Життя на виживання. Саме так описують війну, яку на собі відчули мешканці селища Немішаєве на Київщині. Історію публікує у своєму телеграмі Віталій Коваль.
Кількість російської військової техніки, яку за декілька днів на рідних вулицях побачили Марія з донькою Іриною, не перерахувати на пальцях. Замість продуктів в місцевих магазинах на прилавках лежали боєприпаси.
Вийти на вулицю було неможливо через постійні обстріли житлових кварталів. Окупанти свідомо «били» в підвали, де ховалися люди, у вікна квартир, розстрілювали тих, хто ходив за водою до криниці. А в будинках, які вціліли, не було світла, газу та води.
Як і тисячі внутрішніх українських біженців, Марія та Ірина вирішили покинути рідну домівку і рухатися на захід. Тікали лісами. Минали мама з дочкою і блокпост, який влаштували на українських автошляхах окупанти. Російські найманці прицільно розглядали вміст телефонів усіх українців, які виїжджали з гарячих точок. Рашисти бояться фото. Рашисти бояться підтвердження того, що «ані здєсь єсть».
Марія увесь час в дорозі молилася, а перехрестилася лише тоді, коли побачила український прапор на блокпості. Прибувши на Рівненщину, першочергово пішла в храм. Подякувати Богу за те, що вона і вся її сім’я - живі. У її душі зараз біль та одне бажання - повернутися додому після перемоги.
