Хто їздив електричками, той знає: там можна багато чого побачити і почути. Але те, що побачив нещодавно я, примушує задуматись. А що ж буде далі? Чого чекати?
Їду електричкою, поруч сидить група чоловіків. Їхній одяг і знаряддя праці дають зрозуміти, хто вони: це - залізничники, які розмовляють про таке:
«От змусили нас написати заяви про звільнення за власним бажанням, бо йде масове скорочення на залізниці. І як далі нам жити і що робити?».
Один говорить: «В мене вдома молода жінка з дитиною». Інший: «В мене діти вчаться в інститутах, як я буду їх вчити? А одна ще й на платному!». І тут лунає голос найстаршого – він такий розчарований і сумний промовляє: «А мені лише 2 роки до пенсії залишилось!».
Всі вони розчаровані і збентежені, у їхніх очах можна побачити зневіру і безвихідь. І у них виникає питання: а що буде далі? Чого чекати і що їм робити? Коли в країні купа безробітних, і замість того, щоб створювались якісь нові робочі місця, навпаки працівників звільняють з тих, що є. І через це наші українці змушені їздити по всьому світі і працювати на чужині, щоб хоч якось забезпечити свою сім’ю. Тому у нас діти живуть без батьків, а батьки залишають своє здоров’я за кордоном. Адже що ж їм ще залишається робити?..
Іван ДОЛЮК
