У Рівному дискутують щодо муралу на честь полеглого воїна Тараса Давидюка: думки рівнян розділились

Нагадаємо, Тарас Дмитрович Давидюк — рівнянин, український пластун, журналіст, громадський діяч, педагог, військовослужбовець Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Захищаючи Україну від російських загарбників, 3 листопада 2023 року Тарас Давидюк загинув біля Роботиного Запоріжжі.

У День народження загиблого пластуна, журналіста і військового розвідника Тараса Давидюка, на будинку в Рівному, де він жив, 28 серпня 2024 року, відкрили пам’ятну дошку. На відкриття дошки біля будинку Тараса Давидюка на вулиці Пластовій зібралися пластуни, друзі та рідні. Після церемонії вони відвідали могилу військового, де виконали молитву "Царю Небесний".

Також, цьогоріч в липні стало відомо, що проєкт команди “Рівне-ТАКМЕД” зі створення муралу в пам’ять Тараса Давидюка в Рівному під назвою “Слід на стіні – слід в історії” отримав підтримку Українського культурного фонду.

На стіні одного із будинків головної вулиці Рівного буде створено мурал із цифровим відтворенням життєвої історії Тараса. 

У рамках проекту, Громадська організація "Спогади України" запише спогади рідних, побратимів, друзів та пластунів про військового. Усю інфомацію буде додано у “Банк Спогадів” - віртуальне сховище пам’яті про наших героїв. Біля стінопису буде розміщено Qr-код, який дозволить усім охочим дізнатися більше про Тараса Давидюка.

Окрім того, командою запланована низка подій та зустрічей зі рівненськими школярами, на які будуть запрошені побратими та рідні воїна. 

Між тим, днями у соцмережі Facebook розгорілася дискусія щодо розміщення муралу Тарасу Давидюку на будинку у центрі Рівного - на вулиці Соборній.

Рівнянка Олександра Корчевська опублікувала на своїй FB-сторінці пост (подаємо текст без змін):

«Мурали військових – це новомодна некромантія. І давайте поговоримо про це чесно.

Мурал, який пропонують зробити у Рівному на місці монументального панно, зіпсує обличчя всього Майдану на Соборній і водночас є нульовим за рівнем художньої майстерності. Він не представляє жодної значної цінності – і його все одно хочуть зробити. Щоби що?

Чому не всіх героїв, а на центральній вулиці міста ми виносимо лише одного? Навіщо ми продовжуємо «культ лєніна», тоді як поруч є стели з героями, де зображені рівнозначно всі, хто поліг з Рівненщини? Краще інвестувати зусилля у створення архітектурної пам’ятки, яка відзначала би кожного і була б місцем спільної пам’яті.

Втрату завжди боляче переживати. Але навіть якщо вам дуже болить, піднімати одного героя вище за інших — це знецінювати всіх решту. Це породжує нову хвилю.

Хвилю лютої шароварщини, у якій кожен будинок, де жили полеглі військові, матиме свій мурал.

А якщо загиблих у цьому будинку було кілька? Як будемо вирішувати, хто має право бути зображеним першим, більшим, кольоровим? А в кого нема грошей – скорбитиме на самоті. Люди платитимуть за місце, охоронятимуть уночі зображене, ставитимуть камери — і все це лише для того, аби писати чергові срач-пости про «знеславлений» мурал, якого взагалі не мало би бути?

Що нам важливіше, врешті-решт, право берегти живих, чи право берегти померлих?

Краще вже нікому не давати таких привілеїв. Зробити одне пристойне місце — нормальний меморіал, без натужної «українізації», яка часом виглядає ще гірше за шароварщину.

Бо вона стає настільки беззубою та одноманітно некрасивою, що стає невидимою. Вона швидко приїдається і стає тим самим хламом від бабусі на верхній полиці шафи, і від цього з часом стає ненависною, бо вона позбавлена смаку і внеску тих, хто мав більший потенціал створити річ, яка матиме пряму функцію – врізатись в пам?ять і бути доречною у будь-якому часі. Я граю на боці тих, хто хоче, аби така пам?ять лишилась надовго. І тому не можу дозволити собі промовчати, хоча здоровий глузд підказує, що достойних співрозмовників в темі меморіалізації я вже знаю і це висловлення могло би бути приватним.

У світовій культурі родини загиблих часто обирали інший шлях. Замість буквальних пам’ятників вони будували університети (Стенфордський університет, США), лікарні (лікарня Джона Гопкінса, США), госпіси (госпіс принцеси Клементини, Бельгія). Або конкретні корпуси на честь загиблого, як-от «St. George’s Wing in memory of Captain X».

І ця практика була поширена й в Україні у міжвоєнній Галичині, хоча вона й носила певну колоніальну забарвленість. Але називати інституції, а не тільки вулиці чи окремі стіни – це те, що ми робили на початку ХХ століття.

Ми ж натомість ігноруємо цей досвід, провалюючись у... тотемізм.

Тотем — це істота чи річ, яку плем’я вважало своїм засновником, приписуючи їй специфічно соціальні властивості і внаслідок цього надприродні риси – спілкування, натхнення і покровительство. Його не можна було знищити чи осквернити.

Нічого не нагадує? Чи не нагадує це війну за прапори й фото на Майдані в місці пам’яті, боротьбу за мурали, суперечки про те, хто «гідний» пам’ятника? Ми прибиваємо загиблих до стін і фасадів, розіп’явши їх огидним для міста способом. І дивимося на це — хоча більшість із них, упевнена з огляду на розмови з віськовими, назвали б такі дії чимось, що викликало б у них напад оскоми і крінжу. Бо дуже багато з них ігнорують дипломи та нагороди і не хочуть подібних речей. Бо вони хочуть жити.

Так от. Пам’ять про тих, хто дорогий, має жити у справах, а не вмирати кожного разу, коли хтось дивиться на дуже посередній мурал чи пам'ятник.

Я не знаю, чому нам так пороблено кружляти по колу. Але знаю одне: ветеранські бізнеси й об’єднання, корпуси лікарень і ініціативи, забіги та події, — ось що могло би стати кращим способом пам’ятати внесок полеглих. Бо ми хочемо одного – змусити пам’ять про них жити, бо щось пам?ятне відбуватиметься для тих, кого вони захищали.

То давайте зробимо це корисним для нас усіх чином. Полеглі би хотіли саме цього – жити, попри те, що загинули. Жити поміж нас, бо де ще. Жити ділами, бо інакше ніяк.

Ніяким чином не применшуючи здобуток пана Тараса, нехай Господь упокоїть його зі святими. Але він вартий більшого, ніж посміхатись з-над яток з шаурмою.

Є петиція за реставрацію та збереження цього панно, яку залишу в коментарях».

(Петицію не розміщуємо, оскільки даємо читачам право вибору: знайти посилання і проголосувати чи не підтримувати ініціативу).

Cвою протилежну думку авторці допису висловив відомий у Рівному військовий медик Юрій Поліщук (текст подаємо без змін):

«Почалось.
"Мурали полеглих військових - некроманія".
"Перетворюєте місто на кладовище".
"Я не хочу, щоб всюди були обличчя воєнних, це викликатиме відчуття провини і дискомфорту".
"В центрі міста треба буде святкувати перемогу, а там всюди ці портрети..."
Ну і в такому дусі.
Перше. Якщо Вашу мистетськознавську душу мучить недостатня художність запропонованого муралу - докладіть зусиль, запропонуйте варіанти тощо. А не просто обливайте лайном.
Друге. Конкретно в цьому питанні собисто мені мало цікава думка тих, хто реально не воював.
Третє. Я би дуже хотів, щоб Рівне було наповнене портретами тих, хто за нього загинув. Щоби в якій би частині міста ви не перебували, ваш погляд завжди знаходив очі того, хто загинув за ваше спокійне і мирне життя. Може хоча б так рівняни пам"ятатимуть про війну.
І останнє. На моїй могилі буде стояти хрест. Більше нічого. Не хочу, щоб містяни пом'янули такими "вдячними" словами і мене, ну вас на*єр».

Також публікуємо коментарі самих рівнян, які висловлювали власні думки щодо розміщення муралу.