Доки не випав перший сніг і погода тримається хоч і не дуже тепла, однак приємна для відпочинку на свіжому повітрі, рекомендуватиму вам ризикнути – сісти на велосипед і проїхатися мальовничими дорогами Рівненщини. А якщо відчуваєте натхнення і впевнені у своїх силах, то ризикнути ще більше і кінцевим пунктом призначення обрати відомий поціновувачам українських краєвидів куточок із оригінальною назвою Надслучанська Швейцарія.
Саме так зробили цього літа ми з чоловіком. Від того, що враження від поїздки вже не дуже «свіжі», вони не стали менш яскравими, а своїм, без перебільшення, героїчним вчинком я взагалі буду пишатися дуже довго, бо, як підказує Google відстань для велосипедиста немаленька - 74 км. Насправді ж виявилося ще більше - 82 км (за показниками спідометра).
Отож дорога. Перший відрізок – по трасі у київському напрямку, аж до повороту на с. Світанок, або більш відомі Великі Межирічі. Особливість тут така: покриття дороги хороше, однак високий рівень шуму досить швидко втомлює. Враховуємо вихлопні гази автомобілів і спеку (а було це за температури повітря +30*С) і маємо близько 40 км рівненької, але не дуже приємної дороги. Після повороту на с. Світанок дорожнє покриття стає гіршим, однак «на голову» легше. Крутимо педалі, милуємося краєвидами. Поміж собою вирішуємо по дорозі оглянути архітектурні пам’ятки краю: у Великих Межирічах робимо поворот до костелу Св. Антонія. Їдьте, дивіться - не пошкодуєте! Велика і велична споруда, ще досить міцна, напівзруйнованими вежами-дзвіницями торкається неба. З історичних джерел: перша згадка про село Межирічі датується 1544 роком, коли воно перебувало у власності князів Корецьких. Що ж до костелу, то його будівництво, за проектом архітектора Войцеха Ленартовича і фінансуванням власника села того часу князя Єжі Любомирського, розпочалось у 1702 році і тривало до 1725 року. Костел цегляний, у стилі бароко, з двома вежами обабіч масивних центральних дверей і двоповерховою прибудовою з алтарної сторони, де, кажуть, колись базувався колегіум з бібліотекою та екзаменаційним залом. Крізь шпарину можна зазирнути всередину храму і, відчувши прохолоду пустих залів, уявити розкішну ліпнину та старанно виписані фрески, почути звуки фантомного органу.
Відпочили, набралися вражень і знову до велосипедів – долати останні 22 км дороги до смт. Соснового, а отже до нашого кінцевого пункту призначення Надслучанської Швейцарії. Дорога хороша, автомобілі зустрічаються не часто, світлі і пахучі соснові ліси відволікають від втоми.
Ось і Соснове. Від незвичного фізичного навантаження швидкість вже не та, що була на початку наших мандрів, тому маю час роздивитись старенькі маленькі хатки, насолодитись запахом яблук та квітів. Дорога погана, розбита. Та це й не дивно. Якщо у місті вже майже рік ремонтують, а результати мізерні, то що вже казати про маленькі села у безкраїх лісах.
Проїжджаємо селище і, рухаючись дорогою вздовж правого берега Случа, самотужки намагаємося знайти під’їзд до річки. Двічі ми повертали праворуч з траси до лісу і обидва рази помилялися, потрапляючи в лісові зарослі, що закінчувались крутим обривом. Зате, саме тут можна зблизька помилуватися унікальним каньйоном річки Случ: могутніми скелями та голубим широким потоком.
Нарешті, проїхавши по трасі ще кілометр-другий, зустрічаємо компанію туристів, що й підказали, де ж саме потрібно повернути, щоб опинитись безпосередньо на березі Случа. Є там населений пункт, в якому живе десяток мешканців і якого навіть немає на карті, однак табличка з його назвою, як годиться, стоїть біля дороги – отам і треба повертати ліворуч, на лісову дорогу. А нею дуже швидко і стрімко вниз виїдете на мальовничий берег красуні-річки. На жаль, назву того населеного пункту не пам’ятаю. Вся наша подорож того дня тривала дев’ять (!) годин. Звичайно, поставили намет, розпалили вогнище, пили чай і їли бутерброди. Купалися у Случі – у тому місці річку можна перейти пішки, найглибші місця сягають близько півтора метра. Слухали і дихали лісом. Ходили м’якою і вологою травою. Поснули страшенно втомлені і щасливі.
Зауважу, я не займаюся велоспортом. Я сідаю на велосипед 2-3 рази в сезон, щоб торкнутися колесами дороги і, поринувши у її запахи і звуки, дістатися чергового місця призначення. Напередодні описаної поїздки я не просто хвилювалася, подекуди це був справжнісінький страх. Відважитися крутити педалі велосипеда вісімдесят кілометрів, з рюкзаком за спиною (це лише в одну сторону, наступного дня ще повертатися!) було нелегко. Тепер я собою пишаюся. І вам рекомендую не відмовлятися від пригод. Довкола стільки незвіданого, прекрасного, нового і старовинного, що вистачить на сотню маршрутів, тисячі фотографій і нескінченність вражень.
Валентина ГУДИЧ
