Сьогодні я тимчасово поміняв фото на обкладинці своєї сторінки на ФБ, та публікую ще з Афгана, Т И М Ч А С О В О.
Це вже дуже давно на душі. І почало сильно душити. Каюсь в церкві, але не легше. Я був у складі Радянських військ в Афганістані, я брав участь в боях та бойових походах, я воював.
Першим в нашому підрозділі загинув гвардії сержант Гасієв, потім …вже і не пам’ятаю. За мій час 67 юнаків не вернулися додому. Тільки екіпаж мій залишився в пам’яті: Джемієв- механік, Харіз (прізвища не пам’ятаю) - наводчик-оператор. Вони одночасно загинули. коли ми на міну наскочили…Що я 22-річний юнак робив там?
Чому був переконаний, що допомагав афганському народу? У чому допомагав? Чому вірив, що інтернаціоналіст? Для чого нагороди – за успішне виконання службового обов’язку та збереження особового складу, коли гинули та гинули хлопці? Якраз у вересні повстанці влучили з гранатомету в мою бойову машину № 183. Ми залишились живі, так захотів Господь. Повстанці, хоча чому повстанці? Захисники своєї Батьківщини, воювати вміли, досить грамотно організовували опір. Вони воювали за себе, за своїх рідних. Як і наші УПівці.
Багато років пізніше ми з моїм товаришем Геннадієм говорили про все, вирішили, що боягузами не були, але ми були окупантами. Окупантами! Тими ж самими, які сьогодні нам в Україні не дають спокійно жити. Якось все сумбурно написано, якась сповідь окупанта вийшла. Може тому, що багато років тому залишився живим, дякуючи Богу.
Едуард ГЕРАСИМЧУК
