Одразу скажу — не маю жодного наміру засуджувати блогера Ірину Ничипорук, яка нещодавно у своїх публічних роздумах про благодійність своїми душевними спазмами та порівняннями з дійною коровою викликала чималий розголос в рівненський блогосфері та інтернет-порталах і змусила батька хворого на рак маленького Аскольда Павловича Вадима привселюдно вибачатись перед нею в соцмережах та коментарях за отриманий дискомфорт під час благодійної акції зі збору коштів. Мабуть, я не маю права осуджувати, але мушу сказати, що неприємний осад від цієї ситуації залишився майже у всіх.
Одразу скажу — не маю жодного наміру засуджувати блогера Ірину Ничипорук, яка нещодавно у своїх публічних роздумах про благодійність своїми душевними спазмами та порівняннями з дійною коровою викликала чималий розголос в рівненський блогосфері та інтернет-порталах і змусила батька хворого на рак маленького Аскольда Павловича Вадима привселюдно вибачатись перед нею в соцмережах та коментарях за отриманий дискомфорт під час благодійної акції зі збору коштів. Мабуть, я не маю права осуджувати, але мушу сказати, що неприємний осад від цієї ситуації залишився майже у всіх.
Зрештою, ми живемо в демократичній країні, де кожен має право на власну думку. А ще ми живемо в країні, де звичайна пересічна людина, яку спіткала подібна біда, залишається із нею наодинці. Адже у цивілізованих країнах ви майже не зустрінете таких-от благодійних зборів, адже там держава міцно стоїть на сторожі охорони здоров’я своїх громадян.
Ви не задумувались, наприклад, чому Тіна Кароль тоді, коли помирав її чоловік, давала концерт в Запоріжжі? Думаєте, дуже їй співати хотілось? Чи хіба Костянтин Хабенський так вже хотів зіграти роль сина Жені в «Іронії долі-2»? Невже таким новорічним був його настрій, коли кохана дружина помирала від раку в клініці США? Та гроші їм потрібні були, гроші! І дім Тіна продає, кажуть, не тому, що він їй нагадує про щасливі дні з коханим, а тому, що влізла в борги через дороговартісне лікування закордоном. І це, до слова, зірки, гонорари яких нараховують десятки тисяч доларів! Мало хто з нас може похвалитись подібними заробітками...
Мене, зізнаюсь, якось дуже дратувала циганка, яка в церкві випрошувала на операцію дитині гроші — нав’язливо, з затяжними криками та скигленням. Я з мамою-медиком взяла до рук папери, якими вона розмахувала — там була довідка з дитячої лікарні, що якась дитина 4 роки тому назад лежала з діагнозом «гайморит». Я хотіла наробити галасу, бо прагнула справедливості, і вже, було, хотіла звернутись до пан-отця, щоб наголосив людям не давати їй милостиню. Але одна мудра людина зупинила мене. Вона сказала дослівно: “А якщо цю циганку за рогом чекає хтось, хто вб’є її, якщо вона не принесе йому зараз 100 грн. Хто за це буде відповідати — ти?”
І тоді я остаточно зрозуміла, що якщо людина просить, то значить, щось її до цього спонукало. А ми не були в її шкурі, і не нам її судити. А чи давати взагалі, кому саме давати і в якій формі — це вже діло абсолютно індивідуальне.
Інколи ситуація змушує нас усіх просити... І неважливо що. А найгірше - навіть не хвороба. Найстрашніше - людська байдужість. Ця ракова пухлина на тілі нашого суспільства має всі шанси пустити метастази. Але поки є одна, дві, три, десятки, сотні людей, які готові щиро допомагати — ми ще трохи поживемо...
На моїх очах від раку померли хресна мама моєї дитини і моя близька подруга... Одна - від раку шлунку, інша - прямої кишки. Я б могла, звісно, описати ті жах, страждання, безнадію, сморід, суцільні муки і все, свідком чого я була. Але той, хто не бачив, не відчув, не пережив це, все одно не зрозуміє. Бо що, здавалося б, слова...
Я чомусь упевнена, що у авторки того блогу ніколи не було таких випадків в родині. І власних дітей у неї точно немає. Вона здорова — і це прекрасно. Дай їй Боже всього-всього і побільше. Бо якби у неї були діти, то вона насправді ладна була б віддати все: квартиру, машину, руку, ногу, серце, кров – все, що завгодно, і їй би було абсолютно байдуже в той момент, як вона виглядає в очах інших, коли благає врятувати своє дитя.
Не дай Бог комусь коли-небудь опинитись на місці цих батьків. Якось одна така мама мені приватно розказувала, як гірко, боляче і страшно от так з простягнутою рукою просити грошей, але ж іншого виходу у них нема! Так за що ж мав вибачатись Вадим Павлович перед Іриною? А ті, хто його звинувачують в недовірі нашій медицині, мабуть, з нею давно не мали справи.
В мене є давній друг у соцмережах - Роман Пророк. У нього безнадійно хвора дитина. Погугліть — Зоряна Пророк, і ви все прочитаєте. Він викладає ролики, звернення, діагнози, відео, де дитина качається від болю, кричить. Від страшних нападів агресії батьки вже не знають, куди подітись, не сплять вдень і вночі вже багато років, але не покидають свою кровиночку – несуть свій хрест. Вони довго збирали гроші на лікування в Німеччині, але німці сказали — нічим допомогти не можуть. Раніше треба було. Безвихідь. Їх життя — пекло. Подивіться в очі Романа Пророка — це очі затравленої зболеної нещасної істоти. А ще краще поспілкуйтесь з ним, якщо вдасться, бо його депресія не має дна — він вам багато розкаже про нашу медицину. Цілий трактат вже може написати.
Я до останнього не хотіла піднімати цю тему взагалі, бо всі ми під Богом ходимо... А на таких благодійних концертах я і сама буваю. Ось наш ПДМ регулярно проводить Благодійні марафони, кошти від якого йдуть на підтримку випускників-дітей пільгових категорій, а також дітей із фізичними вадами із центру «Особлива дитина», онкохворих, ВІЛ-інфікованих та хворих на сухоти дітей міста. І Аскольда в тому числі. І взагалі, добре, що є інтернет, волонтери і небайдужі люди, завдяки яким ми дізнались про біду і можемо допомогти. Бо насправді таким чином ми допомагаємо собі — якщо наша душа ще здатна сприйняти чужий біль як свій, значить, вона ще жива!
А щодо питання, яке цікавить більшість з нас: «Що краще: допомагати всім і потроху чи кинути всі сили на порятунок однієї людини?», то раджу почитати притчу “Врятувати одну зірку” англійського поета Семуеля Джонсона про хлопчика, який під час бурі викидав морські зірки назад в море. Це, здавалось би, абсолютно безглузде заняття, яке нічого не змінило для світу, але світ в ту мить змінився для врятованих зірок. Ця притча ще дуже гарно викладена у книзі мого улюбленого автора Бруно Ферреро “365 коротких історій для душі” на ст. 203. Пошукайте цю книгу. Там багато відповідей на запитання, які час від часу всіх нас хвилюють.
А батькам Павловича, з якими я особисто не знайома, хочу сказати словами класика: “Лупайте сю скалу!”. Собаки гавкають, корови мукають — караван іде. Світ не без добрих людей. Хай одужує ваш Аскольдик, ваша маленька зірочка. Бо вже дуже багато людей на це щиро сподіваються.
P/S. А загалом, люди в нас душевні добрі. Навіть Урганта українці простили... Ірино, тепер Ваша черга...
Оксана ЮРЧЕНКО
