Олександр Майструк – рівненський фотохудожник, який відомий в Україні не лише могутністю своїх робіт, але і власною силою духу та волі. Історію цього рівнянина знає, мабуть, кожен. В інтерв’ю для ЧаРівне.info Олександр Майструк розповів про таку важливу для нього премію, плани, мрії та побутові проблеми людей з особливими потребами.
Олександр Майструк – рівненський фотохудожник, який відомий в Україні не лише могутністю своїх робіт, але і власною силою духу та волі. Історію цього рівнянина знає, мабуть, кожен. На І курсі університету його спіткала страшна недуга, яка змінила життя амбітного та здорового хлопця. Олександру довелось подолати багато перешкод, аби розпочати жити нормально та знайти себе у цьому світі.
Його фотовиставки сьогодні побували не лише у нашій столиці, а й за океаном – у Вашингтоні. А у 2012 році він став лауреатом премії «Філантроп», яку отримують талановиті люди з обмеженими можливостями. В інтерв’ю для ЧаРівне.info Олександр Майструк розповів про таку важливу для нього премію, плани, мрії та побутові проблеми людей з особливими потребами.
Олександре, в пресі було не так багато інформації про здобуття тобою І премії «Філантроп». Чому так? І що це визнання на міжнародному рівні означає для тебе?
- Якщо говорити без перебільшення, то для мене це радість зі сльозами на очах. І це, якщо порівнювати, ніби Параолімпійські ігри, але серед творчості. Конкурс - єдиний у світі і немає аналогів. Розпочалося це все для мене давно. Років 5-7 тому, точно не пам`ятаю, в облдержадміністрацію прийшов лист, підписаний Йосипом Кобзоном, з проханням розповсюдити інформацію про цей конкурс. Він має три номінації: виконавче мистецтво, художня література і фотографія. Перший раз, коли я подавав документи, затягнув зі строками і довелося їх передавати потягом. А товариш, який їх зустрічав у Москві, потрапив у затор і десь воно там загубилося. Я прогавив тоді цей конкурс, засмутився і забув про нього. Він проходить раз у два роки. А потім випадково пригадав - десь за роки три, зібрав документи, терміни знову піджимали, знову попросив через соцмережі знайомих зустріти документи потягом і тепер я вже в терміни ці потрапив. Я, звичайно, хотів якусь відзнаку отримати, але що я здобуду саме першу премію – не думав. Це була несподіванка. Бо ІІ і ІІІ місця отримали росіяни. Це ще слід враховувати наші моменти цікаві - політичні і соціальні, і те, що росіяни віддають першу премію українцю – це було приємно. Це ж все на рівні Президента відбувається, а голова журі – Йосип Кобзон. Я отримав грошову винагороду – півтори тисячі доларів, що теж дуже суттєво до моєї пенсії.
Які враження від поїздки і як сприйняли таку відзнаку у Рівному і на державному рівні?
- Був такий момент – організатори беруть на себе усі витрати, але не оплачують дорогу. Вони надіслали лист у облдержадміністрацію, аби тут посприяли і допомогли мені. Але переді мною розвели руками – коштів немає. Для мене це було дивно, бо в даному випадку я – уособлення країни і це не просто якась відзнака, а І місце. Тобто мене в той час зносило до вершин від емоцій, і в той же час – кидало так, що я був у шоці. Що робити? Я тоді вийшов на заступницю мера міста і вона нічого не обіцяла, але сказала, що щось спробує вирішити. Кошти на переліт мені віднайшли. Я просив не багато, 2 тисячі гривень. Хоч гроші і віднайшли, але нервозу мені теж додали.
В Москві ж все було на дуже високому рівні. Бо було дуже багато учасників, і це не прості люди, а з обмеженими можливостями. Усім догодити – не просто. Але з літака зустріли, в готель поселили. До того ж, на високому рівні: в аеропортах працює безкоштовна служба, яка супроводжує людину з обмеженими можливостями аж до борту літака - її просто треба замовити заздалегідь, коли купуєш білет на літак. Таким чином, будь-хто може подорожувати. Це в наш час велика перевага.
Наскільки хороші роботи були заявлені на цей конкурс? Який рівень самих учасників?
- Роботи - класні. Мені важко оцінювати інші жанри, бо я можу судити лише фотографію. А все інше я сприймаю, як звичайний глядач. І взагалі я думаю, що такі от виставки треба більше в містах показувати.
Твоя виставка у Вашингтоні… Які були відгуки про неї? Що це означало для тебе?
- До цього часу мною цікавляться з Вашингтону. І навіть такий момент питають – чи вирізали мені скло до рамок на мої роботи чи ні? Бо я їм просто роботи надсилав, а вони мені в подарунок зробили рамки, проте скло до них літаком не можна було передати. І тому американці попросили нашу міську владу зробити скло до цих рамок. Його ніхто так і не зробив. Проте я дивуюсь, як так може бути? З Вашингтону цікавляться, з Москви, а тут… І я не знаю, що мені відповідати, коли в мене таке запитують. Я не знаю, чому так відбувається. Можливо, в мене немає наглості, і я не ходжу по кабінетах, але я з 1996 року стою в черзі на автомобіль. Нічого не вирішується. Мені нічого не потрібно ні від кого, просто зробіть хоч якісь умови трішечки. Мені не приємно. І що говорити про діток, які мають проблеми зі здоров`ям, що вони можуть досягти? Зараз хоч десь якісь пандуси почали робити - і це діло трішки зрушилось. Але як починаєш у це все занурюватись... Я як походжу по цих кабінетах, то мені потім ще два тижня нічого не хочеться - ні фотографувати, нічого… Бо в першу чергу стикаєшся з хамством, і взагалі, я вважаю, що люди, які працюють в управліннях, мають, в першу чергу, здавати якісь екзамени щодо етичного спілкування з людьми, тим паче приймаючи людей з особливими потребами. І це при тому, що мене в місті знають - я нічого не можу добитися. А що говорити про інших?
Чому так рідко відбуваються твої персональні виставки?
- Тут є два фактори – моя внутрішня планка і фінансова складова. Я отримую умовно тисячу гривень пенсії. Чи може людина, яка займається фотографією та веде активний спосіб життя, жити на ці кошти? А друк фотографій і апаратура - це взагалі щось захмарне. Тому немає змоги робити виставки стільки, скільки хотілося б. Перш, ніж робити виставку, треба зібрати матеріал, і достойний, бо не хочеться ту планку понижати. А класні роботи щодня не народжуються, а іноді і не щомісяця. Якщо мені вдається в місяць зробити одну виставкову роботу хорошу, то я вважаю, що це успіх. В році 12 місяців, тобто 12 робіт в рік. От скільки потрібно часу, щоб зробити одну виставку в 50 робіт? Буває, що ти можеш і за півроку видати цей результат прогресивний, бо творчіть не піддається розрахунку, адже так само можна і за півроку нічого не зняти гідного. У мене зараз вже назбиралось багато робіт на виставку. Але я думаю. Можливо, в цьому році і зроблю експозицію.
Чим ти собі запланував жити цей рік? Які плани?
- Я не будую якихось грандіозних планів. Може, є якісь задумки – поїхати туди, зробити те, але сьогодні хворіє мама, і я не можу знати, що мене чекає в обід, вранці, ввечері. Я хочу зробити виставку суто дитячу. Зараз в приватній цукерні Костополя висять мої фотографії. В закордонних виставках взагалі не приймаю участі, знову ж через фінансову складову, адже майже всі конкурси стали платними. Пересилка і участь - від 30 до 100 доларів не менше. І це лише за участь, і невідомо – буде твоя робота відзначена чи ні. Іноді бувають випадки, коли організатори ідуть на зустріч і, дізнавшись, що я хочу взяти участь, не брали з мене вступний внесок, як це було в Одесі. Зараз творчість дуже дорога. Просто виживаєш - і все. Мені хочеться своєю творчістю дарувати людям якийсь позитив, особливо дітям. Тим, котрі багато сидять вдома - може, вони захочуть теж зайнятися фотографією. А я можу сказати, що близько 10 людей вважають, що саме я запалив у них іскру і бажання до цієї справи. Ще щодо планів, то є люди, які хотіли б видати про мене книгу. Тому, можливо, я скоро сяду писати «мемуари». Це для мене нове.
Ти не планував відкрити фотошколу?
- Я про це думав. Зараз я даю приватні уроки. Взагалі ідеально – це приватні уроки, індивідуальні. Бо фотошкола – це фотошкола. Майстер-класи – це майстер-класи. В мене були випадки, коли батьки приводили дитину і просили подивитися і попрацювати з нею, бо якщо в неї є хист, то батьки їй куплять фотоапарат. Після цього купляли фотоапарати (сміється, - авт.). Ось це приємно - коли бачиш, що у людини був якийсь хист, а після твоїх порад якісь позитивні зміни відбуваються в творчому плані. Ось як мене колись запалили у фотоклубі «Час». Я вважаю себе їхнім вихованцем. Мене там пригріли і виростили як автора. Я був дуже "зелений", як пластилін, і вони мене ліпили. Я дуже мріяв, як потрапив туди, щоб хтось мене взяв з фотографів до себе в учні. А вони зробили мудріше. Кожен з них сам передавав свій досвід і вказували мені на помилки. Тобто в мене був вчитель – одразу весь фотоклуб. А зараз молоді простіше. Технічний фотографічний прогрес значно зріс: якщо я в місяць витрачав лише одну плівку – це 72 кадри, хай 100, а в рік – це 1200 кадрів, то сьогодні молода людина за годину-дві робить 1200 кадрів. Вона, по-перше, може швидше засвоювати, а по-друге, технічний прогрес цьому сприяє. Тенічна складова зростає, але душевності в фотографіях все менше і менше.
Чому фотографії перестали бути душевними?
- Чудова фотографія – це не просто зображення чогось, це відображення внутрішнього світу самої людини, її енергетика. Хто у нас молоді автори? Це, зазвичай, ще не сформовані особистості, які лише на шляху формування. Щоб видавати якийсь художній продукт, ти маєш туди закласти частину душі. Автор сам має бути глибоким та цікавим. Фотографія – це чарівно-магічна складова. Бо навіть в цифрову еру ти не знаєш, що в тебе вийде через долю секунди. Для мене цікава психологічна фотографія. Бо люди зараз будують ці форми, а не наповнюють їх. Вони зліпили, а змістом не наповнили. От і виходить техніка заради техніки. От тобі і сучасне фотомистецтво. До того ж, людина, яка хоче займатися фотографією професійно, має вивчити її історію. Бо багато хто видає незнання за стиль. Треба бути чесним перед собою. Я, наприклад, постійно вчусь. Я в інтернеті нещодавно наткнувся на фотографію, і вона мені дуже сподобалась, а внизу підпис - 1954 рік. Ось що значить шедевр!
Ти сумуєш за плівковими фотоапаратами, за тими часами? Чи все-таки сучасна техніка спрощує життя?
- Єдине, за чим я сумую, то це за цією казковістю, коли ти у ванні проявляєш плівку… І побачиш – вийшло щось чи ні. От це відчуття втратилось. За цим я сумую. Але ясно, що тепер ти комфортніше займаєшся цією справою. Сидиш вночі за комп`ютером, включив музику у навушники - і робиш свою роботу.
Ти коли ходиш на виставки – приходиш повчитися, оцінити чи покритикувати?
- Я приходжу на виставку за емоціями. Я щиро радію, коли бачу класну роботу. Це змога побачити світ очима іншої людини. Життя людини коротке, і завдяки книжкам, фільмам, фотографії ти можеш своє буття розширити і пережити багато інших моментів. Намагаюсь на виставках поєднувати приємне з корисним – і роботи подивитись, і зустрітись з друзями, знайомими. Для мене це важливо.
Спілкувалася Міла СЛОБОДЕНЮК
Фото - з особистого архіву Олександра МАЙСТРУКА
