.jpg)
.jpg)
Рівнянину Віталію Семчуку у березні 2022 року було 25 років. Він став одним із тих, хто в рамках секретної операції ГУР полетів до оточеного Маріуполя на допомогу побратимам. Повернутися назад йому не судилося. Віталій поліг у жорсткому бою з росіянами у районі Драмтеатру.
Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал спільно з проєктом «Серце Азовсталі». Усі історії з циклу «Місія — Маріуполь» можна буде прочитати в окремому спецпроєкті.
Його девіз: «Якщо хочеш змінити країну на краще, почни з себе».
Улюблена музика: рок.
Хобі: мандрувати горами.
Улюблені страви: мамині пироги та борщ.
У людях найбільше цінував: чесність, відповідальність, дух побратимства.
Мрія: створити сім'ю та пройтися горами Сакартвело.
Зростання
Малим Віталій любив грати у «танчики» й Warcraft, а з дорослішанням захопився читанням. Лягав спати й прокидався з книжкою в руках. Цікавила історія України, фентезі, давні вірування та скандинавська міфологія. Умів смачно готувати. Кулінарити навчився ще в початковій школі.
«У першому класі посмажив яєшню, тільки забув олії на сковорідку налити, — згадує мати Віталія Ліда Степанівна. — Якось приїжджаю з села, а Віталик зустрічає мене з горою млинців. Питаю: як? А він мені: мамо, я в інтернеті рецепт прочитав. А це всього-на-всього — третьокласник».
Змалку любив тварин. Коти й собаки ходили за Віталієм чередою, ніби відчували його добре серце. Згодом, будучи у війську, аби батьки менше сумували за ним, син подарував їм лабрадора. Ім'я собаці довго не шукали, назвали Сем — скорочення від прізвища Семчук.
У дитинстві Віталій часто хворів. Але компенсував це в юнацтві. Після вступу до технічного коледжу Національного університету водного господарства і природокористування почав ходити в секцію боротьби. Всю стипендію витрачав на тренажерні зали. Узимку моржував — пірнав із друзями у студінь озера Басів Кут.
Поклик серця
Підлітком Віталія тягнуло до техніки. 2017-го закінчив коледж, вивчився на електромеханіка. Як молодший спеціаліст мав право вступати відразу на другий курс університету. Та довчитися й попрацювати за фахом не судилося. Серце кликало на фронт.
«Пропонувала Віталику ще рік-два повчитися. Сказав мені: „Захистити країну — мій обов’язок. Якщо не я, то хто?“» — згадує Ліда Степанівна.
Умовляння матері не подіяли. Стояв на своєму: «Це мій вибір. Прийми його».
Змалку Віталій був щиросердний та чуйний. Із війною прийшла рішучість. Його старший брат мав інвалідність з дитинства, тож молодший уважав своїм обов’язком відслужити за себе й за нього.
Щойно отримавши диплом, подався добровольцем у полк Азов. Бажав служити тільки в цьому підрозділі, з його суворим вишколом, високою мотивацією та патріотизмом. Пройшов у Києві медкомісію і поїхав у Маріуполь на курс молодого бійця.
«На етапі навчання багато людей відсіюється. Не витримують фізично та психологічно. Та Віталій не схибив і був тим щасливий. Пишався, що потрапив до Азова, де над усе цінував дух побратимства», — розповідає пані Ліда.
Три роки служив оператором-навідником танка: підготовка, полігони, навчання, передова. Мав псевдо Рут.
Здавалося, гарячі точки притягують Віталія мов магнітом. У 2019-му був вісім місяців «на нулі» Світлодарської дуги. Там проявився не лише його гарт воїна, але й кулінарний талант. Готували самотужки — кожен по черзі. Віталій розповідав, що були ті, хто свою чергу відбував формально: зроблять бутерброди та й по всьому. А були й справжні майстер-шефи, які вкладали душу. Віталій добре готував м’ясні страви та й загалом усі, за які брався.
У рідкісні дні відпусток смакував мамину кухню.
«Дуже любив мою випічку. Пироги й пасочки. Надсилала їх Віталикові на фронт на його день народження, на Великдень чи інші свята. Для брата він готував різні смаколики, коли бував удома. Умів зробити нам свято», — поринає в приємні спогади Ліда Степанівна.
2020-го Віталій перейшов у розвідку. Він подорослішав, змужнів. Про службу говорив мало, оберігав батьків.
Після 24 лютого 2022 року
Контракт у Віталія мав закінчитися влітку 2022 року. У грудні 2021-го він приїхав у свою останню відпустку. Привіз батькам свого улюбленця з бази Азову — кота на ім'я Пушок.
«Залишив нам котика і поїхав із друзями в Карпати. Мали піднятися на Петрос, але погода завадила — до вершини не дійшли. 25 грудня відсвяткували Різдво, а 27-го він повернувся в Маріуполь», — відтворює хронологію подій пані Ліда.
Про те, що буде повномасштабна війна, Віталій здогадувався як розвідник. Наприкінці січня з групою азовців вирушив у бойове завдання на Світлодарську дугу. Батькам про це не сказав.
«16 лютого синові мало виповнитися 25. Спитала: тобі посилку надсилати за старою адресою? Відповів: ні, мамо, на Опитне. Тоді зрозуміла: син — на „нулі“. Написав мені в месенджері: „Не переживай, я у відрядженні. У березні нас поміняють“», — ділиться спогадами пані Ліда.
Настало 24 лютого. Віталій був у районі Бахмута. Тим часом у Маріуполі почали гинути побратими. 12 березня не стало Кості Друзя на псевдо Ейс — азовця, найкращого шкільного друга Віталія. Багато друзів опинилися в повному оточенні в Маріуполі. Хлопці з підрозділу Семчука просилися на деблокаду, та командування спочатку відмовляло.
Шлях у пекло
22 березня підрозділ Рута забрали у Київ. Бійців вишикували на військовому аеродромі й сказали: маєте шанс потрапити на деблокаду Маріуполя, чи ви згодні?
«Хлопці погодились. Вочевидь, думали, що деблокада відбудеться шляхом раптового військового прориву або внаслідок хитрощів розвідки. Мабуть, до кінця не уявляли, яке пекло їх чекає», — припускає Ліда Семчук.
22 березня Віталій зателефонував їй. Казав, що зараз у безпеці. Переказував привіт старшому брату і батькові. Це був останній дзвінок. 24 березня він написав матері повідомлення: «Якщо певний час не озиватимусь, не хвилюйтесь, це — поганий зв’язок. Люблю вас».
У ніч на 25 березня 2022 року 72 добровольці вилетіли гелікоптерами до Маріуполя. У першій групі десанту під командуванням Олега Катрича (Кельта) був і Віталій.
«Через три дні розхвилювалася — Віталій у мережі не з’являвся. Почала видзвонювати побратимів. Знайшла контакти хлопців, які були з ним на Світлодарській дузі. Вони не відповідали. Через 14 днів двоє з них з’явилися в мережі. Почала питати: що сталося? Тоді один із побратимів сказав: Віталій загинув. Потім інформацію підтвердила патронатна служба Азову», — ділиться пані Ліда.
«Квиток в один кінець»
Десант летів двома гелікоптерами. Везли медикаменти, старлінки, зброю та боєприпаси.
«Микита Жердєв з позивним Комета розповідав: сідали в гелікоптери, розуміючи: шанси долетіти до Маріуполя нульові, це квиток в один кінець. Та всі дуже хотіли допомогти побратимам, відчували обов’язок спробувати. В дорозі підбадьорювали один одного: „Якщо навіть не долетимо, совість наша буде чиста: зробили усе що змогли“», — описує атмосферу польоту Ліда Семчук.
Летіли в сутінках на наднизьких висотах, щоб не помітила ворожа ППО. Заходили з боку Маріупольського морського порту. Там чекали важкопоранені бійці. Їх доправили на підконтрольну Україні територію, а прибулих оборонців розподілили по позиціях.
Після повернення з полону побратим Семчука Денис Піскун на псевдо Комбат повідомить: Віталій загинув у вуличному бою у районі Драмтеатру.
«Як саме будувалася оборона, сказати важко, бо побратими, які були з Віталієм на позиції, досі в російському полоні. Піскун, якого визволили з полону, бачився в колонії в Оленівці з тими хлопцями. Один із них розповідав: тримали оборону в п’ятиповерхівці біля Драмтеатру. Зі зброї залишилися лише автомати, а у Віталія — кулемет. Спершу їх обстрілювала російська авіація, потім почала наступати ворожа піхота. Далі — танковий обстріл. Тоді отримали наказ відступити. Поки хлопці відходили, Віталій прикривав їх кулеметним вогнем. Був постріл танка. Вибухова хвиля зачепила Віталія смертельно», — переповідає хід подій пані Ліда.
«Азов — це не лише люди, які знімали щодня відео з бункера й співали пісні. Це ще й пацани, які брали участь в найжорсткіших міських боях. Про них мало знають. Саме таким був Віталій Семчук. Того дня був штурм позицій наших хлопців. По їхньому будинку працював танк, було пряме влучання. Віталик проявив себе достойно: прикриваючи своїх, знищив з кулемета 10 ворожих піхотинців», — каже Денис Піскун.
Побратими забрали тіло Віталія. Після бою в районі Драмтеатру українським воїнам вдалося прорватися на Азовсталь через річку Кальміус. Далі тіло певний час зберігалося там у рефрижераторі.
«Половина Віталієвого екіпажу загинула: четверо з восьми азовців. Поранених доправили на Азовсталь, в імпровізований госпіталь. Зокрема й друзів сина: Дениса Піскуна із пораненнями ніг та Дмитра Демчука, псевдо Артист, з важким пораненням живота. Демчука невдовзі евакуювали на підконтрольну Україні територію, — продовжує Ліда Степанівна. — Евакуація була складна. Перший гелікоптер росіяни збили — загинуло 16 наших захисників. Другий гелікоптер, який рятував двох побратимів Віталія, був підбитий. Снаряд влучив у двигун, але не здетонував. Пілот приземлився, усі, хто був на борту, вижили. Ці побратими щороку приїздять на річницю загибелі сина та на день його народження».
Впізнала сина по татуюваннях
В останній розмові з матір'ю Віталій радив батькам запастися продуктами. Берегтися й під час ракетних обстрілів ховатися в укриття. Казав, щоб за нього не переживали. Вірив у перемогу.
«Звичайна сімейна розмова. Про собаку Сема й кота, якого він привіз із фронту. Питав, чи вони подружилися. Уявляю, в якому стані напруги перед завданням був Віталій, але казав, що в нього було „все добре“. Операція була секретна, засмучувати мене він і не хотів, і не мав права», — згадує останню розмову з сином пані Ліда.
Тіло Рута повернули в середині серпня 2022-го в рамках обміну загиблими.
«Перед тим написала заяву в поліцію про особливі прикмети Віталія: родимки, шрами, тату. Наприкінці вересня 2022 року мені зателефонував слідчий: „Ви готові подивитися на татуювання, схожі на ті, які мав ваш син?“ Але мені сказали, що обличчя немає й тіло непізнаване. Я була готова. Поїхала в Київ. Мені вдалося опізнати тіло сина по татуюваннях, а про збіг по ДНК повідомили аж через 10 місяців після похорону», — каже Ліда Семчук.
«Якщо пришлю це повідомлення, то, скоріш за все, мене вже немає»
Попрощалися з Віталієм 19 листопада 2022-го, через сім місяців по загибелі. Ховали захисника разом із найкращим другом Костею Друзем. На похороні були побратими, родичі та кохана Віталія. Представники хорунжої та патронатної служб Азову прочитали молитву націоналіста. Поховали Віталія Семчука в Рівному на Алеї героїв Нового кладовища.
Друзі й однокласники створили мурал «Пам’яті героїв-азовців» із зображенням Віталія та Костянтина на Театральній площі Рівного. 5 травня, на день створення полку Азов, міська рада проводить заходи з ушанування пам’яті захисників.
Найбільше гріє душу матері останнє відкладене повідомлення Віталія, датоване 24 березня 2022 року, яке він надіслав їй у Telegram. Пані Ліда отримала його 10 травня — на день народження її чоловіка і старшого сина. Воно містило такий текст:
«Мамо, сподіваюсь, з вами все в порядку. Люблю тебе і тата. Якщо пришлю це повідомлення, то, скоріш за все, мене вже немає. Пробачте мене за все, знайте, що я вас дуже сильно любив і цінував, хоча можливо і погано виражав це. І я знаю, що ви мене також любили. Головне — не плачте, тримайтесь разом, вірю в те, що війна закінчиться і все буде добре. Люблю вас. P. S. Привітай тата і Женю з днем народження».
«Уявляю, як йому важко було це писати», — ділиться пані Ліда.
Розраду вона знаходить у громадській роботі. Бере участь у діяльності громадської організації родин загиблих героїв Серце назовні, яку заснувала Віра Литвиненко, мати полеглого воїна Владислава Литвиненка з позивним Вектор. Організація влаштовує виставки, присвячені загиблим захисникам. Пані Ліда також відвідує акції щодо звільнення воїнів із російського полону.
«Спілкуюся з азовською родиною. Постійно зустрічаюся з батьками загиблих героїв — переселенцями з Маріуполя, які мешкають в Рівному. Спілкування з людьми, які пережили однакові трагедії та емоції — дуже велика підтримка, — констатує вона. — Певна частина суспільства оцінила подвиг тих, хто добровільно полетів рятувати побратимів з окупованого Маріуполя. Він не має аналогів у сучасній історії. Втім, є й ті, хто не знає про героїв. Про подвиги деяких бійців держава не згадала і не нагородила їх навіть посмертно».
Текст New Voice
