Література комплексно впливає на моделювання міфів, в тому числі – політичних. Це, наприклад, доводить своїм дослідженням відомий американський славіст Ева Маєвська-Томпсон. У своїй праці «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм» дослідниця на прикладі творчості знакових російських письменників – від Пушкіна, Лермонтова і Толстого до Ліхачова і Солженіцина – демонструє, як насправді формувався міф Росії не як окупанта і колонізатора, як це було насправді, а як «висококультурної могутньої держави».
У світлі останніх подій нас закликають чітко відмежовувати Кремль і російське суспільство, мовляв, «братній народ і надалі залишається братнім народом», а Путін – це не вся Росія. При цьому скромно замовчується про зростання на тлі кримських подій рейтингу Путіна до 75,7%.
Так, існує й інша Росія. Росія, яка виходить багатотисячними мітингами під українськими прапорами в Москві і значно меншими – по інших містах. Але будьмо справедливими – така Росія перебуває в значній меншості. Можна погодитися, що суспільство від Калінінграда до Владивостока зазомбоване брехнею Кісельова. Але ми живемо в світі глобальних інформаційних технологій, і кожна людина має право обирати джерела отримання інформації і потребу знати Правду. Хто має вуха, той почує…
Література не лише творить міфи. Вона також ставить діагнози.
Свого часу значного публічного обурення та осуду з боку російських ура-патріотів зазнав роман Віктора Єрофеєва «Хороший Сталін». Єрофеєв – автор і один із організаторів безцензурного самвидавівського журналу «Метрополь» (1979 рік), який, за словами письменника, «виявився рентгеном, який просвітив усе суспільство». Зараз таким «рентгеном» російської дійсності особисто для мене стає «Хороший Сталін». Написаний у 2004-му автором, який зсередини бачить суспільство, роман допомагає зрозуміти логіку мислення «братнього народу», який своїм суцільним «одобрямсом» підштовхує чекістських керманичів до дій, які з точки зору здорового глузду пояснити, скажімо так, важко.
«Росія не належить до Європи: вона має іншу, часто ворожу Європі природу», – пише Єрофеєв. Поки західний світ одягав рожеві окуляри, тішачись закінченню «холодної війни» і тому, що на Європейському континенті вже нізвідки чекати воєнних ударів, антизахідна пропаганда в Росії продовжувала працювати на повну силу. Деякі «культдіячі» на цьому навіть кар’єру зробили. «Ну, тупи-и-и-иє…»
Маєвска-Томпсон пише, що упродовж століть Росія ліпила з себе образ «країни – покірної жертви», яка ніколи не нападає – Боже збав! – а лише обороняється. Якщо ви пересилите себе і ще раз подивитеся виступ Путіна з нагоди «приєднання» Криму до РФ, то кремлівський володар апелює якраз до цього образу, а потім додає: але відтепер всі мають з нами рахуватися.
Слов’янський (і російський в тому числі) менталітет, на відміну від, скажімо, англосакського, передбачає переважання емоціо над раціо. Але в Росії ірраціоналізм мислення, на думку Єрофеєва, став фундаментом для суспільної ідеології унікальності:
«На відміну від інших країн з претензією на самобутність, Росія вважає себе не лише носійкою унікальних цінностей, але й великою країною, яка осяює землю променями всесвітньої істини. До міри Росії і російський письменник, що, претендуючи на світове значення, зачаївся до часу, але варто йому потрапити на арену слави, як з нього випурхує не метелик, а динозавр, який оголошує себе царем звірів.
– Не визнаю ні філософів Заходу, ані мудреців Сходу, – каже російський письменник. – Я належу російському Богові».
У світлі цієї розлогої цитати згадую про те, як часто зараз у мережі Фейсбук друзі поширюють цитати відомих росіян (Салтиков-Щедрін, Солженіцин) про свій народ. Пам’ятаєте, «Нет в этом мире мельче, сволочнее и хамовитее особи, чем кацап» і так далі? Так от, і у випадку з Олександром Ісайовичем з кокона виліз не метелик, а динозавр. Цитата з інтерв’ю Солженіцина газеті «Комсомольская правда», 23 квітня 1996 року: «Но вот они получили государство какое. Истинной Украины там – одна четвертая часть. А три четверти никогда Украиной и не было. Новороссия – Херсонская, Одесская области – никогда Украиной не были. Мелитопольщина, Луганская, Донецкая области никогда Украиной не были. А Крым – и говорить нечего. Все это они прихватили...». Нічого не нагадує? Зауважте: слова сказані у 1996-му, задовго до появи на політичній арені діяча, риторику якого вони нагадали…
Але повернімося до Єрофеєва. Логіку дій Путіна останнім часом шукають всі – від геостратегів до психіатрів. Індуктивний діагноз, зроблений російським письменником з не такого уже й далекого 2004-го, також вносить у цей процес свою лепту: «Російська влада прозора. Вона створена для того, щоб здійснювати вчинки, які викликають у Заходу огиду. Цькування Пастернака, хрущовський черевик в ООН, введення військ у Чехословаччину (ну, добре, добре: додайте і від себе в цей перелік! – Б.С.) – скрізь спільні риси залякування. У чому вишуканість таких вчинків, то це в хамській нарузі над людськими цінностями, на яких будується цивілізація… Я захоплююся вмінням російської держави псувати свою репутацію».
За словами автора «літературного рентгену» – «Хорошого Сталіна», «в країні немає елементарного порядку, поваги до закону… Росія автоматично сповзає в авторитаризм за будь-якої ідеологічної схеми». Але в той же час звучить чіткий діагноз-попередження країні-динозавру: «вона приречена або бути частиною цивілізованого світу, або взагалі не бути». Третього не дано.
Але до чого тут «хороший Сталін»? – запитаєте ви. Останніми тижнями ми провели стільки історичних паралелей із подіями 70-80-річної давнини, пов’язуючи товаришів П. і Г., що забули про третю особу, яка духовно та ідеологічно споріднена з ними обома – товариш С. На руках якого кров мільйонів жертв, однак котрим чомусь не лякають дітей у пересічних російських родинах (на відміну від Г.).
«Сталіна не треба реабілітовувати, тому що він вже реабілітований, – пише Єрофеєв. Причому пише це не про путінську владу, яка ніколи і не приховувала своїх симпатій, а загалом про пересічного росіянина: – Російська душа за своєю природою сталіністка. Що далі в минуле відходять жертви Сталіна, то сильнішим і просвітленим стає Сталін. Жертви – хмаринки часу… Будь-який правитель Росії мимоволі налаштовується на сталінську хвилю». У цьому – запорука перемоги політика: відповідати запитам соціуму. Коли в Україні був запит на популістів – вибори (принаймні, видима їх частина) перетворилися на атракціон обіцянок. Плоть від плоті і кров від крові, російське суспільство останні півтора десятиліття народжує саме ту владу, яку потребує. «Інша Росія» – це старенька Белла Соломонівна, яку арештовують за антивоєнний плакат.
Література не моделює ситуації. Вона – рентген суспільства, його зріз художніми засобами із проекцією в майбутнє. «Скотний двір», «1984», «Острів Крим», «Хороший Сталін»… Скільки цитат за останні місяці стали майже щоденними афоризмами?
Ситуація розвивається настільки стрімко і малопрогнозовано, що практично неможливо вгадати, який роман завтрашній день перетворить на книгу афоризмів.
Богдан СОЛОГУБ
