Вівторок. Середина літа. Відпочила. Знову починаю відчувати свободу і віру у власні сили… І водночас розумію безмежність власного безсилля та безпорадності…
Молю Бога про відсутність страждань для моїх близьких та рідних, та про сили для себе, щоб достойно пережити усі випробування. Багато про що молю…
Страх у душі прижився і знайшов собі власну комірчину. Незбагненно жахливу, потворну, але вже звичну комірчину, яку не треба ні відкривати , ані закривати… Вона є собі, і є – і все тут.
Не можу думати про майбутнє. А незабаром осінь. Не так давно думала б, що з початком кольорово-сірої пори заведеться стара шарманка, і все буде як завжди. Уроки, постановки, нові цілі, галочки навпроти досягнутих цілей, втома, розчарування і багато радості від будь-чого. Це звична буденність. А тепер шкірою відчуваю, що більше «буденності» немає. В душі – буревій. Немає чітких планів та упорядкованих творчих задумів. Тобто вони, звичайно, є, але над кожним * із поправкою : якщо не буде її - в…и.
Все б нічого, але якось в це все абсолютно не вписуються дитячі оченята. Оченята моїх діток, племінників, вихованців, сусідів, просто дитинчат, що гуляють поруч… не вписуються ніяк. Хочеться одного – щоб в цих оченятах завжди відбивалася блакить мирного неба. І все.
А наші страхи… Нехай залишаються лише страхами. Навіть і у відкритій потворно-жахливій комірчині.
Валерія СУПОНЬКІНА - ЛАГНЮК
