Напередодні нового навчального року директор Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук ошелешив новиною. У статті для «Дзеркала тижня» він проаналізував результати цьогорічного зовнішнього незалежного оцінювання. Висновки – невтішні: загальноосвітня школа України не забезпечує надання своїм вихованцям рівня знань, що визначений Державним стандартом освіти. Так, з математики 6,97% абітурієнтів змогли набрати за виконаний тест лише 7 балів із 56 можливих. Лише 47 абітурієнтів, склавши тест із математики, набрали усі 56 балів. А це – 0,03% від кількості осіб (135770), які складали цей тест.
Причому випускники шкіл із поглибленим вивченням математики-фізики не надто вирізнялися серед інших.
Не кращий результат з гуманітарними дисциплінами. Лише 7 учасників зовнішнього оцінювання з української мови та літератури отримали 107 максимально можливих балів за цей тест. А виконували його майже 300 тисяч учасників. Кожен тринадцятий абітурієнт замість короткої письмової роботи здав чистий бланк.
Ще гірша ситуація з іноземними мовами. У відкритій частині тесту з англійської мови, виконуючи завдання «Напиши лист товаришу», 25% учасників не змогли чи не схотіли написати жодного слова…
Вас не насторожує ця новина? Значить, ви не маєте дітей шкільного віку. Очевидно, що щось треба коригувати: або підхід до навчання, або сам Державний стандарт освіти. А може, і те, і інше?
Я як батько шестикласниці підозрюю, що результати цьогорічного ЗНО стануть приводом для подальшого «закручування гайок» у шкільній програмі з олімпійським гаслом «Citius, Altius, Fortius!».
Може, висновки Міністерства освіти вже через кілька років приведуть до того, що класифікацію корисних копалин (рудні – нерудні, горючі – негорючі) будуть вивчати не в четвертому класі, як зараз, а в дитячому садочку? А в перший клас будуть приймати за тестами оволодіння дитиною дієвідмін і ділення в межах тисячі?
Будь-які мої намагання привчити дитину до повної самостійності у навчанні розбивались на друзки об цілком об’єктивний і непорушний мур під назвою «шкільна програма». Часом у нас, батьків, після прочитання завдань із математики чи курсу «Я і Україна» виникало риторичне питання: а та професура, яка пише підручники і формує шкільні програми, хоча б бачила живу дитину: ну, таку – з двома руками, двома ногами і лялькою під пахвою? Може, тоді у підручниках для молодшої школи не з’являлися б визначення із масою абстрактних понять, які і на пальцях не поясниш, і в той же час вони обов’язкові до розуміння? Бо на наступній сторінці визначення якогось азимута вже на порядок складніше? Зауважте: це – спостереження абсолютної більшості батьків, з якими доводилося спілкуватися.
Анекдот, мовляв, тридцять років живу на світі і ніяк не можу діждатися, коли мені в житті вже пригодяться інтеграли і котангенси, – не позбавлений сенсу. Ви чули історії, як наші трієчники, приїздивши на навчання за кордон, неждано-негадано для себе виявлялися «найсильнішими математиками» шкіл? Чому? Пояснення доволі просте: західна система освіти, попри всі свої недоліки, насамперед вчить дитину МИСЛИТИ, і дає їй рівно стільки знань, щоб цей процес був повноцінним. Наголошую: недоліки в європейсько-американській системі є, але головний критерій навчання – створення умов для успішної самореалізації особистості. Ви можете сказати, що у вітчизняної системи освіти – мета ідентична?
Я 10 років викладав в університеті історію української літератури. На першій лекції я просив першокурсників назвати кілька улюблених творів з української літератури – від часів Київської Русі до сьогодні. Лише одиниці називали твір не зі шкільної програми. І це на факультеті української філології! До того ж потрібно зважити, що довгий час програма з української літератури через свою спрощеність лишається ахіллесовою п’ятою сучасної школи. Дуже часто вона – просто незрозуміла для дитини. І тим не менше, майже всі «улюблені» твори першокурсників були ті, які обов’язкові до вивчення в школі.
Без системного застосування міждисциплінарних зв’язків та компаративістичних прийомів для учня до сьогодні українська література буде асоціюватись із хуторянством, боротьбою за національну чи соціальну справедливість (залежно від вчителя – потрібне підкреслити).
Але головна причина того, що навіть ті учні, які вирішили стати українськими філологами, мало читають інших творів, – у елементарній перевантаженості шкільного курсу із переважної більшості предметів. Де учневі віднайти час для творчого саморозвитку, коли учитель, який зобов’язаний виконати програмні завдання і цілком резонно не встигаючи це зробити за 45 хвилин уроку, відсилає учня гризти граніт науки у вигляді домашнього завдання? А учневі треба ще ж бігти до репетитора, бо без нього опанувати державний стандарт освіти (як гордо звучить, помічаєте?) неможливо. А ще є гуртки – не обмежувати ж дитину школою-в-школі і школою-вдома! Цікаво, і чому це наші лікарі фіксують значне погіршення здоров’я у школярів? Мабуть, через радіацію… Особливо проблеми із зором і сколіоз.
Претендувати на якусь «експертність» у висновках про нинішню систему освіти не буду, навіть не намагаюсь. Ця стаття – швидше думки батька, який мудрістю нинішньої системи освіти силоміць втягнутий в її орбіту в якості повноцінного учня. Звісно, батьки повинні брати якнайактивнішу участь не тільки у вихованні – а й у навчанні дитини. Але коли цей процес перетворюється у наріжний камінь – це, погодьтесь, занадто.
Отже, висновки щодо дотримання держстандарту в освіті і реального стану справ невтішні. Чи варто у цьому звинувачувати вчителя? Навряд. Думаю, що і вчителі напередодні навчального року дивляться на програму і риторично запитують: «Як встигнути?». Причому встигнути викласти матеріал – це півбіди. Як дитині ці знання ОСЯГНУТИ і створити з них систему? Також варто нагадати, що сучасна школа насправді налаштовує вчителя не на процес освіти, а на формалізм (плани-звіти-конспекти) та показуху.
Що має зробити школа з дитиною? Нашпигувати знаннями, немов новорічну качку яблуками, щоб результати ЗНО були б достойними? Чи все-таки сформувати самодостатню мислячу особистість, яка вважатиме ЗА ОБОВ’ЯЗОК мати власну думку і критичне сприйняття світу? Звідси – наступне запитання: чи треба взагалі державі мислячий виборець замість затурканого непотрібними знаннями, не здатного першорядне відділити від другорядного, а з багатьох фактів зробити власні висновки?
Адже зміна пріоритетів шкільної освіти стане своєрідним щепленням Громадянину від хронічних електоральних помилок: від популістів, брехунів і корупціонерів. Для свідомого вибору потрібне критичне мислення, а не ретрансляція чужих – часто нещирих – гасел. «Не висовуйся, думай як усі», – шкільне гасло анти-індивідуалізму, культу колективного, яким інфікована освіта ще з радянських часів, дається взнаки і в дорослому житті. Самородків, які не хочуть підключатися до матриці колективного мислення, школа зазвичай або зацьковує, або ж безбожно використовує з метою здобуття ними призових місць у різноманітних МАНах-олімпіадах.
Стаття переповнена знаками запитання. Частково – риторичними. Частково – тими, відповідь на які мало кому сподобається. Для мене ж особисто головне запитання: які висновки зробить Міносвіти після результатів цьогорічного ЗНО? Що мінятимемо? Учнів? Вчителів? Чи практичне застосування Державного стандарту освіти?
Богдан СОЛОГУБ
