора Токарівської та Кам’янської шкіл. У той час не було телебачення, інтернету. По радіо йшли трансляції творів відомих драматургів. Вся країна завмирала від тих п’єс. А на сцені цих сільських клубів йшли вистави «Назар Стодоля», «Наталка Полтавка», «Мартин Боруля», «Сватання на Гончарівці» і інші. В них у ролі артистів виступали вчителі місцевої школи. Найнепривабливіші ролі брав на себе директор. Я пам’ятаю, одна з них була комічна роль Стецька. Він і цим беріг своїх молодих колег від сільських прізвиськ. Приміщення клубу не могло вмістити всіх охочих. Ажіотаж був неймовірний.

Подібне він влаштовував і на стадіоні, встановивши там мікрофон, коли грала місцева команда. Вчитель Федір Василець вів репортаж по радіо на всі села сільради. Його голос підлаштовувався під відомого на всю країну коментатора Вадима Синявського. Жінки, бабусі старалися бути серед вболівальників або біля радіо, оскільки на стадіоні грали їх діти, онуки.

На дуже високому рівні була поставлена робота з школярами піонерського віку. Справжнім вожаком і авторитетом для дітей стала Люк Ганна Антонівна. В Ярунській школі відкрили клас, де готувались старші піонервожаті для всієї області. Це також було новинкою для країни.

Іноді голова колгоспу не давав автомобіль футбольній команді їхати на футбол в інші села. Колишні школярі йшли до свого директора школи і голова здавався. Таке бувало не раз. Все це говорило про його авторитет серед односельчан.

У радянському союзі час від часу захвалювались методами Шаталова та інших, хто вписувався в ідеологічну доктрину. Постійно пропагували Макаренка, Сухомлинського. Дем’янчук С.Я. їх не заперечував. Але жив у своєму світі педагогіки, головними рисами якої були людська доброта, задоволення потреб та інтересу дітей, злиття професійного вміння вчителів, викладачів з інтересами дітей та молоді. Бачення перспективи розвитку особистості, а також виховання в людини доброти та гуманітарних рис. Показувати у всьому особистий приклад, проявляти любов до дітей.

Там, де він проявлявся як керівник, все починало оживати. Тільки став директором Ярунської школи, побачив старий трактор. Разом з вчителем Чурсіним Андрієм Кіндратовичем його відремонтували. Учні отримали можливість краще вивчати техніку. А учнівська виробнича бригада як премію отримала новий трактор Т-40, дуже популярний в той час. Те ж саме було з автомобілями в Токарівській школі. Він раніше за всіх робив своєрідні прообрази Міжшкільних навчально-виробничих комбінатів, які виникли пізніше по країні. Учнів також вчили у виробничих майстернях столярувати. Він їх по новому обладнував. У майстерні учні виготовляли молотки, столярку, інструменти. Деякі йшли на продаж, оскільки мали високу якість.

Гурткова робота кипіла в школах. Особлива увага приділялась підбору талановитих вчителів. Якщо вчитель фізики, то він повинен вміти конструювати електротехніку. Незалежно як вчився в інституті. Як тут не згадати Лугая Івана Архиповича, у якого не ладилось навчання в інституті (вибачте мене за цей спомин). Він пізніше став директором Токарівської школи і був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, що було рідкістю для системи.

Дем’янчук С.Я. запрошував вчителями фізкультури тільки тих, хто мав перший розряд з виду спорту або був кандидатом чи майстром спорту.

Учитель іноземної мови повинен мати не тільки диплом про освіту, а й реалізовувати себе в іншому. Так народився ляльковий дитячий театр в Ярунській школі, де вистави велись англійською мовою. Керувала ним Горбань Поліна Олексіївна. Вчитель фізики і математики Статкевич Ю. Д. грав на баяні і керував учнівським хором. Або вчитель музики і співів Юрій Оксентієвич Лагасюк організовував духовий оркестр. Він пізніше став Заслуженим працівником культури України. Я міг би подібних прикладів навести немало.

В країні проводилась хрущовська демобілізація. Саме так прийшли в Кам’янську та Токарівську школи вчителями фізкультури колишні військові (Комаров М. О. та інші). Вони вчили своїх вихованців дисципліни і майстерності. Сільські школи, які очолював Дем’янчук С.Я., конкурували зі спортивними школами, займали високі місця на республіканських змаганнях з різних видів спорту. Зокрема, баскетболу, штанги, боротьби, настільного тенісу.

За цими результатами стояв директор школи. Всі збірні (старшокласники, піонерські) мали елітну спортивну форму. Йому вдавалось дістати китайські бутси, гарні майки, спортивне взуття в умовах дефіциту.

У школах дуже поважали вчителів-партизанів та учасників Другої світової війни, які боронив від окупантів наші землі. Серед них Пелеха В.Н., Чурсіна А.К., Діхтяренка П.Р., Горбаня О.Я., Кравчука С.О., Чича О.Й.

_{Зустрілися два ветерани, орепівці — герой радянського союзу Костюк Й.С. та директор школи Дем’янчук С.Я.}

Відомо те, що учні сільських, на відмінну від міських шкіл, не мали можливості поміняти вчителя, якщо він викладає дисципліну на неналежному рівні. У сільських школах, де працював мій батько, просто таких не було. Рівень знань, які отримували діти в них, був достатній для самостійного життя або продовження навчання у середніх та вищих навчальних закладах. У той час не потрібно було ЗНО або репетиторство, так звані акредитаційні комісії, гаранти програм і подібне. Все це життя відкине. Буде цьому час. Рівень викладання предметів вчителів цих сільських шкіл був дуже високий.

Випускники шкіл складали своєрідне яскраве намисто. Як серед них не згадати Волосова Миколу – генерального директора великої автомобільної корпорації, міністра автомобільного транспорту. Він ще в школі захоплювався ливарною справою під тиском. Чурсіну Людмилу – доктора технічних наук; Дідуха Валерія – доктора фізико-математичних наук; Мізернюка Анатолія – генерального директора підприємства шампанських вин; Пелеха Юрія – доктора педагогічних наук, викладача польського університету; Заїку Станіслава – доктора філологічних наук. Майстрів спорту Шевчука Олександра, Жура Петра, Семенюка Миколу. Цей перелік можна було б продовжити… Підкреслю: всі вони були учнями сільської школи. Коли офіційно визнавалася різниця між містом і селом.

Я думаю, що колеги і учні Дем’янчука С.Я. ще скажуть слово про нього.

Юрій ДЕМ'ЯНЧУК, керівник Центру супроводу освіти військовослужбовців Національного університету водного господарства та природокористування, син Степана Дем'янчука, 2025 р.СМЕРТЬ БАТЬКА

Пам'яті Степана Дем'янчука

Смерть батька — повалення дуба

З глибоким корінням в землі,

Не буде вже брата і друга,

Й надійного стержня в сім'ї.

Солдатом пішов він до фронту,

Обпалений лихом війни,

Вернувся до рідної школи,

Займався з сільськими дітьми.

Селянський хлопчисько тягнувся

До знань й подолання вершин,

Багато в житті він добився,

Й синів до науки привів.

І тисячам юних студентів

Давав він знання і світив