Військова з Рівного розповіла про жінок на війні, переїзд з Донбасу та як знайшла своє щастя (інтерв`ю)

Новини Рівного - ЧаРівне.info

Христя Зозуля – військова Нацгвардії України, служить разом з чоловіком у батальйоні «Донбас». У 2014 році разом з дитиною і родиною під обстрілами покинула рідну Горлівку. Зараз живе у Рівному, але буває тут нечасто, всього кілька днів раз у два місяці, приїздить із зони ООС, аби побути з сином. Спеціально для видання ЧаРівне.інфо Христя розповіла про переїзд з Донбасу, свою військову кар’єру та як почувається у Рівному.

- Розкажіть, як довго ви живете в Рівному і які враження у вас від нашого міста?

- У Рівному я з осені 2016 року. Рівне мені подобається, можливо, тому що добре мене прийняло. І прийняло не стільки місто, скільки люди. Я приїхала сюди з 5-річною дитиною на руках в той час, коли чоловік був в зоні АТО. Ми орендували квартиру, знайшли садочок. Мені були відкриті двері всюди. Я звернулась в управління освіти – мені не відмовили, порадили садочок, допомогли влаштувати дитину. Коли звернулась в лікарню, мені безкоштовно зробили операцію. Міська рада посприяла у працевлаштуванні і розпочався новий етап мого життя - я почала працювати в Центральній міській лікарні на Мірющенка (авт. - нині вул.Карнаухова). До речі, вперше в житті я влаштувалась працювати за спеціальністю як економіст-фінансист. Тоді повернувся чоловік з зони АТО на службу сюди в Рівне, в мене почали з’являтись друзі, хоча дуже важко, втративши все, знову здобувати в дорослому віці. Тому я вважаю, що Рівне до мене прихильне і воно мені подобаються.

- Ваш чоловік з Рівненщини. Ініціатором переїзду сюди все-таки був він?

- Так, мій чоловік місцевий. Він родом з Демидівського району. Однак, напевне, більше ініціатором переїзду була я, бо попросила його перевестись сюди на службу. І він на той час, у 2016 році, залишив зону АТО і став служити тут. Доти ми по-суті разом і не жили, попри те, що одружились у 2015 році. Ми весь час були порізно, адже він воював. Нас поєднував тільки телефон. Але як тільки ми почали жити у Рівному, чоловік знову потрапив в зону АТО. Так я лишилась сама у чужому місті.

- До речі,  а як ви познайомились?

- Познайомились у Фейсбуці. Після того, як ми разом зі сім’єю  залишили Горлівку в 2014 році, я жила у Тернополі. Ще за рік до початку війни розлучилась з попереднім чоловіком. Я перша написала йому «привіт», швидше навіть для того, аби поповнити коло свого спілкування після переїзду. Він виявився дуже серйозним чоловіком, який не вимагав особливою уваги до себе, не забирав мою увагу від дитини, цікавився моїм життям. Він ніколи не хизувався, який він «класний» воїн. До речі, його колишня дружина подала на розлучення, коли Ваня (авт. – чоловік Христини) пішов на війну. Він дізнався, що розлучений зовсім випадково, вже будучи в АТО. Вперше ми побачились, коли він їхав у відпустку з Широкіного. За місяць Ваня зробив мені пропозицію. Ще через місяць ми розписалась. З того часу ми більше не розлучались. Згодом Ваня всиновив мого сина.

- Розумію, що боляче пригадувати той період, коли ви змушені були під обстрілами виїжджати з рідної Горлівки. Однак не можу про це не запитати…

- Кожному переселенцю у 2014 році було неймовірно складно переїхати кудись далеко. Усвідомлення того, що це все безповоротно прийшло вже влітку 2014 року. Хоча війна почалась набагато раніше, ще коли окупувати Крим. Нас тоді це ще «типу не стосувалось», це ж далеко… Так як зараз думають на Західній Україні про Донбас. Усвідомлення, що прийшов кінець мирному життю з’явилось, коли по місту почали їздити машини з прапорами Росії, коли почались грабунки машин «Приватбанку», коли з’явилась авіація над будинками, коли жорстоко вбили Володимира Рибака (авт. - депутат місцевої міськради, якого катували та вбили за спробу зняти прапор ДНР і повернути український прапор на будівлю міськради Горлівки у квітні 2014 року. Герой України посмертно). Тоді ми спілкувались «Вконтактє»,  я була у спільноті «Самооборона Горлівки» і ми жили такими собі «перекличками», тобто повідомленнями про те, де впала міна чи стався  вибух. Це тримало в напрузі. З близькими пошепки перемовлялись, що наші (авт. – українські військові) прийдуть і все буде добре, а от при знайомих боялись щось говорити вголос, бо на той момент у нас були вже різні поняття «наші».  Тоді я запитала, здається, в «Однокласниках», скільки коштує орендувати  квартиру в будь-якому регіоні України. До того навіть думки такої не було. У нас було три своїх квартири у Горлівці, ми жили звичайним життям, все заробили власною працею. На оголошення відгукнувся чоловік, який погодився оплатити нам квартиру в Тернополі. Це стало рушійною силою, інакше, я не знаю, чи ми виїхали. Я потягнула усю сім’ю. Останньою краплею стало 27 липня 2014 року – найстрашніший день, коли градами обстріляли Горлівку, тоді в парку загинула мама з 10-місячною дитиною на руках. Того дня надвечір ми зібрали документи і виїхали. Хоча багато людей їхали просто на море з думками, що невдовзі повернуться. Але я розуміла, якщо бойовики вже ввійшли в Донецьк, то це вже все. На адмінустановах тоді вже висіли триколори.

- Тобто зараз ви не знаєте, що зараз з вашою квартирою? Чи вона взагалі ще є?

- Ні. Дуже хотіла би знати. Можна уявити, що таке шість років не бути вдома. Не факт, що там зараз ніхто не живе. Там лишилось найдорожче: фотографії, спогади, мамине піаніно, під музику якого зростав мій син. У Горлівці лишились могили рідних. Це важко. Тим більше, що зараз я служу в Слов’янську, а це за 50-60 кілометрів від Горлівки. Минулого року я навіть була в ротації  у зону бойових дій під Горлівку, тобто я своє місто бачила за чотири кілометри. Я бачила терикони свого рідного міста! Воно була так близько і водночас так далеко.

- Чи спілкуєтесь з земляками?

- Майже ні. Хоча у Слов’янську часто зустрічаю знайомих з Горлівки. Вони не впізнають, певно, час трохи змінив… Насправді, мій вибір піти в армію не кожен підтримав, скоріше 90% знайомих не підтримали.

- А чому Ви вирішили іти в армію?

- Вкінці 2015 року, коли я приїхала до чоловіка в Маріуполь, я вже хотіла служити. Єдине, що зупиняло тоді – це дитина. Ще однією проблемою було й те, що на той час жінок так ще не брали в армію як зараз. Зараз у зв’язку з впровадженням гендерної політики жінка може служити на рівні з чоловіком, при бажанні і певному досвіді. Я ж пішла влітку 2018 року, коли під час служби у Рівному побратими покликали чоловіка назад в батальйон «Донбас». Він сказав, що піде за умови, що буде місце для служби і мені. Місце було, але потрібно було пройти відбір. Це ж не дім моделей чи офіс. Це величезна відповідальність. У Нацгвардію складний відбір: фізична, психологічна підготовка, відповідне здоров’я. Крім того, весь вишкіл проходить на рівні з чоловіками.  Я це пройшла, подолала курс молодого бійця і потрапила в батальйон.

- Розкажіть про свою посаду в армії. Та які найчастіше функції в батальйонах належать жінкам? Чи є жінки на передовій?

- Я не була на передовій. Хоча я рік виконувала бойові завдання, але не на передовій, тобто не в бліндажах. Безумно є дівчата, які несуть службу саме там і вони дійсно героїні, на яких треба рівнятись і їхній досвід особисто для мене є надзвичайним. У нас багато дівчат в батальйоні, десь 17-18. Вони займають абсолютно різні посади: діловоди, зв’язківці, медики, санітарні інструктори, стрільці. Тепер після атестації моя посада – старший стрілець, до того я була радіотелефоністом. Старший стрілець – це заступник командира відділення. Це відповідальна посада, треба мати базу певних знань, умінь, треба вчитися. Під час бойових завдань жінка несе службу на рівні з чоловіком, тобто знаходиться на бойовому пості,  у бронежилеті і зі зброєю в руках. Там нема поділу на жінок та чоловіків. Зараз жінок в нашому батальйоні не призначають на бойові завдання, але вони виконують купу важливою роботи. Це повністю документація, контроль наказів, рух особового складу. До слова, майже всі жінки родом з Донеччини, тобто це вибір не тільки свідомий, а й конкретна життєва позиція. Багато дівчат бажають зробити кар’єру в армії.

- На якому рівня зараз армія забезпечена державою. Принаймні на прикладі вашого батальйону.

- Те, що армія змінилась, це однозначно. Я більше суджу скоріше як дружина військового. Мій чоловік потрапив на війну ще в той час, коли бійців вдягали волонтери, тому є з чим порівняти Станом на зараз дуже багато змінилось. Ось нещодавно ми отримали нову хорошу форму. Ми одягнені, взуті. Але волонтери все одно ще допомагають. Наприклад, ось у жовтні цього року приїжджали волонтери з Рівненщини, з Гощі, привезли інвентар та картоплю. Бо чесно кажучи, харчування для бійців на виїздах не продумане до кінця, норми дуже малі прописані. Сухпаями, звичайно, забезпечені, але тижнями на одних сухпаях теж складно. Часто за власні кошти доводиться купувати навіть інфентар чи утеплювачі в бліндажі. Хоча обіди у пунктах дислокації у нас хороші: перше, друге, два види салату, печена курка, два види компоту. Це смачно і поживно, але хлопцям на бойових цього бракує, тому коли хтось озивається щодо допомоги,  я ніколи не відмовляюсь, бо волонтерка йде тим, кому найбільше потрібна.

Солдатський обід

- Чи є якісь думки про те, коли війна закінчиться.

- Коли буде перемога. Це остаточна непохитна думка всього батальйону та командування. Її ціну ми бачимо вже шість років. Це ціна здоров’я і життя. Жоден наш боєць, жоден військовий не каже, що він стомився, так як тут в тилу звучить: «Я стомився. Давайте віддамо той Донбас». Тоді у мене перед очима мій чоловік, який так не каже, а вже п’ятий рік свого життя віддає Батьківщині, щоб люди тут мали змогу відпочити, кави попити, з’їздити в Туреччину. Він цієї можливості зараз немає.

- Зараз дуже багато людей, які «стомились від війни» і відверто про це висловлюються у публічних розмовах, у соцмережах. Як ви ставитесь до такої позиції?

- Якщо бійці не втомлюються, то чому мусять втомлюватись люди тут? Чому не втомився солдат, який зараз на БТРі, а його дружині за трохи народжувати? Чому не втомився служити з початку війни 60-річний капітан? Якщо моя дитина не втомилась чекати  маму й тата, то чому має втомлюватись Маруся з лікарні,  у якої чоловік в Польщі  і син слідом їде, бо почалась призовна компанія? Я не втомилась приїжджати кожні два місяці до дитини на 4-5 днів, долати 1100 кілометрів і служити без вихідних, щоб заробити дні на поїздку. А тут втомлюються... Знаєте, від війни втомлені тут, а на Сході ще більше. Особливо втомлені ті, хто живуть у «сірій зоні» (авт. - нейтральна територія по обидва боки лінії фронту). Люди, які живуть тут, дійсно занадто далеко,  і це «далеко» особливо відчувається влітку, коли бахкають салюти. Звичайно, життя продовжуються, діти народжуються, весілля справляють, люди змінюють роботи, відпочивають. Але люди, які живуть в «сірій зоні» і 90% того не мають, що мають тут. Просто варто налагодити спілкування Західної України із людьми з Донеччини, не просто з переселенцями,  а з тими, які з різних причин лишились на Донбасі, тоді, можливо, думки про те, що треба віддати Донбас Росії не були б такими гучними.

 

- Чи є якісь зміни на фронті зі міною верхівки влади?

- Цього я не можу сказати, бо я не на фронті. То скоріше питання до наших хлопців. Єдине, що скажу – жодного сантиметру землі не здано. Це факт. Ніхто не відступив. Жодного злочинного наказу не було. У батальйоні ми не витрачаємо час на обговорення політики та суперечки з приводу цього.

- Як Ваш син переживає таку тривалу розлуку? Чи пам’ятає Горлівку?

- Ми Костіка (авт. – син Христини Зозулі) дуже бережемо від війни і від цієї теми. Вдома у нас немає нічого, що б нагадувало про війну. Бо йому і так важко, він живе від зустрічі до зустрічі з батьками. Єдине, що є, це чоловікові нагороди. Згодом я йому розкажу більше, але все одно тільки те, що вважатиму за потрібне. Щодо Горлівки, знаєте, якось помітила, як син співав пісню «Вышел в степь Донецкую парень молодой…». Хоча дитина вже п’ять років не була вдома, він вже туди й не повернеться, він вже інший, це інше покоління, інше суспільство. Але син і досі пам’ятає Горлівку, пам’ятає, як ми під обстрілами виїжджали. Він заїкається і цього достатньо. Тому, коли я чую: «Ми втомились від війни, віддайте Донбас», стає страшно, бо так можна сказати про будь-яке місто чи область України.