Мама казала ділитися. Так вочевидь, казали мами усіх моїх однокласників, бо ми ділили на вісім частин бутерброди, вдесятьох пили чай з майонезних баночок, навіть шоколадний цукерок якимось дивним чином ділився на шість частин. Ми ділились контрольними, творами, новинами, ми ділились навіть прихильністю вчителів, благородно випрошуючи оцінки для друга. Мами казали ділитися, і ми складали в ранці цукерки з днів народжень, і щасливі, горді, сповненні подвигу, несли їх додому, потім забували віддати батькам і через місяць мами діставали з рюкзаків розплавлені шматочки шоколаду… - ой, мамо. То твій цукерок був…- хм дякую, доню…
Мами вчили ділитися – і ми ночами смажили картоплю на півгуртожитку, здавали іспити лише завдяки чиїйсь щедрості на конспекти…
Ми - мами – вчимо ділитися наших дітей, розказуючи про ті розплавлені цукерки. Ми з дитинства їм прививаємо – жадним бути соромно – дай хлопчик пограється твоєю лопаткою, дай дівчинці покататися на велосипеді, візьми рогалик для Іванка.
Колись і вони були дітьми – в подертих колготках, з зашмарканими носами. І їхні мами теж вчили їх ділитися. Вони були чемними дітьми. І вони діляться. Між собою. Нашими грошима. Благодійними внесками, податками, нашою довірою, нашими надіями. І вони самовіддано, до хрипоти в голосі, з вогнем у чесних очах, не шкодуючи свого робочого часу, запізнюючись на обіди, на літаки, в салони краси і на ліпосакції - вчать ділитися нас.
Ми готові ніби обуритися, що мами вчили не так і не про це…
Але нас паралізує, і ми сплачуємо в держустановах квитанції з рахунками якихось загадкових ПП, підписуємося під папірцями про те, що ділимося добровільно…а потім на кухнях, де колись наші батьки потайки слухали Бітлз, Цоя і Висоцького, читали Солженіцина, вчили на пам"ять віршики на самвидатівських папірцях, шили жовто-сині прапорці, на тих самих кухнях, де росла і ширилася справжня, не кольорова революція, ми розказуємо одне одному про їхні схеми, ми кричимо, ми скрушно хитаємо головами, ми навіть ось-ось готові заплакати, і все ж складаємо кошторис на їхнє – «треба ділитися».
Нам часом треба їх просити виконувати їхні обов’язки. Ми чудом не ламаючи голови на вибитих сходах у наших під»їздах, в брудній маршрутці чи так поволі на другій передачі по розбитій дорозі добираємося в їхні кабінети. І натикаємося на ЧЕСНІ ОЧІ. Які не брешуть, бо знаходяться трохи вище їхніх же рук, які не крали. Ці руки самі собою розводяться в боки…
Грошей немає.
Табличка ділення не має зворотної дії.
Інна БІЛЕЦЬКА
