Ще тоді, в студентські роки, коли набір яскравих рожевих пензликів для макіяжу був справжнім щастям студентки, я купила собі такий і берегла, як зіницю ока. У чорній, декорованій квітковим розписом скринці, поряд з каблучками та сережками, лежали нечіпані пензлики, чекаючи зустрічі з вишуканими барвами декоративної палітри. Як у казці йшли роки, а я лише милувалася своїм скарбом, не наважуючись перекласти його до буденної косметички.
Тепер у мене нова шкіряна косметичка, якісні пудра та помада, і я нарешті відважилася перекласти туди мрію студентських років – 6 рожевих пензликів для макіяжу… Та от несподіванка – прибігаю на роботу заспана, нашвидкуруч одягнена, стаю перед дзеркалом, дістаю з косметички помічників справжньої леді і виявляється, що користуватися моїми рожевими пензликами практично неможливо: жорсткі і непіддатливі, вони розсипають частинки рум’ян і тіней для повік у повітря, не створюючи необхідного ефекту на моєму обличчі.
У мене є друг. І доки комфортні обставини життя дозволяли зберігати наші стосунки у «скринці з коштовностями», я й не сумнівалася, що настане момент і я зможу сховатися за його широкою спиною і впевненим поглядом. Однак, коли довелося вступити в бій з життєвими обставинами, а, може, і з самою собою, мій друг не став моєю фортецею. Свою війну я воювала сама.
Є люди, яких варто залишити в подарунковій обгортці на все життя, і милуватися ними час від часу – оце й все. Щоб уникнути болю розчарування.
Валентина ГУДИЧ
