.jpg)
На війні загинув рівненський археолог та науковець Олексій Войтюк. У лютому 2022 року він добровільно приєднався до лав Збройних сил України. З 2023 року Олексій Войтюк вважався зниклим безвісти після боїв під Бахмутом. Його загибель підтвердили офіційно. У тексті — більше про його життя та захоплення археологією.
«Шукайте грамоти і будь-які свідчення нашої державності та ідентичності. Найважливіше: будь-які писемні джерела, інші пам’ятки, що засвідчать історію, — завжди наголошував Олексій Войтюк. — Знахідка, реставрація, точна фіксація контексту — усе це дає цілісну історичну картину».
Олексій не любив «золота». Дорогоцінні метали для археолога — не завжди благо. Це виклик поліції, експертизи, розголос. А розголос притягує «чорних археологів», яких правильніше назвати «чорними копачами», — вони руйнують культурний шар заради наживи. Їх цікавить те, що можна продати. Вони не зважають на крихкі свідчення історії. Металошукач «запищав» — викопали, забрали монету й пішли. Решта їх не обходить.
Справжні археологи мріють урятувати все. Саме тому приділяють увагу не лише науковим експедиціям, а й проводять рятівні дослідження. У перекладі з мови археологів це означає знайти, зафіксувати, дослідити все, що можливо, перед руйнуванням історичної чи культурної пам’ятки — через будівництво, стихійні лиха, воєнні дії — або для запобігання цьому.
Наприклад, для новобудови слід мати дозвіл органів охорони культурної спадщини. Для забудовника це ризик: дослідження можуть затримати чи взагалі унеможливити будівництво.
Олексій і був тією інстанцією в Охоронній археологічній службі в Рівненській області, яка ухвалювала рішення про необхідність археологічної розвідки. Бувало, його просили «написати, що нічого немає». Натякали на винагороду, перестрівали біля дому, погрожували «знайти інші методи впливу». Один депутат пропонував «останній айфон» за печатку з формулюванням, що ділянка досліджена і нічого цінного там немає.
Олексій завжди відмовлявся. Навіть коли був певний, що нічого історичного там не знайти, казав: один хабар вирішує все, адже після першого будуть наступні. Олексій дуже багато працював і встигав надзвичайно багато: проводив ці самі рятівні дослідження, щоб запобігти нищенню пам’яток через новобуди, реставрував металеві експонати для музейної експозиції. Згодом з’явився клуб історичної реконструкції. Для Олексія це було не просто «костюмоване дійство», а ґрунтовне дослідження одягу, прикрас і зброї. Разом з командою вони виготовляли мечі та обладунки у власній кузні. Олексій добре знався на бойових реконструкціях, брав участь у багатьох фестивалях, зокрема за кордоном.
Його наставник, відомий краєзнавець Богдан Анатолійович Прищепа, наполягав на захисті кандидатської, але на заваді стояла справа Олексієвого життя — нових розкопок завжди було більше, ніж часу.
А після одного з фестивалів він повернувся з травмами. Це ж усе треба носити на собі: зброю, мечі, шоломи, обладунок. Бився навіть на знеболювальних. Після тривалої реабілітації вони з дружиною врешті постановили берегти здоров’я. У музеї зберігаються Олексієві реконструкторський костюм і меч, як пам’ять про людину, що справді жила своєю справою.
2018 року, якраз тоді, коли вирішили не їздити на фестивалі, з’явилася «Оствиця» — масштабне відтворення історичного простору з будівництвом човна дракара. Олексій консультував, робив розкопки, виготовляв репліки археологічних знахідок.
«Лютий для мене — місяць спогадів»
«Саме на розкопках у Пересопниці ми й познайомилися», — розповідає Лідія Войтюк, Олексієва дружина.
Вона була першокурсницею історичного факультету, а він — керівником своєї першої археологічної експедиції. Того літа, в полі, серед лук і наметів, почалася не лише його перша власна експедиція, а й спільна історія пари.
Декілька років вони працювали разом, спілкуватися по роботі і поза експедиціями.
«І ось він запросив мене на каву, 14 лютого 2013 року. Я подумала: всі ж сидітимуть парочками, такі закохані… Запропонувала йому 15-го. Але коли прийшла, одразу зрозуміла — це і є побачення. Атмосфера була зовсім інша».
А ще через два роки, теж 14 лютого, Олексій подзвонив Лідії на роботу і запитав, чи має вона із собою паспорт.
«Швидко біжи до РАЦСу».
Вони зайшли, жінка підписала «якісь документи» — і вийшли. Потім оговталась:
«Що це було?».
А він:
«Ми подали заяву».
Весілля в них було 20 вересня, а день народження Лідії — 21-го.
«Я сміялась: просто йому було зручно запам’ятати дати: перше побачення, розпис, шлюб».
Коли почалася повномасштабна війна, у перший же день Олексій поїхав на роботу заховати й підготувати до евакуації музейні історичні цінності. Почали з Київської Русі, далі за періодами всі інші експозиції, збирали найцінніші експонати. А вже наступного дня історик пішов до військкомату.
У військовому квитку Олексія стояло: «обмежено придатний у воєнний час», за станом здоров’я. Його могли забронювати як представника музею, як викладача. Навіть була пропозиція оформити його радником в адміністрації з питань охорони культурної спадщини.
Від реконструкцій Олексій зміг відмовитися, а від справжньої битви за свою землю — ні.
Того ж дня разом із ним пішли ще двоє друзів — Олексій Нагорнюк і Василь Черенков. Спочатку служили на білоруському кордоні, квартирували у школі. Олексій і там знаходив собі учнів.
Згодом Войтюка й Нагорнюка перекинули до Бахмуту, на підсилення штурмової 93-ї бригади. На Поліссі вони, бійці ТрО, проходили підготовку як аеророзвідники, Олексій ще в експедиціях навчився працювати з дроном. Базову підготовку пройшли, але до міських боїв їх ніхто не готував, а там довелося бути і гранатометником, і стрільцем.
Хлопці змінювали один одного на позиціях, зустрічалися в підвалах під час ротацій. По черзі телефонували додому, заспокоювали:
«Все добре, бачилися, не хвилюйтеся».
Лідія згадує:
«Чоловік розповідав про випадок на позиції під обстрілом: з ланцюга зірвався собака, бігав і підірвався на міні. Олексійко ридав, коли згадував про це. Не лише за людей переживав, а й за беззахисну тварину».
В останній виїзд він не мав їхати. Їхню групу планували відвести подалі в тил. Але підрозділ, де був Нагорнюк, залишався на позиції без ротації. Олексій за нього дуже переживав.
І щойно з’явилася можливість поїхати й поміняти хлопців, він одразу попросився туди.
Лідія пам’ятає: це була середа.
«Вночі я раптом прокинулася від відчуття, ніби мене хтось обіймає. Дуже чітке, фізичне відчуття. У ту ж мить засвітився телефон. Я схопила його, і мені здалося, що побачила повідомлення від Нагорнюка: що він вийшов, учора бачив мого Олексія, з ним усе добре, скоро повернеться. Я прочитала і заснула».
У наступні дні панувала гучна тиша. Лише в суботу ввечері подзвонили. Такі вечірні дзвінки…
«Беру слухавку, а в ній чужий голос. Командир сказав, що тіло Олексія знайти не можуть».
Пізніше приїхав до Лідії Олексіїв побратим Віктор. З’ясувалось: у ту ніч, переживши танковий обстріл, вони змушені були залишити позицію та перейти на іншу, але вранці додався ще й мінометний вогонь і в хаосі бою вони втратили зв’язок. Віктору вдалося вийти, проте повернутись він уже не зміг — вулицю зайняли танки, евакуація стала неможливою.
Він передав деталі подій і координати, тож усі ще сподівались на диво: що Олексій вижив або потрапив у полон. Але цього не сталося.
«Дуже дивно, що через півтора року я розповіла Нагорнюку про те нічне повідомлення. Він відповів, що нічого не писав. Я шукала в телефоні і не знайшла… Я не знаю, що це було».
Це сталося в березні 2023 року. Остаточно загибель підтвердилася 2 січня 2026 року.
Зараз Лідія залучена до проєкту ревіталізації території колишнього єврейського кладовища. Там багато мацев — єврейських надгробків, які потрібно правильно вийняти, зафіксувати межі кладовища, звірити їх із картами, з’ясувати, чи було воно зруйноване. І їм дуже бракує Олексія…
Археолог від Бога
«Він був археолог від Бога», — згадує Віта Коцюбайло, завідувачка відділу давньої та середньовічної історії Рівненського обласного краєзнавчого музею.
У розкопках Олексієві щастило. І всі його відкриття давали нові розуміння історії городищ на території України і тодішньої культури.
Він відкрив друге на Рівненщині житло милоградської культури.
У Пересопниці дослідив житло заможного військового дружинника з багатим інвентарем, із писалом та актовими печатками, що на них були лики святих, — це вказувало на високий рівень освіти наших предків.
На Оствиці йому вдалося знайти житло X століття й таким чином уточнити датування городища — доти вважали, що його заснували на століття пізніше.
На Хотинському городищі Олексій виявив матеріали свідерської культури мезоліту.
Дослідив крипти костелу в Клевані, де зафіксували поховання, зокрема, представників роду Чарторийських.
Олексій реалізував великий проєкт «Міста Погориння», документував городища, вів фото- й відеофіксацію, читав лекції. Був одним із менторів, пояснював цінність археологічної спадщини й можливості розвитку туризму.
Він жартував про «археологічного бога», який допомагає зі знахідками, але насправді за цим стояли роки досвіду та інтуїція дослідника.
«Завдяки йому, — згадує Віта Коцюбайло, — я закохалася в археологію, бо не бачила ще людини, яка б так горіла наукою».
«Ми намагалися побудувати новий підхід до археології — чесний і відкритий. Система досі “совкова”: монополізована, бюрократизована і, чесно кажучи, корумпована. Ми разом усі віримо, що історію треба берегти, особливо коли її знищують ті, хто мав би захищати», — каже Юрій Ойцюсь, керівник клубу історичної реконструкції «Оствиця».
Є ідея створити курган пам’яті на Оствиці. Приблизно чотири-п’ять метрів заввишки. Із кургану здійматиметься меч за зразком скандинавського меча IX століття, що його знайшов наставник Войтюка Богдан Прищепа. Це буде символ воїна і археолога водночас. Курган — це пам’ятний знак, присвячений людині та події. Передусім — Олексію, але і з відсиланням до його вчителя, музею, археології.
Планують також організувати дитячий археологічний табір на Оствиці. Табір матиме ім’я Олексія Войтюка, до організації долучатиметься його дружина Лідія.
Олексій був фанатичним археологом, у найкращому сенсі. Він міг би шалено заробляти на «подяках» від забудовників, але натомість боровся за гранти, вкладав власні гроші, брав кредити на експедиції, щоб заплатити команді, бо в музейників зарплати мізерні, а невеликих державних фінансувань заледве вистачало на інструменти й харчування дослідників. Для Олексія це було справжнє наукове покликання, а не пошук скарбів. Він шукав не золото.
Він шукав підтверджень, що ми були, є і будемо.
Олексій Войтюк народився 18 березня 1985 року в селі Іващуки Дубенського району. Навчався у Козинській загальноосвітній школі, згодом здобув вищу освіту за спеціальністю «історія».
Ще у студентські роки активно долучався до археологічних досліджень. Завершивши навчання у Рівненському інституті слов’янознавства за спеціальністю «історія», працював у Науково-дослідному центрі «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології Національної академії наук України. Із 2009 року професійна діяльність Олексія Войтюка пов’язана з Рівненським обласним краєзнавчим музеєм, де він був науковим співробітником, а згодом очолив відділ археології та реставрації.
Олексій Войтюк брав участь у численних археологічних експедиціях на території Рівненщини та Волині. Понад десять років керував гуртком Рівненської Малої академії наук учнівської молоді, а його вихованці не раз ставали переможцями всеукраїнських конкурсів. Також викладав у Національному університеті водного господарства та природокористування та працював реставратором в Археологічному центрі «Пересопниця».
На початку повномасштабного вторгнення Олексій Войтюк добровільно долучився до захисту України. Навіть в умовах війни не припиняв працювати з учнями, підтримував їхній науковий розвиток і заохочував досліджувати історію рідного краю.
Олексій Войтюк загинув 24 березня 2023 року, виконуючи бойове завдання на Донеччині. Тривалий час вважався зниклим безвісти. Лише нещодавно за результатами ДНК-експертизи було офіційно підтверджено його загибель. В Олексія залишилися дружина, донька, мати і брат.
За інформацією The Ukrainians Media
Фото з відкритих джерел
