«Найважче – це вивозити з позицій загиблих побратимів»: воїн з позивним «Зять» про службу на передовій

Микола з позивним «Зять» від початку повномасштабної війни служить водієм в 104 бригаді. Разом зі своїм 59 батальйоном побував на багатьох напрямках і пережив чимало.

Його основне завдання – відвозити побратимів на позиції та забирати їх:

«Пам’ятаю, коли ми вперше приїхали в зону бойових дій, то нічого не знав, що робити, куди і як їхати. Розгубленість і ще страх через невідомість, що ж буде, бо це ж зона бойових дій. А потім з досвідом все налагодилося і я вже добре знав свою роботу».

Воїн каже, що тепер розуміє, що перший напрямок був легкою прогулянкою в порівнянні з тим, що чекало далі:

«Тоді для мене було страшно, але як ми попали на наступний напрямок в Очеретине, то я зрозумів, що Торецьк це була, так би мовити, підготовка до справді активних бойових дій, бо там я не бачив FPV-дронів, менше було і «Мавіків», та й не така щільність обстрілів була».

Саме дрони найбільше ускладнюють життя на фронті та дуже обмежують можливості для виконання роботи. Микола каже, що ворог постійно адаптується і тому РЕБ – це не завжди панацея, бо ті часто змінюють частоти роботи своїх безпілотників. І кілька разів по машині воїна навіть прилітало.

«Останнього разу «FPV» влетів в переднє крило. Пілот швидше за все цілився в водійське місце, але він не знав, що в мене кермо праворуч. Зараз ми її поремонтували й вона на ходу, але було й таке, що машина згоріла після влучання. Ми тоді години-дві ще бігали від тих «FPV», «мавіків» зі скидами та міномета», – пригадує «Зять».

Важливо, що в тій ситуації всі з холодною головою виходили зі складного становища:

«Як не крути, коли виходиш з людьми, і вони починають панікувати, то яким би ти не був крепким воїном, але теж запанікуєш. Паніка швидко розганяється».

Та найважче в його роботі, зізнається військовослужбовець, – це вивозити з позицій загиблих побратимів, особливо тих, кого ти ж на ці позиції завозив. З цим йому дуже важко впоратись психологічно. Але чоловік розуміє, що це його обов’язок і він робить все можливе, а часом і неможливе, аби його виконати.

Витримати всі ці випробування йому допомагає думка про сім’ю, про дружину і сина, якому незабаром виповниться рік. Хоча розлука – це важко, але саме задля них він тут і це розуміння дає додаткову мотивацію.

Часто Микола міркує про майбутнє. Він каже, що після перемоги мріє повернутися додому на Кореччину і продовжити займатися тим чим займався в цивільному житті та у війську – їздити за кермом.