«Почалося найгірше, що я собі могла уявити в цьому житті та в 2022 році», - інтерв’ю з мешканкою Харкова

фото ілюстративне фото ілюстративне

Мешканка Харкова ховалася від обстрілів у душовій кабінці. З першого разу не змогла виїхати, на вокзалі як в мурашнику. Бігла додому під вибухами.

Свою історію Наталія розповіла журналістам.  Після початку повномасштабної війни з росією понад 7,7 мільйонів українців стали внутрішньо переміщеними особами.

Наталія 45 років, мешканка Харкова, стала однією із з тих, кому довелося покинути власний дім через російську агресію. Жінка працювала асистентом стоматолога, але після війни все змінилося. Жінка поділилася своєю історією щодо евакуацію з рідного міста та з якими проблемами довелося зіткнутися.

Початок війни

24.02.2022 о 4:30 я прокинулася від незвичних звуків з вулиці. Було рано, але за вікном було вже дуже багато машин, але досить потужні вибухи повторювалися час від часу. Було дуже страшно. Я розуміла, що це вибухи, але зовсім не хотілося в це вірити. Переконалася у всьому вже тоді, коли почитала новини. “Росія почала повномасштабну війну проти України – ніколи не забуду слова, від яких холод по тілу.

Почалося найгірше, що я собі могла уявити в цьому житті та в 2022 році.

Перший тиждень я сиділа в підвалі свого будинку, тільки іноді виходила подивитися, як там моя домівка… Я була одна, син, батьки ми усі на цей час знаходилися в різних куточках міста, через вибухи неможливо було бігти через місто один до одного. У підвалі я сиділа і весь час молилася, адже просто не бачила іншого виходу, просто не знала, що робити. Я не їла, не хотілося. Це ніби був страшний нескінченний сон. Я мріяла прокинутися і забути цей жах. Через декілька днів я піднялася у будинок, ховалася вдома у ванній кімнаті, сиділа в душовій кабінці, ночами при свічці. Ось так і пройшов ще один тиждень.

 

Переїзд

Стан був жахливий, ти не розумієш, що робити, куди бігти, але дуже хотілося тиші хоча б ненадовго! Було дуже моторошно, ти не розумієш, що буде через кілька хвилин і кожен день здавався останнім. Нерви просто здавали. І тут я зрозуміла, що треба щось змінювати, насамперед для того, щоб зберегти життя своє та близьких. Так вирішила покинути рідний Харків та виїхати з небезпечного місця. А наштовхнув на таке рішення саме стан, якому вже не було пояснення.

З першого разу виїхати з Харкова, на жаль, не вдалося. На вокзалі було дуже багато людей. Мені здавалося, що я стою у мурашнику, всі пхаються, біжать, потяги переповнені. І з кожним днем на вокзалі людей все більшало. Ми за великі гроші на таксі летіли додому з вокзалу, щоб не потрапити в комендантську годину. Я завезла батьків, а далі бігла з сином до своєї домівки під вибухами. Іноді було відчуття, що ти ногами йдеш, але серце вже зупинилося.

Через декілька днів ми змогли виїхати на Західну Україну. Це була довга та важка дорога з пересадками, ми їхали дві доби. Коли тікаєш під обстрілами з рідного міста, здається, що головнепотрапити в безпечне місце. Їхали маршрутками довшими шляхами, адже багато доріг були розбомблені. З Харкова ми приїхали в Кременчук там і заночували, бо залишалося кілька годин до початку комендантської години, тому автобуси вже не їздили. Ночували ми в спортзалі на матрасах, на підлозі. Волонтери принесли нам їжу. Вранці ми вирушили далі і приїхали в Хмельницький за немалі гроші, але іншого виходу просто не було. З Хмельницького нас забрали родичі. Вирішили їхати на Західну Україну, бо туди їхали багато знайомих та друзів. Ми маємо родичів у Рівному, які запропонували нам допомогу.

Проблеми

Проблем в новому місті насправді виявилося багато. Одна з нихце робота, яку знайти зокрема переселенцюдуже важко, адже багато людей поскорочували і нових брати не хочуть. Також роботодавців цікавить більше молодь. Іншою проблемою сталожитло. Ми жили в родичів, але час від часу я переглядала оголошення оренди квартир. Ціни дуже зросли, попит був високий, тому знайти якусь квартиру чи кімнату вкрай важко, бо все занято. І ще одна проблема для менеце звикнути до нового міста.

Адаптаціяце жахливий стан, увесь час всередині у грудях давило, хотілося плакати, ревіти і кричати: “навіщо це нам?”, “за що це все?”, “чому так?”... Перші дні це була якась невідомість, несприйняття інформації, важкий моральний стан, в душі просто пустота. У Харківській області у мене залишилися батьки, тому я навіть в безпечному місці не могла почувалися нормально, бо дуже переживала. Батьки часто не виходять на зв'язок, адже знаходяться на окупованій території. Поки ми не вдомами не можемо бути в нормальному стані і звикнути до такого.

Найсуттєвішою проблемою на цей час є відсутність будь-якої допомоги від держави. Ми зареєструвалися в місті як біженці, нам пообіцяли фінансову допомогу, але ми її так і не отримали.

Повернення

Повернутися додому дуже хочеться, дім мій не постраждав, на щастя, але поки їхати зарано та нерозумно, адже війна триває, вибухи продовжуються… Головний сигнал, який свідчитеме про повернення в Харківце перемога України та завершення війни!

 

спілкувалась Олена Кулаковська

 


Будуємо за для майбутнього (Новина, низ)

Новини по темі:

  • На Рівненщині прогнозують грозу з швальним вітром

    01 липня 2022, 19:03
    2 липня вдень очікується гроза, град та шквали 15-20м/с (...
  • Поліцейські продовжують розшукувати 25-річного чоловіка, який має психічні розлади

    01 липня 2022, 18:23
    Іще 20 червня до поліції надійшло повідомлення медичної с...
  • 6 років за ґратами та пів мільйона гривень моральної шкоди: на Рівненщині засудили водія за смертельну ДТП

    01 липня 2022, 16:43
    Зарічненський районний суд визнав винним 27-річного водія...
  • Вимушена еміграція: де шукати актуальну інформацію?

    01 липня 2022, 17:41
    Через війну багато українців разом із сім'ями були вимуше...
  • Рівненські школярі можуть повернутися за парти вже у вересні

    01 липня 2022, 14:15
    Наразі перевіряють укриття у школах
  • На Рівненщині попрощалися із загиблим бійцем Юрієм Гульчуком +ФОТО

    01 липня 2022, 17:20
    Він воював ще з 2014 року. У Героя залишилися матір, друж...