У кожного з нас – власна історія Другої світової. Важко знайти в Україні родину, якої не торкнулася своїм чорним крилом одна з найбільших катастроф ХХ століття. Історик Тімоті Снайдер у своїй відомій праці «Криваві землі» дуже обережно ставиться до цифр: він намагається округлювати їх якомога менше. Тому що за числом вбитих, поранених, депортованих, поміщених у концтабори стоять конкретні людські долі…
Таке трапляється доволі часто: діди та внуки мають особливий зв’язок. Батьки, заклопотані вічними проблемами «хліба і до хліба», кровно зацікавлені в єдності поколінь: внуки потрапляють в турботливі руки бабусь/дідусів. У моєму випадку елемент практичності був другорядним. Ми з ним справді були спорідненими душами, нерозлийводами, аж до схожості. Скільки разів у дитинстві я чув на свою адресу: «малий Толік»… «Толік великий» – це мій дід.
Я часто згадую про нього. Дід, пройшовши війну і побачивши всі її жахіття; все життя відгарувавши ковалем у цеху тракторного заводу, що мало б, по суті, зашкарубити його характер, насправді лишався великим добряком. Чим я неодноразово користався.
Моє дитинство було нерозривно пов’язане з дідовим велосипедом, яким він мене возив: вранці – з батьківського дому до свого, увечері – у зворотному напрямку. Він приходив до нас рано-вранці, ще коли я спав, а батьки збиралися на роботу. Прокинувшись, нерідко діда я заставав сплячим на дивані у іншій кімнаті. Одного разу я роздобув ножиці і його… підстриг. Нагримати на мене міг будь-хто, але не він.
Іншим разом мені захотілося «погратися у лікаря», і для проведення «операції» дід з готовністю простягнув свою руку… І добре, що у малій дитячій голові знайшлося трохи клепки її не порізати.
З дідом завжди було цікаво спілкуватися. Вираз «конфлікт поколінь» між нами був позбавлений будь-якого сенсу. Я змалку багато читав, але найбільше любив – і це не дивно – не казки Андерсена чи Родарі, а казки свого діда. Деякою мірою вони були повчальними, але найголовніша мета цих історій була – мене розсмішити. Я хапався за живіт від цих бувальщин-імпровізацій. Якщо правду говорять, що характер дитини можна скоригувати до п’яти років, то дід направду зробив усе, щоб я виріс оптимістом.
Мені досі щемить всередині, коли я проїжджаю біля магазину-ларька «Тополька», куди ми з дідом їздили «на закупи». Діду купляли його улюблене «Жигулівське», мені – лимонад та мінералку. (Скажу по-секрету, саме завдяки діду я вперше спробував пивну піну). «Тополька» – мій особистий символ тієї частини дитинства, яке було безтурботним: дерева були великими-превеликими, а з-за рогу в будь-яку хвилину міг з’явитися дідів велосипед.
Багато моментів мого жовторотого дошкільняцтва далися взнаки і пізніше, у шкільному віці. Коли я захотів піти навчатись у музичну школу, дід вирішив це навчання оплачувати. З часом, як це часто буває, моє ставлення до «музичної освіти», м’яко кажучи змінилось. Якщо чесно – бували моменти, що стіни музичної школи я ненавидів усіма фібрами душі, але кинути навчання не наважився – за нього платив дід…
Про війну ми говорили часто. Багато що вже забулося. Але зараз я усвідомлюю, наскільки фрагментарними і уривчастими були його спогади. Те, що довелося пережити фронтовикам, їм самим було згадувати важко і боляче. Думаю, не один з них дякував Богу, що Він, творячи людину, подарував їй здатність забувати.
Діда забрали на фронт у 17 років. Тоді, у 1944, Червона армія, йдучи на Захід, мобілізовувала усіх – і старих, і малих. По-перше, треба було поповнити армію людськими ресурсами – після піррових «успіхів» полководців типу м’ясника Жукова. А по-друге, щоб хлопці з Західної України не пішли в ліси, до повстанців.
Найвірнішим другом на війні для діда став його кулемет. Спочатку були бої в Білорусії, згодом – в Прибалтиці. Саме там дід і отримав важке поранення. Снайперська куля пройшла навиліт: влетіла у бік і вийшла через шию, в кількох міліметрах пролетівши біля серця. Молодий організм і жага до життя переважили чорні лапи смерті. Дід вижив. Але війна для нього у травні 45-го не закінчилась: його перекинули на Далекий Схід, де ще довгих два роки він відстоював «стратегічні інтереси» Радянської імперії на Корейському півострові.
Сказати, що для мене мій дід – герой – це нічого не сказати. Його бойова медаль «За отвагу» важить для мене не менше, ніж зірка Героя Радянського Союзу.
Кожного року на День Перемоги дід одягав медалі і йшов на парад. Але коли одного разу я, вже будучи студентом, однією зі спеціалізацій якого була історія, запитав його про роль на фронті «ідеологічних працівників», дід скептично усміхнувся: «Про Сталіна і комуністів на фронті ніхто і не згадував. Ми знали, що ми б’ємося на смерть заради життя наших батьків і рідних». Крапка. Саме тому він доволі насторожено ставився до будь-яких пропагандистських речей, коли фронтовиків хотіли використати в політичних баталіях. І до смерті мав прекрасні стосунки з тими, хто був в УПА.
Він не дожив до сьогоднішнього дня дев’ять років. Але я знаю, якою була б його реакція на нинішні події, спровоковані тим, хто з піною біля рота кричить про «вєлікую войну» і «вєлікую побєду». Знай, Путлер: мій дід з небес шле тобі прокляття.
І ще. З мене поганий математик. Але коли я останніми роками на парадах і різноманітних ходах, присвячених Дню Перемоги, поруч зі старенькими немічними фронтовиками бачу випещених, рожевощоких «ветеранів», я мимоволі визначаю їхній вік і віднімаю рік закінчення війни. Вони що, під час Другої світової всі були підлітками – «синами полка»? Чи, може, все-таки приїхали на Західну Україну уже в післявоєнний час, воювати з «пособниками фашистів», які сховалися в лісах, обираючи смерть, але не «визволення» «других совєтів»?
Справжніх фронтовиків, які мерзли в окопах, самовіддано йшли в атаку і яких Бог вберіг у тій страшній м’ясорубці, сьогодні дуже мало. Без сумніву, вони заслужили на нашу вдячність і шану. І яким мерзотником треба бути, щоб перетворити день їхнього вшанування, день пам’яті про мільйони загиблих – на час провокацій і кровопролиття! Я пишу ці рядки напередодні, 8 травня, і молю Бога, щоб чорні плани пекельних виплодків Бог розвіяв, «як щезає дим, як тане віск від лиця вогню»…
Я вірю, що Бог почує наші молитви. Часто ті труднощі, які ми сприймаємо як покару, насправді є всього лиш випробовуванням, за яке чекає винагорода. Щоб у цьому переконатися, достатньо перечитати Книгу Йова.
Дасть Бог – і я колись теж буду мати внуків. Я знаю, яким треба бути дідом, щоб навіть після того, як пройдуть десятиліття після твоєї смерті, ти все одно був живим – у пам’яті. Я маю гідний приклад.
Богдан СОЛОГУБ
