Герой України та Народна артистка України Ніна Матвієнко своєю присутністю у Рівному потішила всіх шанувальників істинно українського. Вона, щира та проста українка з Житомирщини, співала заради дітей-сиріт під час творчого вечору житомирської поетеси Марії Рудак у Рівному. Справа у тому, що в Україні стартує мега-проект – Всеукраїнський творчий благодійний пісенно-танцювальний телемарафон «Твій час». До нього долучилося і Рівне.
Герой України та Народна артистка України Ніна Матвієнко своєю присутністю у Рівному потішила всіх шанувальників істинно українського. Вона, щира та проста українка з Житомирщини, співала заради дітей-сиріт під час творчого вечору житомирської поетеси Марії Рудак у Рівному. Справа у тому, що в Україні стартує мега-проект – Всеукраїнський творчий благодійний пісенно-танцювальний телемарафон «Твій час». До нього долучилося і Рівне.
Семеро сиріт з наших місцевих інтернатів півроку будуть вчитися адаптовуватися до звичайного життя за межами виховних закладів. Вони житимуть серед семи десятків таких же підлітків у будинку під Києвом, вчитимуться співати, танцювати, готувати та мріяти про абсолютне реальне і прекрасне життя. Все це показуватимуть по телебаченню, а наприкінці дітям підберуть родини, які їх усиновлять. І саме усиновлять, а не візьмуть під опіку. Річ у тім, що саме дітей віком старше, ніж 14 років, родини не поспішають усиновлювати. А пояснюють це тим, що вони надто довго жили в інтернаті, а відтак не можуть соціально адаптуватися. Тому саме над такими сиротами і прискіпливо працюватимуть під час цього телемарафону.
Читайте також: ДО РІВНОГО ЗАВІТАЄ НАРОДНА АРТИСТКА УКРАЇНИ НІНА МАТВІЄНКО
Сама ж Ніна Матвієнко додала проекту колоритності і стала його обличчям. Сьогодні вона разом з організаторами їздить містами України, аби розповісти людям про проблеми дітей-сиріт та знайти спонсорів. Відтак, вчора вони відвідали Рівне. Відгукнулася вона на таке запрошення не дарма, адже сама виховувалася в інтернаті. І хоча вона не була сиротою, але мала ще 10 братів та сестер. Тому декого, разом з маленькою Ніною, на будні віддавали в інтернат. У нашій розмові з Ніною Митрофанівною ми торкнулися цієї делікатної теми, та чи не перше Народна артистка України розповіла, як їй жилося в інтернаті та чому співати для неї є таким щастям.
«...Байдужість влазить у нашу кров, у нашу нервову систему.»
- Взяти участь у проекті я відгукнулася одразу, хоча, зізнаюся, не часто у своєму житті брала участь у благодійних концертах. Навіть в рідному Житомирі виступала лише 4 рази під час якихось акцій, хоча це - моя мала Батьківщина. А молоді люди, коли починають такі проекти, думають, що це щось таке, що всі одразу мають відгукнутися. Проте вони зустрічаються зі стіною байдужості. Вона влазить у нашу кров, у нашу нервову систему. А я вважаю, що коли у таких людей горить серце, тоді треба включитися. Думаю, такі речі лише облагороджують людину і її серце. А через співчуття і благородність ми багато чого в житті отримуємо. Чому от часто ідеш по вулиці і спотикаєшся, падаєш? Я скільки разів оступалася на сходинках, падала під час ожеледиці - це значить, що щось не те ми робимо. Треба постраждати трохи, щоб зрозуміти ціну цього всього. Нічого даремно ніколи не робиться.
«...Коли я співаю – вмикаюсь, ніби в розетку.»
- Я дуже мало даю своїх концертів, тому що зараз така система, що дорого організувати концерт, зараз така оренда, що ти нічого і не заробиш на тому. Мало того, треба ще й з усіма ділитися. От так і стається, що в нас стільки тих мільйонерів стоїть. Тому я не роблю концертів. Якщо ж я можу поїхати на благодійний концерт – поїду, якщо я не буду зайнята. Інколи від цієї дороги не витримуєш. Сьогодні, наприклад, я ледь взула туфлі. Але сили з’являються, коли починаєш вмикатися. Коли я співаю – я вмикаюсь, ніби в розетку. Як Бог дасть, як зможу - я буду старатися.
«...Я завдячую долі, що була в інтернаті.»
- В інтернаті була дисципліна. Мені там було добре. Ми там разом садили помідори і огірки, я це і вдома робила на канікулах, але там ти все вмів робити. Ми і в’язали, і вишивали, і шили собі постіль. Ми не думали про те, що ми не повноцінні. Чого це ми були неповноцінні? Навпаки, там дуже активно все йшло у моєму житті. Я завдячую долі, що була в інтернаті. Ми поверталися на вихідні додому, у нас були батько і матір, ми не були сиротами, а з багатодітної сім`ї. Але серед нас були сироти, і ми іноді забирали їх з собою додому. А через деякий час ми сумували за школою – за тим таким веселим гуртом. Ми поважали одне одного. І, можливо, ця дисципліна дала мені схему на все життя. У дворі має бути чисто, нічого у кімнаті не повинно валятися, з ліжка встав - і застеляєш, як солдат. Я так навчена на все життя. Я можу тільки побігти кішку випустити - туди і назад, але ліжко застелю завжди. Інакше мені здається, що в хаті все не так. А от діти мої вже все не так роблять. Навіть, якщо їх свариш. Але знаєте, коли ти жив у таких умовах, то хочеш, щоб твої діти жили краще. І тому ти даєш їм волю. А воля - це теж така річ, що не знаєш, в яку сторону покрутиш і що стане з тією волею.
«...У нас держава нищить своїх же людей.»
- Дітей у сиротинцях треба вчити, щоб вони не були сиротами в нашій державі. Нікому їх не треба віддавати. Тільки своїм людям, тим, що хочуть. Навіть, якщо мати чи батько п`є - я не буду зараз їх осуджувати - і у них через це забирають дитину, щоб потім повернути її – це треба мати сильний дух, силу волі, а це така рідкість. Ламає нас держава... Ніде в світі такого немає, коли держава своїх людей нищить - це повний абсурд! Це - страшні речі. Не можна віддавати сиріт чужим, щоб у них нирки і печінку не вирізали. В основному цих дітей як м’ясо віддають, бо вони у світі нікому не потрібні. А жити хоче кожен. Я хочу, щоб ми цих дітей самі виховували такою роботящою любов`ю. Змушували трудитися. Я, наприклад, приїжджала з інтернату і рачки на городі стояла – на тій картоплі, на тому всьому. Я ніяких канікул і таборів не бачила. І як трудилася тоді, так і досі труджуся.
«...Коли я побачила ці жили на її руках, я сказала: «Доця, давай, поки я жива, я тобі допоможу!»
- У моєї доні мій голос. Ми часто з чоловіком чули, що десь я співаю, бігли - а це наша Тоня. Вона була дуже схильна до малювання, а тоді заміж вийшла. Я все думала, що з того малювання щось вийде, бо в мене два сини - художники, щоправда один – монах-іконописець. І тут раптом Тоня заспівала., і я зрозуміла, що це серйозно. І я скажу, що вона перейняла мій голос, той тембр. Він в мене на старість, я скажу так, як є, - він грубішає від обставин, від того, як ти дихаєш, як ти на світ дивишся, як ти любиш. Чи пошарпана твоя душа чи полатана – це все впливає на голос. Це - Божий дар, я вважаю. Співати – це моя місія, а місія – це закон. Ми повинні жити в законі і чистоті. В чистоті має жити хлопець і дівчина – вступати у шлюб у цноті і зачинати дітей. Моє покоління так виховувалося. Я Тоні сказала, що ти повинна так жити. А вона мені: «Мамо, Ви якась відстала. Подивіться, як інші дівчата!» Всі – це стадо, а вона повинна бути особистістю.
Я рада, що я приїхала сюди, в Рівне, що не буду тепер стояти рачки на кухні.(сміється. – авт.), адже шість душ треба нагодувати, і син-монах приїхав - треба ж наготувати. А я лише дві руки маю. Та й доньку шкода – вона десять років у шлюбі важко жила. У 17 з половиною років вийти заміж – це теж не просто так. І коли я побачила ці жили на її руках, я сказала: «Доця, давай, поки я жива, я тобі допоможу!». І вона це цінує. Вона прибігає і вибачається. В неї є совість. Салати та й інші страви - все робить краще, ніж мама. Діти – це наше золото. Нам треба більше до моралі звернутися у школах. Ви б чули, як в школі агресивно розмовляють між собою! Та нас ще самих треба виховувати перш, ніж допускати до дітей!
«...Я з тих часів, коли після першої шлюбної ночі вивішували прапор: дівчина чи не дівчина.»
- Мої хлопці - скромні, вони люблять вдома сидіти, малювати. І дякуючи моїй любові до чистоти і чоловіка, ми передали цю спадщину і дітям. Він, до речі, художник, і сини успадкували у нього цей дар. Вважається, що перша дитина – це батьківська лінія, друга – материнська, а третя – спільна і т.д. Наша Тоня взяла і те, і те від нас. І ми сьогодні погано виховуємо ту чистоту. Завжди у русичів була Божа кров. Ще за князів дівчата береглись і не мішали кров. Тому я з тих часів, коли після першої шлюбної ночі вивішували прапор: дівчина чи не дівчина. Ми так хвилювалися, соромилися. У людей були закони, і люди їх дотримувалися. Треба вчити дітей усього. Моя внучка вже в 10 років вміє млинці смажити і салати робити. Раніше я чи сваха сідали, коли Тоні не було часу, і вчили її. Це зараз у дітей все з’їдає комп’ютер і інтернет. Вони світу більше не бачать...
«...Ми, по суті, зараз не виховуємо дітей.»
- Віра – це ваш дух. От ви в щось вірите - і формується ваш дух. У вірі і законі треба жити. Ми зараз віддаємо дітей чужим няням, в дитсадочки, школи. Ми, по суті, нині не виховуємо дітей. Ми не можемо їм нічого передати. Раніше хоч дідусі та бабусі виховували, коли мати з батьком мали йти на роботу. А на чужих руках, на чужому розумі діти стають чужими для батьків. Абсолютно...
Ніна Матвієнко - український соловейко. Це не лише людина з Божою іскрою, але і мудра та відкрита жінка з життєвим досвідом, що не зламав, а навпаки зробив її сильнішою. Її можна цитувати безкінечно. Перша її пісня про молодого скрипаля пробирала усіх до кісток. Кожна нота, виспівана артисткою, котилася залою і проникала у кожну душу. Таких людей мало, і нам дуже пощастило, що ми мали нагоду хоч трішки доторкнутися до такого божественно-прекрасного.
Міла СЛОБОДЕНЮК
