Лікарі, які нас рятують: історії рівненських медиків у боротьбі з COVID-19 

Новини Рівного - ЧаРівне.info

Супервитривалі і супермужні чоловіки та жінки в спецкостюмах, захисних екранах, окулярах вже кілька місяців поспіль рятують своїх пацієнтів від COVID-19. Журналісти «Чарівне.інфо» до  Дня медика  підготували історії  про рівненських  лікарів, де розкажуть про їхню роботу в умовах пандемії. 

Андрій Жилінський, завідувач відділення ургентної хірургії КНП “Центральна міська лікарня, хірург

Ще взимку ми не сприймали ситуацію серйозно. Пандемія здавалася дуже далекою, ми навіть жартували про коронавірус. Коли ми чули розповіді про COVID-19 в Китаї, ми до цього серйозно не ставились. Тоді, здавалось, що від нас це дуже далеко. Наскільки  небезпечним є вірус зрозуміли, коли розпочались масові захворювання у Італії.

на фото Андрій Жилінський після 5-ти годинної операції

Нашу лікарню було реорганізовано, лікарі вчились працювати в нових умовах, правильно одягати і знімати засоби захисту. Ми усі переглядали відео, вивчали лайфхаки про те, як максимально легко і правильно одягнути костюм, і так само правильно його зняти із себе. Розумієте, один з найбільших ризиків заразитися — це торкнутися свого одягу, коли знімаєш засоби захисту. Робити це треба дуже обережно, не трясти одяг, знімаючи, скручувати його назад..

Одягаються завжди двоє — допомагають один одному, страхують, слідкують, щоб все було чітко та правильно. Відпрацьовуємо  у костюмі часу скільки треба,  зазвичай це 6 годин, не менше. Інакше — це мінус один комплект одягу, а завтра його вже може не вистачити.

Як зараз пам’ятаю у перші два тижні до нас поступили хворі на коронавірус, яким довелось робити різнопланові операції. Був випадок, коли одному пацієнту провели 3 операції і хвору ногу все таки вдалось врятувати. Знаєте, це напевно найбільша перемога!

Першого пацієнта з коронавірусом, якого ми прооперували пам’ятаю дуже чітко. Це був чоловік, який приїхав в гості до своєї сестри. Операція тривала 5 годин. Було доволі тривожно, в операційну ми заходили у парі з колегою, щоб мати можливість обробити один одного спиртовим розчином, бо рамок для дезинфекції тоді ми ще не мали. Повірте, ми були схожі на космонавтів. Відчуття були дивні, ніби ти все знаєш, але водночас звичайні речі виконувати стає складно. Щиток запотіває, поправити ти його не можеш, а продовжувати оперувати пацієнта треба далі. І ти стоїш чекаєш, що б ці краплини конденсату стекли і можна проводити операцію далі.

У захисних костюмах тіло не дихає і втрачає багато рідини. Під час тривалих операцій піт стікає в колошу захисного костюма - стоїш мокрий, далі стає холодно, і ти вже увесь мокрий. Далі, коли приходиш додому після 6-год перебування у цьому вакуумі тебе починає трясти, стає холодно. І перша думка – ну все, я захворів на коронавірус. А це просто порушується терморегуляція.

Анестезіологи - це ті, хто під час проведення операцій ризикували найбільше інфікуватись COVID-19. Під час інтубації відбувається найбільший викид слини, яка може бути багатою ковідом.

Санітарки. За них ми хвилювались найбільше. Якщо раніше на них була відповідальність щодо підтримки чистоти, то зараз вони мали прибрати так, щоб не заразитись самим.

Страшно було коли захворіли перші колеги - лікарі. Страшно подумати про те, що ти можеш прийти додому і заразити своїх близьких. Це думаю був найбільший страх кожного медика. Кожен  з нас себе заспокоював: «Так, це станеться, але не зі мною». 

Родина була ізольована від мене. Так було спокійніше. Поблизу мого дому, поруч із моєю машиною із сусідів ніхто не паркувався, у ліфті зі мною також ніхто не їздив. Це нормально, люди хвилювались.

Нам усім потрібно зрозуміти, що COVID-19 нікуди не зникає. Ми чекаємо на кінець серпня-вересень другу хвилю. Зараз люди дуже розслабились, я бачу це по своїх знайомих, родичах. Є навіть такі, хто мене переконує, що коронавірус - це вигадка, а у мене перед очима – хворий пацієнт, який хапає ротом ковток повітря.

Медсестра інфекційного відділення ЦМЛ м. Рівне Тетяна Яремчук

До цього напевно ніхто не був готовий. Спочатку. За місяць часу усе нормалізувалось, зараз ми працюємо, як хороший швейцарський годинник. У нас все злагоджено й відпрацьовано. Звичайно, велика подяка волонтерам, які оперативно реагували на усі прохання й забезпечували усім необхідним.

Це було фізично і психологічно важко. Після 24 годинної зміни коли приходиш додому і не знаєш 100%, захворів ти чи ні, розумієш усі ризики і боїшся побачити свою дитину.  

Друзі, сусіди, які знають, де я працюю боялись, не спілкувались. Свою доньку я відправила в село. Місцеві мешканці також боялись, щоб я приїздила в село, постійно переказували це моїй родині. Згодом усе нормалізувалось.

Пацієнти хотіли уваги, спілкування. Єдині, кого щодня бачать хворі — люди в захисних костюмах, які борються за їхнє життя. Це непросто. Ми не можемо їх нормально заспокоїти й налагодити контакт, як це робимо у звичайному житті. Але всеодно спілкуємося, вигадуємо щось, хочемо, щоб вони раділи. 

Робота важка, тому що в костюмі ти мусиш підійти до пацієнта виміряти тиск, зробити укол чи поставити капельницю. Це дуже незручно, піт заливає очі. Для нас усіх ця ситуація стала викликом і  показала, що медицину потрібно піднімати на ноги і повернутися обличчям до медиків, щоб ми не залишалися одні в цій пандемії з пацієнтами, забуваючи про свої сім'ї.

У нашому відділенні одним із перших почав працювати з хворими на коронавірус Степчин Олег, лікар-ординатор. Можна сказати увесь цей час він був епіцентрі боротьби з COVID-19. Спочатку, коли напевно було найскладніше він багато що розповідав, навчав, приділяв увагу кожному пацієнту. Уявіть стан людини, коли приходить позитивний тест на коронавірус. Хтось плаче, хтось шокований, інші в розпачі. Олег Валентинович напевно як ніхто вміє знайти потрібні слова, щоб пацієнт заспокоївся. Повірте, тоді і нам усім працювати легше.

на фото Олег Степчин

Юлія Козакевич лікар реаніматолог віділення реанімації ЦМЛ м. Рівне

Наша боротьба з COVID-19 почалась задовго до перших пацієнтів. Звична робота лікарні переналаштовувалась повністю. У нас чітко прописані ці «брудні» і «чисті зони» — що за чим робити, як обробляти руки, як заходити в «реактор» – це палати, де знаходились пацієнти з коронавірусом. Найголовніше було навчитись захистити себе – правильно одягнути захист. У нас завжди був відповідальний лікар, який відповідав за те, щоб правильно одягнутись і роздягнутись. Коли заступали на вахту -  попередня зміна одягала наступну – ділилась досвідом, помилками. Немає такого, що одягнув костюм,захотілось пити, чи в туалет - потім знову одягатися. Процес одягання костюму — це 15-20 хвилин.  В «реакторі» лікар за  день перебуває 6 годин. У цей час немає мови про їсти, пити чи відпочинок. Щоб сходити в туалет, бувало, що одягали підгузки.

Працювали ми вахтовим методом 2 тижні у лікарні, 2 тижні дома.

Діти не бачили нас, батьків. Ми з чоловіком працюємо лікарями. Спілкувались по інтернету. Ми також не бачили своїх рідних і дітей.

Важко, коли помирає пацієнт. Я пам’ятаю чоловіка, який помирав на моїх очах і його слова:«Леонідівна, я що помираю?». А я дивлюсь на його показники і розумію, що це кінець. Ми двоє з колегою його реанімували, було спекотно, важко працювати у костюмах, аж до втрати свідомості. Тоді наші санітарки допомагали нам. Знаєте, що змінює ця пандемія? Ти не розбираєшся, де медсестра, лікар чи санітарка. Бували моменти, коли лікар подає судно пацієнту, а санітарка приходить на підмогу виснаженому лікарю.

Важко пакувати людей в чорні мішки. Замість того, щоб віддати дань тілу померлого родичі змушені хоронити рідну людину в мішку, обгорнуту в простинь і залиту дезрозчином. Тому, коли я дивлюсь на ці натовпи людей, у мене перед очима чорні мішки. Це не політична гра, не з’ясування стосунків і не вигадка. Повірте, дійсно хворіють люди, і деякі помирають. Страшна картина. Силу, коли вже здається опускаються руки мені дають моменти, коли хтось одужує і їде додому. Ми усі радіємо кожному пацієнтові, у якого тест показує мінус.