У мене, як у Королевської ( ну чим я гірша?), є мрія… Точніше була. В дитинстві я марила театром. Запах куліс, яскраве, як мені здавалось, життя не давало спокою. Коли прийшов час вибору, сестра мені сказала: «Ти в дзеркало на себе дивилась? Куди ти в актриси лізеш?!» І справді, подумала я.
Мені тоді було 16, собі я не подобалась, і... попрямувала до педагогічного. Чого там, думаю: у вчительки приймуть з будь-якою зовнішністю. Макаренка, на жаль чи на щастя для освіти, з мене теж не вийшло. Я втекла зі школи посеред чверті. Педагогіка залишилась без цінного кадру, бо правильно заповнювати журнали я категорично не хотіла вчитись.
Пройшло багато років. Мої стосунки з теперішньою роботою були завжди складними. То вона від мене забагато хотіла, то я відчувала свою нереалізованість, глуху втому та нудьгу. Найскладніше – залишатись завжди і за будь-яких умов в гуморі, тонусі і якнайкращому самопочутті. Бо слухача взагалі мало цікавить, що у вас сьогодні здох улюблений ховрашок. Йому все-одно, що ви, скажімо, метеочутлива людина, а сьогодні магнітні бурі.
Ви не пробували провести найвеселішу привітальну програму, коли щойно прийшли з похорон своєї куми (розказувати в ефірі про сьогоднішній чудовий день і про погоду, яка ну просто за…сь) і бажати усім гарного робочого дня, вечора, ранку і посміхатись в мікрофон, коли сльози ллються на пульт? І неважливо, що в тебе болить серце чи душа.
Як би там не було, 17 років я віддала улюбленому радіо. І не шкодую. Бо якщо хоча б одному слухачу зі мною стало легше і веселіше — все було не дарма. А свій акторський талант (чоловік вдома просто ридає від моїх постановок, каже – шкода Петрів цього про тебе не знає) реалізовую в аматорському театрі.
А ще я познайомилась з чудовою рівненською актрисою. Ми потоваришували. І, уявіть, якось вона мені каже: «Яка цікава в тебе робота, я просто тобі заздрю!». Кажу: «Ні, стоп, ти щось поплутала, це я маю так сказати, я!». І вона розказала мені про різні ситуації, яких, зрештою, багато на будь-якому робочому місці. І взагалі, я спіймала себе на думці: невже це так важливо, що ти робиш? Головне не що, а як!
Кілька років назад відпочивали ми в санаторії. Я мушу про це розказати. Там була така покоївка… Ні, це була КОРОЛЕВА покоївок, це була суперпупермегапокоївка. ЯК вона прибирала, ЯК пестливо вона зверталась до людей, ЯК вона досконало виконувала свою роботу. Це було без перебільшення мистецтво. До неї хотілось звертатись на Ви і пошепки. Потім я звернула увагу на дощечку пошани в холі – і побачила усміхнене обличчя абсолютно заслуженого працівника року.
Коли я відвідую свого перукаря, то мені завжди хочеться доплатити їй ще й за сеанс психологічного розвантаження. Аня і справді має вищу освіту і за фахом психолог. І музучилище вона закінчила, і аргентинське танго професійно танцює. А на питання, чи не набридає їй ось так накручувати 150 «папільоток» в день, фарбуючи п’яту голову, вона по-МакДональдськи щиро відповідає: “Ні, я це люблю!”. І я їй вірю! Бо хоча я не поділяю ії езотеричних поглядів, йду від неї завжди з новою головою в прямому і переносному значенні цього слова.
Я бачила, як в Барселоні на пляжі продавець пончиків (ну погодьтесь, безглуздіше і нудніше заняття годі й уявити!) перетворив свою появу на безкоштовний концерт. Це вам не «пахлава медовая с орешками, пожалуйста, кто желает», і по голові по голові піском! Величезне блюдо стояло в нього... на голові. В руках він тримав іспанські народні інструменти, грав, співав «Акукарачу» і при цьому видавав просто неймовірні па ногами. Люди різних національностей збігались подивитись на це чудо. За півгодини він йшов з порожнім підносом. Під супровід оплесків, які він заслужив не менше за народного актора.
Я, до речі, вже не хочу бути актрисою. Знаєте, якось відлягло. Хоча у свої 39 я собі подобаюсь значно більше, ніж в солодкі 16. Краще я буду проводити свій кожен ефір, як останній. І не важливо, скільки я їх провела і скільки ще проведу. Бо робити те, що любиш – легко. А от любити те, що робиш – це справді мистецтво, яке не кожному дано.
Оксана ЮРЧЕНКО
