Вікторія Борисова все життя прожила на Херсонщині. Любить свій край і ніколи не думала переїжджати. Коли ж познайомилася із західняком Володимиром з Дубна, що на Рівненщині, навіть подумати не могла, що це її доля.
Тиждень з Херсонщини добиралися на Рівненщину
Вікторія – симпатична, весела та позитивна жінка. Не приховує, що залицяльників у її житті не бракувало. Хоч серце мовчало і чекало на того одного-єдиного… Їй часто писали незнайомці, просилися в друзі, декого доводилося блокувати за непристойні пропозиції. Всяке було… Тому, коли одного вечора на Фейсбук прийшло чергове «привіт» від якогось незнайомця, трохи сердито відповіла: «Що? Тобі ще, може, й номер телефону дати?» Він не розгубився і відписав: «Давай!» А за хвилину й передзвонив.
– Ми балакали ні про що, – сміється Віка. – А коли почула, що він з Рівненщини, прямо й кажу: «О, мені ще тільки западенців не хватало!»
Та Володимир розумів гумор, легко вів розмову, і жінка не зогледілася, як проговорила цілу годину. Ось таке було перше знайомство.
– Зідзвонювались майже щодня, спілкувалися як друзі. А потім вже Володя почав натякати, що хоче приїхати. Я все відпиралася: «Що ти будеш в мене робити?» – згадує жінка. – Та врешті він поставив мене перед фактом: «Я з другом в Одесі, можна до тебе в гості?» Так і приїхали. Побули кілька днів. Товариш повернувся додому, а Володя лишився. Сама не знаю, як так вийшло: вперше побачилися і зрозуміли, що будемо разом!
Оселилася пара в будинку Вікторії у Бериславі. Все складалося у них добре. Та 24 лютого у мирне життя увірвалася війна.
– Я до останнього не усвідомлювала, що то правда, – додає співрозмовниця. – Ще й на роботу почала колег збирати. Стали на заправці каву пити, а всі люди пруть кудись, черги машин. Ми розвернулися і заїхали в іншу частину міста. А там гориста місцевість, а на пагорбах, як мурах, всипано все російськими солдатами. Лізуть зі зброєю. Деякі на танках лежать, на сонці гріються. У мене аж волосся на голові заворушилося. Зрозуміла, що треба тікати. Володя швидко зорієнтувався попри загальну паніку. Кинули кілька речей до буса, забрали домашніх улюбленців і рушили на Рівненщину. Хаос, який тоді панував, краще не згадувати. Асфальт понищений гусеницями танків, кілометрові черги. Хто їде, хто йде і попутки зупиняє. Так ми підібрали двох хлопців, які разом із таксою вибиралися у безпечне місце. 24 лютого ми виїхали з Берислава, а тільки першого березня потрапили в Дубно. Чоловік одразу пішов у військкомат.
У спальні місять тісто, а в кухні – варять, печуть
Вікторія намагається говорити українською. Зізнається, що з мовою спочатку було найважче. Але оскільки вона активна панянка, то швидко звикла до нових умов та з головою поринула у громадську діяльність. Віка з іншими переселенками організувала волонтерську групу «Печеньки по-дубенськи»: готують смаколики для українських військовослужбовців. А ще підшукує житло людям, які евакуйовуються.
– Вперше опинившись у чужому місці, всі біженці збиралися у місцевому будинку культури, де нам роздавали гуманітарну допомогу, – розповідає Віка. – Там розпитували, хто, звідки, заводили знайомства. А якось отримували продуктові набори від громадської організації «Сто відсотків життя», і їхній волонтер Микола запропонував: «А може, щось передасте і нашим військовим». Люди почали то борошно, то макарони лишати. Він взяв мене за руку і ніби призначив, що буду головною. З того й почалося. Моя сім’я орендує двокімнатну квартиру, то туди все звозять. Місця не завжди вистачає, то часто в спальні місимо тісто, а на кухні варимо. Це не тільки допомога ЗСУ, а й своєрідна психологічна підтримка нам самим. Бо у когось на Херсонщині лишився не лишень дім, а й батьки, родичі. Тож, щоб трішки відволіктися від переживань, беруться до роботи. Я була здивована, які на заході привітні, дружні люди, як допомагають. У нас, як зайдеш в якусь установу з документами, то лише невдоволені погляди і бурчання, а тут міська влада завжди підтримає!
На зустріч з нами Вікторія прийшла зі своєю донькою та новою подругою Євгенією Андрощук. Вже у Дубно з нею познайомилася і потоваришувала. Разом волонтерять, бо ж їхні чоловіки нині на передовій. Тож поки вони виборюють мир в Україні, дружини теж не стоять осторонь, гуртують навколо себе і переселенців, і місцевих, щоб разом допомагати ЗСУ.
Руслана СУЛІК, Вісник
