Родом я з села Розваж, пригорода Острога. Люблю свою малу Батьківщину. Не менше разу на тиждень приїжджаю до батьків, допомагаю, тяжко їм, трудяться на землі. Нещодавно, пораючись по господарці зайшла з татом розмова про життя, і батько з притаманною щирістю і наївністю каже, що живе надзвичайно добре. «Є хліб, молоко, картопля, сало. От думаю на завтра в Острог з’їздити, якогось оселедця купити. Гріх на Бога гнівити»… І дивлячись на порепані від важкої праці руки та змарніле обличчя, десь з глибин пам’яті виринула історія, яку я повідав старшому Зайчуку, розкажу її вам. Судіть самі.
Кілька років тому пощастило мені з’їздити в гості до своїх бойових побратимів по Косово, німецьких офіцерів. Те, що рівень їхнього життя вищий, годі й говорити. Все мене вразило, все сподобалося, а їхня хлібо-сільність та щирість взагалі не мають меж. Знайомили мене з родичами, сусідами, друзями. Скрізь в гості, усі пригощають, а як чують, що військовий-миротворець, то німці аж на сьомому небі від щастя. І от дійшла черга зайти-погостювати до дідуся й бабусі товариша. Їм обом вже близько 90 років, і уява малювала, не в образу літнім людям сказано, досить «нафталінові» картинки. Але враження почало змінюватися, коли ми підійшли до їхнього будинку, який радше виглядав як маєток.
Перед ґанком – шикарне авто. На порозі - валізи. А по будинку метушаться двоє літніх, але доволі жвавих німців. Бабуня нам зробила чаю, дідусь зупинився перекинутися кількома словами. Наперед забігаючи, скажу, що на 90-то років вони точно не виглядали – гляжені, білі, а очі горять, втоми я в них не побачив, не те що у свого батька. Вони радісні і привітні люди похилого віку. Припустивши, що ми не вчасно, запропонував другу-німцю піти геть. Але він заспокоїв, що ми якраз дуже вчасно, адже ми встигли до їхнього від’їзду.
Дідусь і бабуся якраз мали кілька хвилин перед поїзкою до аеропорту. Виявляється, розпочинався їх «медовий місяць». Втомившись від міської метушні, вони летіли до Австрії, де вирішили відпочити кілька днів у гірському санаторії.
Розповівши це батьку, я запитав коли він в останнє був в санаторії, на морі, чи хоч кілька днів присвячував собі, а не себе роботі. З піднятих брів і наморщеного лоба було видно, що батькові складно дати відповідь. Або забув, або таких спогадів взагалі немає. Махнувши рукою, мовляв, не говори дурниць, батько знову прийнявся до роботи.
А я так і не можу вийти з-під враження, чому ми так бідно живемо і у нас, Європейської країни, зовсім не Європейські стандарти. Тут до 90 років дожити складно, я не кажу про поїздки в Альпи. Картопля і сало є, але хіба це рівень життя, якого достойні українці? На салі в Альпи точно не заїдеш... І на цій думці сьогодні я згадую те, свідком чого був під час миротворчої місії в Іраку. Це не те життя, яке ми бачимо з екранів телевізора. Там пастух був щасливим, що у нього народилося козеня. Схоже з історією про сало і мого батька? Іракці живуть в жорстко-клановій системі. Жорстокість, беззаконня, і як наслідок – суспільна залежність, байдужість до інших та бідність. І ми такі!!! У нас це має інші назви, завуальовані та прикрашені, міцно вкорінені у владу.
Отож у мене запитання: «Якого життя бажаємо ми собі, як у німців чи іракців???
Олександр ЗАЙЧУК
