Воїн. Сашко Білий

Фото ілюстративне

 

Американський психолог, автор диференційної теорїї емоцій, доктор наук, професор психології Делаверського університету  Керрол Е. Ізард висловив міркування, що рівень розвитку особистості можна визначити по тому, як вона реагує на страждання. Чим чутливіша людина до болю ближнього, тим вищий ступінь її розвитку.

Цю ж формулу Ізард покладає і на суспільство: якщо воно змирилося з несправедливістю й брехнею, не відчуває страждань своїх громадян, не вловлює суперечностей між тим, що є, і тим, що могло би бути, – таке суспільство знаходиться на низькому ступені розвитку.

За Володимиром Базилевським

Нещодавно, перебираючи свої папери, натрапив на ксерокопію статті із назвою «Сашко Билый – боевик», що була передруком у газеті «Рівне вечірнє» від 21 січня 1995 року із газети «Труд» за авторством спецкора Васілія Натикіна і яку мені дав якось побратим Олександра Музичка костопілець Юрій Лисецький.

Дещо про зміст. Група русскіх, у тому числі журналістів, на чолі з генерал-полковником приїхала до Грозного, щоб забрати російських солдатів і офіцерів, котрі попали в полон «к Дудаєву». Далі – цитата: «Среди шума и гвалта в толчее разномастной журналистской братии выделялся гневный и нервный голос:
−Чого вам тут треба, москали? Чи вам мало моей неньки-Украины? Вы ии закатувалы, затопталы. Скилькы народу зныщилы…

Кто этот парень? – спросил я у чеченского журналиста.
Сашко, доброволец с Украины, с Западной.

…Бент, газетчик из Голландии, пытался понять, о чем кричит этот странный человек. Сашко шпарил на непонятном даже для восточного славянина наречии.
− Сашко, – подошел я к нему. Положил руку на плечо. Он дернулся и обжег меня взглядом.

Пошел ты отсюда, москаль поганый!
− Погоди, хлопче, будь ласка. Ты веруешь в Бога? Значит, читал или слышал: в святых заповедях сказано – не убий. Может быть, я тебе не друг, но не враг же.

Парень ошалело посмотрел на меня, отошел в сторону и замолчал.

Тут нас позвали в конференц-зал, куда с минуты на минуту должны были привести наших солдатиков. Как водится, минуты ожидания затянулись. Рядом со мной было свободное кресло. Гляжу, идет Сашко. Понурый. «Дозвольте рядком присесть, дядьку?», Киваю головой, и тяжелое его тело плюхается на сиденье. Кресло стонет и скрипит.

Можно с вами поговорить? – спрашивает он.
− Только давай, хлопец, без дураков. Не нравится политическое пустобрехство. Скажи мне, что это на рукаве написано у тебя?

− Як шо, УНСО означает: национальная самооборона. Чого вы улыбаетесь? – вдруг срывается парень на крик (Ох, помотала-потоптала, видно, его жизнь). – Очень серьезная организация. Всякую шваль к себе не берем. Кто хочет быть с нами, проверку проходит – отбор строгий. Зато я могу на каждого положиться, как на брата родного.

− Что ж ты за птица такая, что чисто генеральським тоном со мной говоришь?

− Ну, до генерала мне далеко, а чин у меня немалый. Сашка Билого знают в Вильнюсе, Приднестровье, в Грузии, в Баку и Назрани. В Таджикистане был. Вот в Чечню приехали, защищать ее незалежность. Двести отборных бойцов – это достаточно, чтоб кровушку москальскую пустить. Среди нас снайперы, танкисты, минометчики. Есть солдаты и офицеры. У нас так заведено: человека не по погонах ценят, а как в бою он себя ведет. Дисциплина у нас строгая. Я скажу вам, дядьку, жесткий порядок. Верность идее – непоколебимая. Если кто в бою струсил, на месте кончаем. Я струшу, пусть меня порешат. Ну а если в мирное время кто не повинуется командиру, «буков» надаем: кому два – три, кому и до тридцаточки влепим. Или в яму четырехметровой глубины засадим на недельку, хлеб с водой пожует, сразу ума и смелости наберется. Кто наказание определяет, спрашиваете? Совет командиров. Я вот лично могу до семи «буков» прописать. Моя должность позволяет. Та шо вы такой любопытный? Я, между прочим, полевой командир, начальник полевой жандармерии.

− Что-то не видно твоих, Сашко?
− А им тут нечего делать. Они уже заняли позиции в горах. Ждут, когда москалики попрут на Грозный.
− А палки для поднятия боевого духа привезли с собой, яму для отсидки выкопали?
Сашко не хочет замечать моей иронии.
− Добра такого в горах хватает, а вот с ямой беда, – серьезно отвечает жандарм Билый. – Земля тут каменистая. Бились – бились, тай плюнули. Нашли сарай. Пока что он пустует. Хлопцы мои по струнке ходят.
− Эх, Сашко. Сашко, собрал бы ты своих «рейнджеров», да и вернулся на Украину. Там пахать-сеять некому. Там – бед по горло. Что же вы, сукины дети, матерей своих не жалеете, отцов не уважаете? В братов-славян стрелять будете. Слезы всех матерей одинаковы на вкус. А кровь у всех солдат красная, и жизнь у всех одна.
Тут как раз в зал стали входить высокие чины – чеченское начальство. По одному подходили к Сашку, обнимались с ним. Видно, в Грозном он большой человек.
Билый не успел мне ответить».

Як не намагався Натикін (судячи з його «хлопче», «будь ласка», «восточного славянина наречие», він – виходець з України) догодити російській цензурі, все ж крізь рядки проглядається прихована симпатія до земляка, який, наче метелик на світло, прилинув на почуте у далекій чужині батьківське слово і віддячився відвертістю, що на коротку хвилю об’єднала двох людей різних світоглядів, котрих розвело по різні сторони барикад.

Про такі миттєвості писав Тарас Шевченко у «Гамалії», коли запорожці прийшли визволяти побратимів із турецької неволі:
Стрепенулись соколята,
Бо давно не чули
Хрещеної тії мови.
І ніч стрепенулась…

«Пустобрехством» якраз були фальшиві штампи подвійних стандартів, вдовбаних журналістові системою стосовно «братов-славян» (не брати і не слов’яни), «бед по горло» (а хто ж ті біди на нашу землю приніс?), «жизнь у всех одна» (а як щодо мільйонів відібраних у всі часи життів?) тощо. «Пахать і сеять» Сашко збирався, але тільки коли ота ординська наволоч, немов чума, з лиця землі зникне. Та хіба за декілька хвилин про усе поговориш. Сцена з’яви вищих чеченських чинів, з усього видно, посіяла зерно сумнівів у Натикіні щодо розуміння ним ситуації: «Видно, в Грозном он большой человек». Він – велика людина…

Далі йде офіційний документ українського «МИД»у, звичайно ж, російською, у якому Україна виправдовується, мовляв, не посилали, не володіємо інформацією, «возможные факты добровольного участия отдельных граждан… не могут служить основанием…», «однозначно, осуждаем»…
Ще б пак! Відомий націоналіст Олександр Музичко на той час був «чи не єдиним українцем, який офіційно знаходився в Чечні і воював на боці генерала Дудаєва» (РВ, №3, 1995 рік).
Мимохідь згадується аналогія: Леся Українка, за висловлюванням Івана Франка, була «чи не єдиним мужчиною на всю новочасну соборну Україну». Євген Маланюк вважав «доньку княжої Волині» явищем національним: «Це прояв нації – напередодні її політичного відродження та спізненого культурного самоусвідомлення».

Як же довго триває той переддень, упродовж якого одні намагалися «совєтизувати», а інші – принизити Українку. На якому низькому ступені розвитку ще й тепер знаходиться суспільство, що допустило підступне вбивство Українця, який у час, коли офіційна влада всіляко відмежовувалася від оцінки російської агресії в Чечні, самостійно зробив свій вибір і вирушив на допомогу народові, що потерпав від геноциду з боку орди.
Ось як зображує їх Лев Толстой у своїй повісті «Хаджи?-Мура?т», написаній в кінці 1890-х – на початку 1900-х та надрукований у 1912 році, після смерті письменника: «Садо уходил в горы, когда русские подходили к аулу. Вернувшись, нашел свою саклю разрушенной. Сын его, красивый, с блестящими глазами мальчик, был привезен мертвым к мечети. Он был проткнут штыком в спину. Вой женщин слышался во всех домах. Фонтан был загажен, так что воды нельзя было брать из него. Так же была загажена и мечеть. О ненависти к русским никто не говорил. Это была не ненависть, а непризнание этих собак людьми».

«Сашко з України», як він себе називав, не раз дивився в очі смерті, воюючи «За нашу і вашу свободу», та смерть знайшла його на рідній землі. Чиє замовлення виконували московські посіпаки у Бармаках? «БармакИ чи БармАки? А, все одно собаки…», – пише Ірина Баковецька-Рачковська у своїй «Бармаківській баладі». Бо вбивали підло, стріляли в серце людини із зв’язаними назад руками, було їх багато – на одного… Та Сашко відбивався до останнього і загинув у бою як воїн.

Усе своє життя Олександр Музичко та його родина присвятили боротьбі за свободу – на яку б землю не ступала нога окупанта. Батьки – українець Іван Дмитрович та білоруска Олена Павлівна – були репресовані.  Його предки воювали в Армії УНР, брат діда воював в УПА, три дядьки воювали в УПА і загинули від репресій.

Олександра, який брав участь в російсько-чеченських війнах на боці сил невизнаної чеченської республіки, командував українським батальйоном «Вікінг» у складі підрозділу Шаміля Басаєва та був особистим охоронцем президента Чечні Джохара Дудаєва, нагороджено відзнакою чеченської республіки орденом «Честь нації», його ім’ям було названо одну з вулиць у Грозному. А ось наказ бригадного генерала Іси Мунаєва: «Назвати 1-у роту міжнародного миротворчого батальйону ім. Джохара Дудаєва ім’ям видатного українського патріота, героя Ічкерії Сашка Білого, який загинув з 23 на 24 березня у місті Рівне від рук російських спецслужб».
Сашко знав своїх убивць: одного з них перед своєю загибеллю він відкрито назвав собакою. Він не мав на увазі представника братів наших менших – це було «непризнание этих собак людьми». Готувався йти на Київ…
Організатор першої у Рівному націоналістичної організації СНУМ (Спілка незалежної української молоді), згодом – член Української національної асамблеї, а після подій ГКЧП – загонів УНСО на Рівненщині; із 2013 року – координатор Правого сектору у західних областях; активний учасник рівненського Євро-Майдану, справжній Воїн, Олександр Музичко назавжди залишиться у народній пам’яті. На місці його смерті встановили пам`ятний хрест і пам`ятну плиту, на якій написано: «На цьому місці 24.03.2014 р. був убитий Вірний Син Українського народу — лідер УНА-УНСО, Координатор Правого Сектора по Західній Україні Музичко Олександр Іванович (Сашко Білий). Слава Україні! Героям Слава!». 10 грудня 2015 року у місті Конотоп з’явилися вулиця та три провулки Олександра Музичка. 6 лютого 2016 року вулицю Ніколая Пухова у Рівному перейменували на вулицю Олександра Музичка.

Прості люди любили Сашка: під зовнішньою грубістю і бравадою вони відчували любляче, справедливе і правдиве серце; було у ньому щось дитяче. Вороги та поплічники боялися. Він мав авторитет та не підбирав слів у розмовах із покручами: запотиличником прокуророві у момент вирішував питання правосуддя. Не церемонився, бо у його університетах реверансам не навчали. Називав речі своїми іменами, відчував і ненавидів брехню усіма фібрами душі. До нього йшли по допомогу скривджені, і він допомагав. Його любили попри усі фабриковані проти нього кримінальні справи, незважаючи на увесь бруд і компромат, які не приставали до нього, бо, як писав Василь Стус,
… душу виробив таку прозору,
що вже свою не одкидає тінь.

Рівняни пам’ятають Сашка з автоматом на сцені майдану, в обласній раді, на перших блокпостах. Про нього складають пісні:
Вбили Сашка Білого би гроші дістати,
А хто буде бідним людям тепер помагати?..
Коли везли рідним містом Музичкове тіло,
То в кожного чоловіка серце заболіло.
Бодай тих політиків Бог на вік побив,
Що вбили Сашка Білого, що нам добро робив
(з репертуару гурту «Гайдамаки»).

Декілька років тому пам’ятну стелу Олександра Музичка розбили невідомі. Чи відомі? Для усіх, окрім правоохоронних органів «нової влади», відомі і вбивці Сашка Білого – героя Ічкерії, та, до нашого сорому, не України. Поки що. Усе іще попереду, усім за все воздасться. Бо «немає нічого таємного, що не стало б явним» (Єв. від Марка, 4/22); від Луки, 8/17).

Якось Сашко сказав: «Я знаю, що я – перший». Ти – перший, Сашку, і ти – кращий. Бо «чим чутливіша людина до болю ближнього, тим вищий ступінь її розвитку». Своїм героїчним і жертовним життям ти спонукаєш суспільство підтягнутися до твоєї висоти. Слава тобі!

Богдан Дідич,
борець за Незалежність України
у ХХ столітті

 


На Щасливому (Запис низ)

Новини по темі:

  • У Рівному встановлять меморіальну дошку загиблому захисникові Дмитру Марцинковському

    28 03 2024, 13:35
    29 березня відбудеться відкриття дошки пам‘яті загиблому ...
  • На Сарненщині згоріла господарча будівля

    28 03 2024, 13:00
    У Сарненському районі рятувальники ліквідували пожежу в п...
  • Стало відомо, коли депутати Рівненської обласної ради зберуться на чергову сесію

    28 03 2024, 12:29
    Визначено дату 22-ї сесії Рівненської обласної ради.
  • У Малолюбашанську громаду завітали гості з Литви

    28 03 2024, 12:18
    На Рівненщину з візитом прибула делегація Біржайського ра...
  • Вночі у 18-річної рівнянки патрульні виявили наркотики

    28 03 2024, 11:58
    Вночі у 18-річної пасажирки авто патрульні виявили речови...
  • Другу добу служби прочісують ліс та околиці в пошуках жителя Вараського району

    28 03 2024, 11:21
    Другу добу тривають пошуки зниклого жителя Вараського рай...
  • На Рівненщині в ДТП загинув житель Львівщини

    28 03 2024, 10:52
    Автопригода на трасі «Київ-Чоп» сталася сьогодні, 28 бере...