фото vse.rv.ua
Майже по всій Україні люди повернулися до свого звичного способу життя, відходять в далечінь страшні згадки про кривавий Майдан, смерті стариків і молоді, забувається почуття страху за кровно близьких родичів та духовно близьких виборювачів свободи. Лише на не такому вже далекому для нас сході України ідуть відлуння лютневих подій, стаючи все сильнішим та загрозливішим для нормального життя мільйонів жителів України.
А в нас в Рівному як нічого і не було. Тільки нові люди при владі і постійно в центрі уваги неоднозначне об’єднання чорних чоловічків під сильною назвою «Правий сектор». Чому чорних? Не знаю. Чомусь коли згадую революційні дні, члени цієї групи асоціюються в мене з чорними масками на лиці. Але не про них мова.
А мова про те, чому ведучи в прямому сенсі слова визвольну боротьбу з окупантами в Донецькій та Луганській областях ми не ведемо цю боротьбу у себе вдома? Чому дозволяємо тим, хто називає переважну більшість населення України фашистами та коричневою чумою, надалі вголос кричати про «единый русский народ» і «кровожадных бандеровцов» в самому центрі повстанської слави нашого свободолюбивого народу. І це я говорю не про користувачів соціальних мереж, серед яких навіть в Рівному є ті, хто відкрито підтримує агресію Росії. Боротьба з ними складна і я навіть не впевнений в можливості досягнення хоч якогось вагомого результату на поприщі цієї боротьби. Я говорю про поширення в нашій області друкованого видання «Глагол», що в кожному номері просто рясніє любов’ю до «великой потерянной родины» і вихвалянням російської політики імперіалізму та шовінізму (закамуфльованому в гаслах про об”єднання братських народів-слов’ян для великого майбутнього, яке може відбутися лише під прапором Росії).
І так, «Глагол». Невідомо хто дозволив реєстрацію цього видання і тим більше не відомо чому цей дозвіл не скасували одразу при входженні зелених чоловічків через Керч до Криму і піднятті російського прапору над колись Верховною Радою АР Крим, адже ці події і подальші імперіалістичні кроки РФ так радісно і хвалебно підтримували керівники цього журналу.
Про керівників взагалі окрема мова. Я ніяк не можу зрозуміти яка ціль життя в ненависній тобі державі з такою нікчемною на твою думку культурою. Невже так подобається мучити себе, слухаючи кожен день «малороський діалект»? Особисто я, якби опинився в такій ситуації, зробив би все можливе щоб поїхати туди де мені буде добре. Це був би Донецьк чи Бєлгород, чи Ростов-на-Дону, або ж навіть Москва. Але це я – пересічна людина. А «особливі» люди як от шеф-редактор та головний редактор газети «Глагол» не шукають легких шляхів. «Настоящие герои всегда идут в обход». Для них набагато легше створити на перших погляд звичайну громадську організацію, проводити різноманітні заходи із вшанування російських культурних діячів, а свої шовінізм та ненависть всього українського виливати через статейки в своєму журналі. І правильно, якщо на мітингах в голос говорити такі ідеї то можна потрапити за грати. А так, правильно поставивши ставки на некомпетентність та лінь наших правоохоронних та контролюючих органів, в обов’язки яких входить контроль за законністю деяких публікацій та реєстрацією таких от видань, наші редактори можуть розміщати ідеї та заклики будь-якого характеру не боячись меча правосуддя.
Особисто в мене «Глагол» викликає не так почуття обурення чи злоби, як почуття брезгливості та жалості. Саморобне оформлення та низка якість друку (мабуть вдома та ще на поганому папері), недолугі статейки, видумані автори та одноманітні сюжети. Все це направлено на одну соціальну групу населення, адже широкий загал піднімає такі журнальчики на сміх. Це в гіршому випадку. А в кращому просто не звертає уваги. Номер за номером вбивається в голову одне і те ж: «родина», «фашисты», «борьба», «Русь» (чомусь цим словом названа Росія, а не історично та територіально відповідна Україна) і т.д. Навіть бридко…
Цікаво, невже рівненський осередок спецслужб РФ, а це я про «Російський культурний центр», що фінансується в рамках ФСБшної програми «Російський світ», не може дозволити собі достойне періодичне видання з кваліфікованими працівниками і досвіченим шеф-редактором. На потуги Качмарського виставити себе великим публіцистом з глибокими думками на хмурому чолі я без сміху дивитися не можу. Без образ, пане Олеже.
Я не хочу нікого образити: ні читачів «Глаголу», ні його творців. Я завжди цінував той внесок, який зробили наші діди та прадіди в мир у всьому світі, в боротьбу з нелюдською машиною смерті, в наше з вами життя. Я прекрасно розумію важливу роль Радянського Союзу в тих подіях. І підтримую їх висвічення в кожному журналі та газеті. Але об’єктивне висвітлення, не перекручене і тим більше не принизливе для певної нації. А особливо для моєї нації. І коли вже відкриті ярі противники всього українського починають в мене на Батьківщині поливати брудом мову, народ, прагнення до свободи на незалежності, то тут, панове, я не розумію чому це їм дозволено.
От так і живемо. Там воюємо з російською агресією та інформаційною війною, а тут дозволяємо писати все, що заманеться і кому заманеться. Демократія кажуть. Лібералізм. А як по мене, то непильне око та відсутність залізної волі в того, хто має за цим дивитися. Вже давно потрібно позакривати ці «глаголи», «селянські газети» разом з культурними центрами та антиукраїнськими партіями. А ми все чекаємо, чекаємо. Ну що ж, побачимо, що буде далі.
Олександр ВОЙТЮК
