Перш за все, цитую Вікіпедію: презумпція є не достовірним фактом, а фактом, що припускається з великою ймовірністю. Там же: презумпція – припущення про існування факту, який вважається дійсним до тих пір, поки хибність такого припущення не буде доведена.
Тримайте свою совість напоготові, як рятівний круг, і тримайтеся за неї, бо, озирнутися не встигнете, настануть часи, коли і доводити нічого не потрібно буде. Це не міжсезонний напад песимізму і не передсвяткова хандра. Це реальність, з якою важко миритися, однак вона дошкуляє усюди: штурхає ліктем у бік у громадському транспорті, норовить збити з ніг на розмальованій білими смугами частині дороги, фантастичним чином вносить у супермаркетівський чек фантомні позиції, котрих ви не знаходите у своєму кошику, солодко і переконливо, дивлячись у вічі, промовляє: «Беріть, пані. Домашнє, свіженьке…».
Поволі вона долає рівень нашої свідомості – рівень, на якому ми ще можемо їй противитися, і оселяється у підсвідомому. Ух, нарешті можна перепочити. Бо ж пристально розглядаючи подлубані стіни багатоповерхівок, що миготять у вікні, відвернутись від вагітної жінки, що пузом впирається у ваше плече – це нормально. А що? Я ж перший зайняв місце. Змовчати, коли твій колега робить помилку за помилкою і, у відчаї, перестає розуміти на якому він світі, - це теж нормально. Або, навіть, і добре. Бо ж можна було й начальству донести на некомпетентного працівника. Так що нехай дякує. Я сьогодні милостива. І вже зовсім неймовірне і, водночас, звичне для пересічного українського громадянина консультування та лікування кваліфікованими спеціалістами сертифікованих медичних закладів аби-як! Логічно: не даремно ж у навчання «на медичному» рідного чада було вкладено стільки сил та коштів – тепер час повертати витрати та заробляти на «достойне» життя.
Перекажу історію, почуту від шкільної подруги. Так сталося, що її молодший п’ятирічний син значно відстає у розвитку від дітей свого віку та ще й має слабке здоров’я. Отже доводиться бідолашній мамі час від часу, нашкрібши грошей з допомогою співчутливих родичів, лікуватися у недешевих приватних клініках. Безумовно, трапляються серед медперсоналу і хороші люди, і майстерні лікарі, однак одного разу у відомій київській лікарні трапилося таке: у моєї подруги, що перебувала там на двотижневому лікуванні з дитиною, сильно знизився артеріальний тиск. Мало не непритомніючи, вона звернулася за допомогою і отримала відповідь, що лікарня дитяча(!), а отже їй, мамі, нічим зарадити не можуть. Наступного дня, повертаючись до Рівного з дитиною, вона хвилювалася про одне: тільки б нічого не трапилося в дорозі, бо ж нікому буде рятувати ні її, ні дитину. Мама та, прямо скажемо, із сім’ї малозабезпеченої. Не за присвоєним державою статусом, а за реальним рівнем життя.
То може я відстала від часу і клятва Гіппократа тепер не в тренді? Чи наші обіцянки, загалом, набули ритуального характеру. Обіцяємо, клянемося перед людьми і Богом, а пізніше успішно відрікаємось, перекладаючи відповідальність на життєві обставини і стороннє втручання. Копіюємо «дешеві» американські моделі поведінки, бо, зверніть увагу при нагоді, герої заокеанських кінофільмів роздають обіцянки на право й на ліво. Донедавна виважене і десятки разів обдумане «присягаюсь», наші діти вживатимуть як щоденне рядове дієслово. Присягнуться допомогти вам з хатніми справами чи супроводжувати на ринок за покупками, переступлять поріг у напрямку вулиці і забудуть: і про свої слова, і про ваш обід.
Така вона – презумпція совісті. Тож пильнуйте себе. Навчайте добру дітей. А щоб завершити на позитивній ноті, процитую одну мою знайому. Нещодавно вона сказала, дослівно: «Якщо завтра настане апокаліпсис, то знайте, що я вас всіх люблю і за все прощаю!» Жартувала дівчина. А може й ні…
Валентина ГУДИЧ
