"Наклеп є схожим на докучливу осу: якщо у вас немає впевненості, що ви отут же на місці уб’єте її, то й відганяти не намагайтеся, або ж вона знову нападе на вас із ще більшою люттю".
Н. Шамфор
У наш час переходу від індустріального суспільства до суспільства інформаційного поряд із "традиційними" ЗМІ (радіо, пресою та телебаченням) власне місце виборює Інтернет. Створення всесвітньої мережі зв’язку первинно призначалося для забезпечення військових потреб американського уряду. В основу її роботи було покладено ідею Дж. Ліклайдера: "взаємодія людини та машини у реальному часі”. Саме під керівництвом Дж. Ліклайдера у рамках Агентства дослідницьких проектів особливої складності здійснювалась робота над комп’ютерним проектом, завданням якого було створення каналів зв’язку, які не піддаються руйнації (ARPA, США 1962).
Простота, швидкість і географічний розмах поширення відомостей в Інтернет переконує безліч людей у перевагах цього засобу комунікації. Однак рівень оволодіння новими інформаційними технологіями далеко не завжди відповідає рівню їх етики, моралі та коректності. Іноді те, що раніше писали на парканах, можна зараз віднайти на багатьох web-сторінках. Утім, у цих сторінок є своє і, сподіваюся, досить вузьке коло читачів.
Зовсім на іншу аудиторію розраховується розповсюдження дифамаційних матеріалів, які не містять нецензурних слів і висловлювань. Користуючись тим, що друковане слово має неабиякий авторитет в людей, дехто публікує неперевірену інформацію, або просто чутки чи плітки. Чого ж вартою може бути у такому випадку чиясь репутація в глобальному співтоваристві, й на кого тут можна рівнятися як на доброчесного представника інформаційного суспільства – іншими словами, якими критеріями та стандартами повинен керуватися суд?
Слід зазначити, що у країнах Європейського Союзу та північноамериканських країнах Інтернет не визнається засобом масової інформації, а тому ліцензування його діяльності трактується там як порушення Європейської конвенції із захисту прав людини та свободи слова. У такому разі постають питання: чи є підстави визнавати Інтернет засобом масової інформації та чи є можливим законодавче врегулювання діяльності Інтернет в якості ЗМІ? І як тоді регулювати комерційну, рекламну та інформаційну діяльність у глобальній мережі?
У цілому, ж можна сказати, що у більшості країн світу правове регулювання діяльності Інтернет в якості ЗМІ законодавчо не виокремлюється, а регулюється чинним національним законодавством (цивільним, кримінальним та іншим).
Утім, виникають проблеми, обумовлені специфікою Інтернету. Так, із розвитком мережі Інтернет „розмивається” поняття юрисдикції національного правового режиму на національній території, оскільки все частіше трапляються випадки створення дублів на серверах за рубежем, або просто використання закордонних сайтів.
Однак не треба думати, що електронний спосіб поширення матеріалів наклепницького характеру є найбільш безкарним: у багатьох країнах відповідні спори доходять до суду, де дії анонімних «правдоборців» знаходять адекватну правову оцінку. Складність полягає в тому, що українське законодавство не регламентує процес розподілу адресного простору і доменних назв у мережі Інтернет (воно частково регулюється відомчими правилами), тому не є фактом те, що розповсюджувачу дифамаційних матеріалів не вдасться залишитися анонімним. Також, не є чітко визначеним, що саме треба мати на увазі під відновленням сайта і періодичністю його представлення читачу, а також, як визначати тираж Інтернет в якості ЗМІ?
Основним "каменем спотикання” спорів навколо дифамації в Інтернеті є поняття опублікування: традиційно для доказування правопорушення необхідним елементом є наявність комунікації між відповідачем і третіми особами (відвідувачами сайта). Однак, у будь-якому випадку, для доведення факту розповсюдження необхідно належним чином провести фіксацію. Для цього краще прийти до нотаріуса і попросити його відкрити web-сторінку, що знаходиться за відповідною електронною адресою, роздрукувати і завірити розміщений на ній матеріал.
Складність полягає в тому, що матеріал в Інтернеті може бути написаний в одному місці, зберігатися на сервері в іншому, а прочитаний – у будь-якому місці земної кулі. Відповідно до Брюссельської конвенції про юрисдикцію і виконання судових рішень по цивільних і комерційних справах (що включає країни Європейського Союзу, Ісландію і Швейцарію), справа проти фізичної особи може бути порушена "у судах тієї місцевості, де мала місце дія, що заподіяла збиток”. Нова редакція Цивільного процесуального кодексу України визначає підсудність за місцем перебування відповідача.
Утім, потрібно усіма дозволеними законодавством способами усе ж таки захищати свої особисті немайнові блага, адже тільки так можна побудувати цивілізоване суспільство, засноване на взаємній повазі між його співгромадянами.
З іншого боку, обнадіює певною мірою той факт, що Державний комітет інформаційної політики, телебачення й радіомовлення готує законопроект про надання Інтернет-виданням статусу засобів масової інформації.
журналіст, керівник ЮК ТОВ "Фенікс-ДНС"
Сергій Сидоров
