Спогадами про будні на війні на своїй Fb-сторінці поділився депутат Рівненської міської ради, а нині військовослужбовець Олександр Курсик.
"Два роки… і це зовсім не кінець. Коли я сказав Дружині Євгенії Курсик, що йду на війну, я був впевнений, що це максимум на рік. Мамочкам сказав, що через декілька місяців я буду вдома. Донечкам я сказав, що йду на полігон на навчання. За декілька днів ми з побратимами з 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого були під Снігурівкою у Миколаївській області. Село Кобзарці я не забуду ніколи. Перші обстріли, перші бої, штурми, перший знищений танк, перша контузія і лікарня на декілька днів. Далі ми тримали блок-пости у Херсонській області. кацапи тоді відпускали наших з окупації, і ми першими зустрічали їх автівки з білими стрічками… Сльози щастя, обійми, прохання врятувати… я тоді сказав своїм козакам давати цукерки кожній дитині в усіх машинах, говорити: "Вітаємо вдома, це від ЗСУ", - емоції незабутні… Я дуже полюбив місцевих, ми досі тримаємо зв’язок і дружимо з ними, вони щиро переживають. Дякую Вікторії Доценко, Володимиру Доценко і всім друзям! Далі був ліс під Ізюмом. Ми форсували Сіверський Донець і лісом йшли на Ізюм. 12 днів без зв’язку, підриви на мінних полях, контакти, постійні обстріли… на жаль, Ізюм тоді ми так і не взяли. Сіверськ, Соледар, Бахмут… це було найспекотніше літо за всі мої 38 років. Моя дружина в той період молилася в день по три години, молитви Мам, бабусь, дітей і рідних берегли нас щодня. 3 рота МПБ - це не просто організм, це справжня сім?я добровольців, які за власним покликом серця в перші дні війни пішли захищати Україну. Ніхто не знав ні про зарплати, ні про пільги чи посвідчення УБД… Бо справжні! Далі знову була Харківщина, Куп?янськ і села біля нього. Бригада там і тримає фронт, без ротацій, відведень. Ми втралили найкращих, зі «старих» майже всі на сьогодні з пораненнями і травмами. Звісно, приходять нові, звісно, всі налаштовані лише на перемогу! Бій триває! Низький уклін усім волонтерам, які завжди з нами! За два роки сіре перестало існувати, за два роки я отримав «Диплом життя», який намагалася написати смерть, але Ангели-охоронці постійно забирали то папір, то перо… За цих два роки я зрозумів, які ми люди, хто є друг, і що насправді є важливим! Я обожнюю свою дружину, живу заради діток і мамочок. На жаль, цих два роки це ще не кінець, але знаю, що все буде Україна!", - поділився думками Олександр Курсик.
