Зі мною сьогодні така цікава історія трапилась. Ні, я знала завжди, що зло, як і добро, завжди повертається, але щоб так фігурально, то зі мною так сталось вперше. Мабуть, Господь, так вирішив укріпити мій підупалий дух. Їду, коротше, я вранці на роботу в маршрутці. І поруч сім”я - мама, бабуся і дитинка років півтора. Мамі потрібно лишити малюка, може продуктів на базарі купити, вона вибігла не оглядаючись з маршрутки, лишила бабусі на руках, і тут в хлопчика почалась істерика. Дитина вередувала, викручувала бабусі руки і безперестанку кричала -"Мама, мама!”. Хто водив дітей в садок і лишав їх на вихователів, знає як це буває на початках. Коротше, в бабусі почали здавати нерви і в пасажирів теж.
Тут я згадала, що маю в сумці гарну цукерку. Поклала її в долоньку дитині і тут, о чудо! Хлопчик відволікся, почав посміхатись, гратись обгорткою, тішитись, і я коли я виходила з маршрутки, бабуся дивилась на мене як на Святого Миколая))
В мене був важкий і водночас звичайний робочий день. Три години "Полудня". Ще я намагалась з”ясувати, хто ж кришує ту злощасну аптеку на Костромський 5, у якій ( і все про це знають і говорять) продають наркотичні речовини і як з цим боротись. Чому до сіх пір не вимкнули опалення при температурі +20 і кому вигідно не економити газ. Юристи з Територіальної громади переконували мене, що впливати на чиновників, депутатів і виконком значно простіше, ніж ми думаємо. І що: повалити паркан біля міліції на Пушкіна і розблокувати прохід біля парку Богомолова, відібрати на користь громади незаконну споруду, яку Господарський апеляційний суд на Яворницького прибудував собі під канцелярію, на території(!) того ж парку і відновити прохід до вулиці Гарної біля районної прокуратури ( а обіцяв же Хомко мешканцям Гарної 8 його відновити, як закінчиться ремонт, обіцяв! А ті прокурори земельки прибудинкової ще собі прихопили, травичкою засадили, парканчик поставили, а ви топайте громадяни, тепер обходьте таку важливу споруду) — все це простіше простого. Інформаційні пазли в голові я складала довго і нудно. Коротше, що я тут буду довго розказувати — в мене свій фронт, не скажу, що кримський, але часом під кінець робочого дня мені здається, що я тримала облогу.
Йду я втомлена додому, в напрямку тієї ж маршрутки. Назустріч колега. Заступає на свою зміну — вітаємось, одразу прощаємось, і він простягає мені...цукерку. Точнісінько таку, якою я вранці заспокоїла малюка.
Ми вийшли на Майдан з чистими серцями і хай наївними і смішними для всього світу світлими помислами. Ми хотіли зламати систему і вийти з рабства. Ми плакали і раділи, ми робили все щиро як діти. В тому числі і помилки, якими так підло скористались. За нами нема неправди. Бо ми боролись, щоб стати кращими і зробити кращою свою країну. Нам зараз важко, бо ми віддали занадто багато, і інколи здається, що зла навколо так багато і сили нас покидають, і безвихідь та розчарування підкрадається до нашого серця. Але ніколи ще такого не було щоб в кінці перемогло зло. Якщо вам здається, що воно перемагає — це ще не кінець.
Знаєте чому ми переможемо? Бо цукерки завжди повертаються.
Оксана ЮРЧЕНКО
