Тепло. Сонячно. Малюки зграйками у піску на змарнілому сухому листі. Мамусі з колясками найрізноманітніших конструкцій, дизайнів та кольорів – то один з найчудовіших променадів жінки. Люди. У тролейбусах і маршрутках, на майданах і тротуарах, за столами на сірих офісних кріслах, за блискучими вітринами магазинів, за роботою і за відпочинком. Які вони?
У тролейбусі навпроти мене - бабуся. Обличчя – сотня м’яких зморшок, слабкий контур колись красивих брів, і глибокі блакитні очі. І ніби-то звичайнісінька собі бабуся: стареньке вилиняле коричневе пальто, такі ж панчохи і стоптані чорні кросівки із секонд-хенду – такий собі демісезонний хіт невибагливих пенсіонерів… Подумки проговоривши слова співчуття старечим ногам, повертаюся поглядом до очей.
У них бо зна яким дивом поєдналися легкість і щирість молодості, мудрість і спокій старості. У них хочеться дивитися знову й знову. Їх кортить запитати: у мене стільки справ, стільки планів, бажань і думок, і я не знаю, чи вчинила вчора правильно, дозволивши собі слабкість розчарування, а комусь – пробачивши обман, бо ж вигадування неймовірних історій частенько забирає у брехуна стільки сил, що я, з поваги до його розумової праці, старанно слухаю і погоджуюсь із завідомо фальшивими фразами. Та це вже інша тема для міркувань… А зараз переді мною блакитні очі, клубок жалю у горлі і безліч думок у голові…
А ось вам інший портрет з натури. У тому ж таки громадському транспорті трішки вищого рівня – маршрутному таксі – позувала мені, сама того не відаючи, одна поважна пані. Все у неї було до ладу: акуратний костюм, начищені чобітки, висока зачіска, перламутрово-рожеві губи, великі виразні очі. В них я зазирнула і наштовхнулася на пиху і незадоволення, ніби кожен із пасажирів викликав у пані особисту неприязнь. Декілька секунд вона дивилася й на мене – наче шпилькою колола поглядом холодних очей.
А тепер - про індустрію косметики, традиційну і нетрадиційну медицину у межах боротьби з віковими змінами, пластичну хірургію та всілякі інші допоміжні засоби, за які ми, жінки, ладні вхопитися у безкінечному прагненні вдосконалення своєї зовнішності. Все це, безумовно, потрібні речі. Та хіба баночка чудодійного, як обіцяє етикетка, крему додасть блиску вашим очам? Хіба що на мить покупки. Не варто перекладати всю відповідальність за неестетичну складку між брів й на невблаганний час – своє обличчя великою мірою ми «ліпимо» самі. Неприємним сплетінням боріздок зовні та, одночасно, глибоко, наче в самому епідермісі, законсервувалась на клітинному рівні образа на цілий світ у пані Х. Ледь помітно роздуває щоки й округляє очі пані Y, подаючи безсловесний сигнал обурення і зневаги. Стискає губи і відводить погляд пані Z, уникаючи відповідальності за свої ж, раніше сказані, слова.
Непрощені образи і невідпущені гріхи лягають важким тягарем на наші обличчя. Не приховати їх жодним тональним кремом, лише, зібравши волю в кулак, перестати безкінечно звинувачувати, осуджувати, нарікати. Відмовитись від внутрішньої позиції неприйняття чужої реальності, відкрити серце барвам світу, вдихнути запах осені і сподіватися, що, Бог дасть, доживши до мудрого старечого віку, я буду схожа на ту бабусю з м’якими зморшками…
Валентина ГУДИЧ
