До чого дійшли на «На УкрАине» - там, абітурієнтам, які вступають до інститутів треба здавати екзамен зі знання української мови! На цьому моменті мені хотілось кинути в Чуркіна на цьому засіданні ООН чимось важким. Цікаво, на Рассєї екзамени на знання російської необов»язкові? А школи українські є? А книжки? На кого це розраховано?
Мені не треба нічого розказувати. Я - жертва русифікації, подивіться на мене. Я далеко не вчорашня, рік народження 1974, СССР. Добре пам`ятаю, як в 80-90-их говорити українською було – не модно, не сучасно. Хуторянство. Діалект російської, зіпсутий польською. Бидляча недомова. Українською говорили селюкі, понаєхавшиє в город. На факультетах української філології завжди був недобір. Уявіть. За всі шкільні роки я не мала жодного уроку української. Жодного.
Батьки одразу мене віддали до російської школи, бо діти військових зазвичай не мають вибору. В містах, де служив мій батько українських шкіл не було. Тому коли ми в 90-их повернулись в Україну – я закінчила російський клас, в програмі не було вичення української в старших класах. Лише факультатив з української літератури. Моя тодішня вчителька з української запалила в мені таку жагу і любов до рідної мови, яку я пронесла крізь усе своє життя. Я несу мову – як прапор. Я розмовляю виключно українською. Скрізь і всюди. Я зробила навіть з цього собі роботу, за яку платять. На хвилі патріотизму 90-их ( і не кажіть що революції до добра не доводять, одна з таких з російщеної малороски зробила українку) написала диктант з паралельним українським класом, щоб мати хоч якусь оцінку в атестаті, екстерном на канікулах вивчила граматику, і таки вступила на українську філологію. Мені було дуже важко, я погано говорила і писала, але досі обожнюю своїх викладачів, які навчили мене головному – кохатись в солов`їній мові і такій багатій українській літературі.
Я досі не знаю українських технічних термінів і плутаюсь в відмінках і доданках, в мене немає відчуття мови, яке, глибоко переконана, прищепити можна тільки в ранньому дитинстві. Мені соромно, але я пишу зі смішними інколи помилками українською, хоч як я не намагалась її опанувати, і значно краще володію російською, бо вчилась в її носіїв, філіалі Московської школи. На війні я піду в шпигуни, в мене ідеальна вимова. З «порєбріками».
Ліна Костенко, дай Боже їй здоров`я сказала, що нації вмирають не від інфаркту. Спочатку в них відбирають мову. Мову. Відбирають. Я досить спокійно ставлюсь до мовного питання. Малодушно готова ради єдності країни покласти її на алтар. Беріть. Разом з федералізацією, яка унеможливить будь-який перехід на новий рівень цілої країни. Малоросійське нарєчіє пережило понад 400 заборон. Мою мову ціленаправлено виживали циркулярами і наказами з шкіл, церков і родин. Переживе і другу державну російську. Що ж. Будемо знову говорити українською на кухнях. Аби не було війни.
А от вчора подивилась виставу нашого чудового театру "Та не однаково мені". І знову заболіла тяжко в мені Україна. Мабуть, в творчості геніїв, які народжуються раз на 200 років, є якісь зашифрований код нації. Я відкрила ще раз для себе Шевченка. Таке враження, що написано вчора, бо нічого не змінилось. НІ ЧО ГО.
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.
"Розриту могилу" вже вилучали з Кобзаря совєти. Думаю, Шевченка всього - як екстреміста і фашиста заборонить і знищить будь-яка проросійська влада. Разом з такими недобитими бандерівцями як я.
Бо мабуть я помру, але ніколи не зрозумію чому маю виправдовуватись перед усім світом за свою любов до мови, до рідної землі. Чому раптом це стало фашизмом і нацизмом в людей, які гидливо відкидають усе українське? Мене готові змішати з болотом, за те що я обстоюю національну ідею і впертість говорити на мові. За те, що коли співаю гімн в мене тремтять уста і котяться сльози, як згадаю с скільки людей загинули і ще загинуть за Україну. Україну, яка трішки-трішки підняла голову і згадала про своє коріння, свою славу-волю, свою мову, тут же вдарили прикладом по голові добрі сусіди.
До чого ми дійшли…
