Я завжди ділю людей “умовно” — на своїх і не своїх. Не тому, що хтось на мою думку поганий, чи не такий як я. Зовсім ні! І не питайте в мене критерії відбору — я й сама їх не відаю. В “мої” потрапляють зазвичай люди дуже різні, але якби не склалось в подальшому життя, я знаю - ця людина завжди буде моєю і частиною мене. “Умовно”, звичайно.
Я знайома з цим хлопцем понад 10 років. Більше того, застала не найкращий період його життя. Та він вистояв і став тим, ким ми всі його зараз знаємо — чудовим талановитим фотохудожником, справжнім Майстром. Але я була першою, хто написав про нього інтерв`ю. Його перша виставка називалась “Погляд з вікна”, бо все що він міг собі дозволити в той час - це спостерігати за світом з вікна власної кімнати, і бачити те, що не бачимо ми, такі здорові, щасливі, успішні і захоплені тільки собою. Вже тоді я знала, що в Саші Майструка обмежені фізичні можливості, але необмежена сила волі й таланту. І ще — він “моя” людина.
Ми зустрілись з ним після його поїздки в Прагу. Бесіда здалась мені настільки цікавою, що я вирішила записати ії по пам`яті.
• Досі не можу відійти. Звик до того, що навколо усміхнені веселі обличчя. Така загальна розслабленість чи що... Ти ж знаєш я — фотохудожник, мені важлива картинка, і скрізь я підсвідомо шукаю хороший позитивний кадр. Дуже важко його знайти в нашій країні — багато сірого, сумного і безрадісного. Це не може не пригнічувати. Так прикро часом стає за державу, коли бачиш чужі охайні поля, де немає клаптика занедбаної землі, чистісінькі вулиці та рівні дороги. Ну, невже ж в нас такого бути не може? Що з нами не так? Хоча, от емігрувати і жити далеко від Батьківщини я б не зміг. Моє оточення — для мене все. Мій друг і відомий фотохудожник Федір Дармокрик, який без успішно намагався влитись в американське суспільство каже, що не бачив жодного щасливого емігранта. Навіть коли вони стверджують, що дуже щасливі. Їх видають очі - “як в мороженого хека”
• Прага дивовижна. Чиста, доглянута, усміхнена… Таке враження, що її перед моїм приїздом спеціально помили, акуратно розташували вулички та й самі будинки. Знімати її одне задоволення. Цікаво, що за за пару тижнів до того там був шалений буревій, але служби спрацювали миттєво. Я не застав жодних слідів негоди. Скрізь дороги, бруківки такі, що на них можна сидіти і лежати без ризику забруднитись. Щодня їх миє спеціальний пилосмок — така машина яка засмоктує бруд і пил на вулицях. Чистота стерильна скрізь — від власних під`їздів та ліфтів до залюднених площ. В ліфтах, як каже знову ж таки мій друг і гуморист Федір, пахне ліфтами. Бо в нас — ліфти пахнуть туалетами, а туалети відповідно ліфтами. І це не залежить від влади. Бо так в нас відбувається за будь-якого президента і будь-якої влади. Напевно все-таки це щось з нами не так... В Празі живе моя давня знайома — Оля Дармокрик. Донька Федора Дармокрика. От вони і влаштували мені цю подорож. Зізнаюсь, фізично мені було дуже важко, проте емоції переважили все! Мені навіть влаштували справжній політ! Домовились в аероклубі через друзів, і мене підняв над землею чотиримісний літак. Більше того, я навіть побув певні миті польоту за штурвалом. Це ейфорія, це такій мегакайф! Ніщо не зрівняється з відчуттям польоту. Спостерігав в аероклубі, як група літніх чоловіків за 60 виштовхували з ангару літачок. Уяви, це в них таке хоббі. Недешеве, звісно. Але приємно бачити, як люди в віці не втрачають бадьорості духу та молодого запалу і рвуться в небо! Я щасливий і вдячний Дармокрикам за те, що вони допомогли мені втілити в життя мою Мрію. І взагалі за те, що вони є в моєму житті.
• Я — інший, і тут в Україні я весь час це відчуваю. От, гучно і весело святкували ми День незалежності та День міста. Привезли мене друзі в центр міста. Звісно, всюди дороги перекриті. Чесно, не розумію для чого це й навіщо? Утім, якось ми дістались. Я хотів подивитись на концерт, Журавля, познімати... Та де там! Що я міг побачити за натовпом? Знаєш... Продаються ж такі складні дерев`яні стільці, які легко транспортувати. Їх можна було б встановлювати перед сценою для тих, хто не в змозі довго стояти. За кордоном такі речі вирішуються по-іншому. Люди завжди приязно ставляться побачивши, що коляска встряла в бруківці та допомагають. Жодного разу мені не довелось нікого просити зайвий раз допомоги. А одного разу ми під`їхали автівкою до місця і зупинились там, де стоянка була заборонена. Одразу з`явився поліцейський. Їх до речі, за кордоном якось абсолютно не помітно. Ми пояснили, що людина на візку просто хоче ближче дістатись до потрібної точки. Поліцейський люб`язно дозволив нам припаркуватись. Тільки попросив зробити це по можливості швидше. Він мав всі права нас оштрафувати, або хоч нагримати. Утім, вчинив по-людськи. Так само в музеях, нам скрізь допомагали, а одного разу мене навіть безкоштовно пропустили, бо я, роззява, забув своє посвідчення інваліда. Я був вражений таким ставленням. Наші люди не те, що черствіші. Просто вони не знають як поводитись з людьми, які відрізняються візуально. Зазвичай, просто типу не помічають. Або охають -ахають.
• Я погано переношу непрофесійність. Коли невміння видають за стиль. Це не тільки фотографії стосується. От, приміром телебачення, візьмемо, скажімо, журналістику — тобі це ближче. В 90-тих досвідчені диктори й журналісти масово почали звільнятись чи їх звільнили. Вони якось раптом не вписались. Прийшли люди з вулиці. І це було дуже помітно. Тепер ці люди вчать теперішніх журналістів! (щойно помітила що в кімнаті у Саші нема телевізора, мабуть його давно вже нема - авт.). Я часом журю дитячі та молодіжні конкурси фотографів. Переглядаю сотні фотографій, а враження складається що відзняті вони одним автором. Настільки вони всі схожі. Це вони копіюють один одного чи що? До речі, дуже легко перевірити, коли людина видає себе за профі з індивідуальним почерком, а сама нічого з себе не являє. Питаєш як? Та попроси в неї зробити роботу в класичному стилі. Все одразу стане зрозуміло. І не в апаратурі справа! Фотографія — це емоції. Найбільшу цінність складе та фотографія, де є емоційна складова. Такі кадри часом можна зняти звичайним телефоном. Фотографу взагалі небагато - в потрібний час опинитись в потрібному місці.
• А куди почала зникати наша українська літературна мова? Барвиста, багата, глибока? От подивись цю книжку видавництва 1986 року. Видана вона за Радянських між інших часів, коли українська була не в пошані. Скільки людей працювало над нею. Коректори, укладальники. Тут перевірено кожне слово. Таке враження, що теперішні засоби масової інформації мають тебе за якогось невігласа... А сучасні мультики, це ж психоделія якась! Що виросте з тих дітей? Як батьки можуть дозволяти таке дивитись? Це потік інформаційного сміття. Від батьків взагалі дуже багато що залежить. Дитина копіює модель своєї сім`ї в дорослому віці та поведінку своїх батьків. Тут праві англійці, які кажуть: “не виховуй дітей, виховуй себе”. Діти виростають та не бачать межі між добром і злом. До речі, вчора передивлявся мультик “Дівчинка та дельфін”, 1979 року, музику до якого написав Едуард Артем`єв. Оце шедевр. Або ще часто дивлюсь мій улюблений - “ Здесь могут водится тигры» по Бредбері. Подивись, і одразу розумієш про що я.
P.S. Одна моя подруга та за сумісництвом журналіст сказала, що я пишу порушуючи усі правила і стандарти журналістики. Що в повідомленні має бути спочатку “лід” ( що воно таке той “лід” мені може хтось пояснити?), потім ще щось - “вода” ніби. Але зізналась, що мої творіння вона читає від початку до кінця попри усю мою нестандартність і нежурналісткість (я вигадала це слово щойно). То може це не лід, не вода, а — повітря? Бо я пишу так само як дихаю. Нормальна журналістка написала би нормальне толкове інтерв`ю за усіма правилами, тим паче з такою то людиною це зовсім неважко. А я — відтворила тільки стоп-кадри. Все найважливіше заховала між рядками. Шукайте:)). Дихайте разом зі мною. Буду вдячна.
Оксана ЮРЧЕНКО
усі фото з особистого архіву О.МАЙСТРУКА
