Бій під Крутами. Подвиг української молоді

29.01.2019, 15:24      Переглядів: 149

 Здається, у модерній українській історії нема події, більш міфологізованої, ніж Крутянська. Достовірних відомостей про фактичну сторону бою було та є надзвичайно мало. Дізнавалися про нього в основному із спогадів. Не існувало чи принаймні досі не виявлено жодних офіційних політичних або військових документів про чисельність військ, озброєння, командування, втрати. Навколо фактичної сторони та оцінок події нагромадилося багато неправдивого: від наївних фантазій до безсоромної брехні. У науковій літературі, а особливо в сучасній публіцистиці значна частина дописувачів висвітлює подію у дусі імпресіонізму, викладаючи не так об’єктивну інформацію, як свої почуття. Пересічні ж громадяни і тоді, й тепер уявляють собі Крути цілком абстрактно – в дусі «300 спартанців під Фермопілами».

«…Народ, творячи з якоїсь події легенду – а Крути, без сумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації, – знає, що він робить. Народна мудрість і національний геній – ця найвища земна справедливість, – творячи свої легенди і міфи, цебто підносячи дану історичну подію до височини надісторіччя, ніколи – щодо вибору тієї події – не помиляються. Не помилилися вони й у випадку Крут», – так у 1941 р. писав видатний український поет, колишній старшина армії УНР Є.Маланюк.

1. Сучасні підручники з історії України (історія радянсько-української війни та бою під Крутами вивчається у 10 класі) про бій під Крутами

«Лише під станцією Крути на прогоні Бахмач – Ніжин нашвидкоруч зібраний загін під командуванням сотника Омельченка, який складався з 500 студентів, гімназистів-старшокласників і військових курсантів, спробували перепинити шлях більшовицьким військам. Більшість із них загинула. Ті, кому вдалося вціліти, озібрали колію і зуміли на декілька днів затримати наступ.

… тіла 27 юнаків, які загинули в бою під Крутами були перевезені до Києва і перепоховані на Аскольдовій могилі»

Турченко Ф. Новітня історія України. Частина І. 1914-1939 рр. 10 клас.

 

 

Більшовицькі війська під командуванням М. Муравйова наближалися до Києва. Боронити столицю було нікому, оскільки з міста були висланні на фронт останні українські угруповання. На шляху нападників стала патріотично налаштована студентська молодь Києва. На зборах студентів Університету Св. Володимира (нині Київський національний університет ім. Тараса Шевченка) і Українського народного університету було створено добровольчий студентський курінь січових стрільців на чолі з сотником А.Омельченком. 14 січня студенти прибули на станцію Бахмач для допомоги українському гарнізону під командуванням А. Гончаренка. Окопи українських бійців тягнулися обабіч (по обидва боки) залізничного насипу на 3-4 кілометри. Студентський курінь було поділено на чотири взводи по 28-30 осіб і направлено на лівий фланг – безпечнішу ділянку. Три взводи зайняли позиції в окопах, а четвертий, що складався з наймолодших та тих хто не вмів стріляти, перебував у резерві.

Бій тривав увесь день 16 січня 1918 р. Було відбито кілька атак, зі значними втратами як з боку українських підрозділів, так і муравйовців (близько 300 чол.)… Більшості українського війська вдалося організовано відступити на потязі.

Однак частина студентів (близько 30 осіб) потрапили в полон. Вирок оголосили вранці 17 січня: сімох поранених відправили до харківської лікарні, звідки вони втекли, решту засудили до розстрілу, тут же, під Крутами, на Чернігівському полі»

Реєнт О., Малій О. Історія України 10 клас. Підручник.

 

 

2. Наступ більшовицьких військ та становище українського війська

Після проголошення 4 грудня 1917 р. Ультиматуму РНК Росії за підписом Леніна і Троцького до Української Центральної Ради, більшовики розпочали активну підготовку до війни. Уже 9 грудня 1917 р. більшовицькі війська вступили до Харкова, в ніч на 10 грудня обеззброїли українізований бронедивізіон і перетворили місто на свій “форпост».

Свою негативну роль зіграло й проголошення у Харкові радянської УНР. Реальна влада цього нового уряду – Народного Секретаріату – дорівнювала нулю.

4 січня 1918 р. (за старим стилем) цей Народний Секретаріат «оголосив» війну Центральній Раді. Того ж дня більшовицький загін при підтримці місцевих більшовиків захопив Суми. Цей успіх підбадьорив агресорів, 5 січня В.Антонов-Овсієнко підписав директиву про початок загального наступу. 16 січня призначив Муравйова, колишнього царського офіцера головкомом радянських військ, які повинні були здобути Київ.

Це була дивна, «ешелонна» війна: військові сили концентрувалися уздовж залізничних колій, і відповідно й воєнні дії велися там же. Червоні війська наступали на Київ двома групами по залізницях Харків – Полтава – Київ та Курськ – Бахмач – Київ. Спираючись на місцеві більшовицькі осередки, а ще більше граючи на небажанні солдат воювати, задурманюючи голови робітникам, червоні брали місто за містом, хоча головною їхньою метою був Київ. Як образно висловився Д.Дорошенко: «Залізний обруч все вузче й вузче стягувався коло Київа...».

Упродовж багатьох десятиліть в СРСР прямо таки насаджувалися уявлення про унікальні бойові якості радянських військ, мудрість і велич їхніх полководців, керованих комуністичною партією, високі моральні якості бійців і командирів, як наслідок – непереможний характер їхніх наступальних операцій.

Свідчення із стану самих більшовиків змальовують значно реалістичнішу картину. Так, член Народного секретаріату, спеціально відряджений до радянських загонів Г.Лапчинський свідчив: «Усе військо посідало величезну кількість залізничних ешелонів і посувалося виключно у такий спосіб. Зброї, набоїв, обмундирування та харчів було цілком досить... Вояки уособлювали химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, обвішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, револьверами всіх систем і бомбами. Боєздатність цієї армії для мене була й дотепер зостається дуже сумнівною. Але вона успішно просувалася вперед, бо ворог був цілковито деморалізований».

Отже, не варто перебільшувати сили більшовизму.

Урядові кола УНР «вживали заходів для припинення агресії»: 15 грудня було створено Особливий комітет оборони України, до складу якого увійшли М.Порш, С.Петлюра та В.Єщенко, 18 грудня полковника Ю.Капкана призначили командувачем усіма українськими військами. 26 грудня Генеральний секретаріат ухвалив постанову про «створення армії УНР на засадах добровільності та оплати». Реально боєздатні вірні УЦР військові частини на момент наступу більшовиків на м. Київ були розпорошені по значній частині правобережжя, а багато підрозділів були деморалізовані більшовицькою пропагандою.

Але затримати ворога було потрібно за всяку ціну. Є.Маланюк у нарисі «Крути. Народини нового українця» як колишній старшина армії УНР описав подію такою, якою вона була з погляду українського військового діяча, патріота та державника, а саме «оборонним боєм нашого війська при станції Крути 29 січня 1918 р.»: «Військо наше мало тоді характер імпровізований. В українізованих частинах бувшої імперської армії в силу багатьох причин велась комуністична пропаганда, якої не устереглися і новосформовані національні полки. На загрожений напрямок вислані були найпильніші і, може, єдині боєздатні частини: юнаки військової школи ім. Богдана Хмельницького та складений з військових – студентів і гімназистів – т. зв. Студентський курінь, фактично сотня, що перейшла до історії як головний герой Крут. Старшини, безперечно, бракувало, як й артилерії – була єдина гармата сотника Лощенка, що сам він її обслуговував.

Про команду в розумінні оперативному також говорити було б трудно. Керував усім молодий сотник, що дістав з Києва певне стисле завдання, яке він і виконував як тактичну задачу, – перешкодити рухові ворожих військ на лінії Бахмач – Ніжин (а Бахмач уже був залишений), що вела з-над московського кордону до столиці краю. Затримання ж столиці в руках національного уряду мало величезне політичне значення з огляду на пертрактації з посередніми державами в Бересті, що саме тоді провадились. Завдання своє сотник в міру своїх спроможностей виконував так довго, як міг, цебто аж поки втрати не досягли 50% складу... Все ж завдання було виконане, цебто полковника Муравйова з його військом було зупинено, а їх рухи на Київ були опізнені»

 

3. Захисники Крутів. Факти про учасників бою під Крутами з української сторони.

5 січня 1918 року на зборах студентів Університету імені Святого Володимира (нині Київський Національний Університет ім. Т. Шевченка) та новоствореного Українського Народного Університету було ухвалено створити добровольчий студентський курінь «Січових Стрільців». До цього куреня вступили навіть учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва.

Таким чином вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського Народного Університету - старшину (сотника) Андрія Омельченка. Звернення до «До українського студентства»: було розміщено у «Нова Рада» з 11 січня 1918 р. «Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників».

Цей непідробний. щирий і відверто патріотичний ентузіазм молоді дав підставу Є.Маланюку писати про важку печать «збавчої молодої крові, першої крові, пролитої в нашій українській війні», якою був скріплений підпис під ІV Універсалом.

Доки йшло формування добровольчого студентського куреня до Крут – залізничної станції поблизу Ніжина, відступили захисники Бахмача, які вже мали досвід боїв, бо знаходилися на лінії фронту фактично з грудня 1917 р. Сюди ж прибуло й поповнення.

Боєм командував сотник армії УНР Аверкій Гончаренко. В ньому взяли участь чотири сотні з

1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького (не менше 400 юнкерів), 1-ша сотня Студентського куреня ім. Січових стрільців (116 - 130 вояків) та 20 старшин. На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд - гармату на залізничній платформі. Вже під час самого бою до них приєдналося кілька десятків добровольців із підрозділів місцевого Вільного козацтва. Загальна чисельність українських сил під Крутами не перевищувала шести сотень багнетів. За свідченням того ж Гончаренка, інші підрозділи, в тому числі Вільне козацтво, участі у бою не брали.

Їм протистояв 4 - 6-ти-сячний загін революційних військ більшовицької Росії, котрий складався з червоногвардійців, солдат-росіян та балтійських матросів у супроводі артилерії й бронепоїзда.

Бій тривав більше 5 годин, у загальних рисах вимальовується така картина… Українці відбили кілька атак, під час яких понесли значні втрати; наступаючі загони Муравйова почали обходити українські позиції з флангу - виникла реальна загроза оточення, і надвечір Аверкій Гончаренко вирішив вивести українські підрозділи з бою Більшості українського війська вдалося організовано відступити на потязі, що чекав на них. Руйнуючи за собою залізничну колію, вони відправилися до Києва, і на станції Бобрик з’єдналися з Гайдамацьким кошем Слобідської України під командуванням С.Петлюри. А.Гончаренко відзначив у своїх спогадах, що на станції Бровари передав «релятивний звіт» про бій С.Петлюрі в присутності начальника штабу О.Удовиченка. Нажаль цей документ історикам не пощастило виявити.

Однак, у сум`ятті бою одна студентська чота (близько 30 чоловік) потрапила в полон. Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир, та вийшли прямо до станції Крути, вже зайнятої червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів - Єгор Попов - оскаженів, коли дізнався, що більшовики в цьому бої втратили не менше 300 чоловік. Щоби якось це компенсувати, він наказав ліквідувати полонених.

На теперішній момент є цілком встановленими фактами наступне:

- В бою під Крутами проти 4-6 тис. більшовицької армії брало участь понад 500 вояків Української Центральної Ради, переважно юнаків Військової школи ім. гет. Богдана Хмельницького (юнкерів) під керівництвом сотника Аверкія Гончаренка (він же її командант бойового участка) та понад сотню студентів Січового Куреня під командою Андрія Омельченка, підлеглого командантові фронту.

- На озброєнні вони мали 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд - гармату на залізничній платформі.

- Увесь тягар бою винесли на собі юнаки Військової школи ім. Б. Хмельницького, й саме серед них було найбільше жертв вбитими і пораненими.

- При бойовому відвороті з фронтової лінії Сотня (Студентського Куреня), що була на позиції, організовано відійшла до ешелонів, які стояли на колії до Києва. Лише одна чота студентів збилася вночі з дороги, заблукала і вийшла прямо на більшовиків.

 

4. Втрати української сторони та міф про «офіцерську зраду»

 

Відомий український історик і політичний діяч Д.Дорошенко в свій час дав тенденційну по суті та неправдиву в деталях картину бою у нарисі «Пам’яті тих, що полягли під Крутами», котрий з’явився 1921 р. в збірнику, присвяченому Січовим стрільцям. У його викладі все виглядало так, ніби, крім студентів, під Крутами не було українських військ. Він навіть не згадав про українська війська, які напередодні відступили з Бахмача.

Звеличуючи подвиг молоді, відомий історик не лише звинуватив в усьому провід УНР, а й намалював огидну картину «офіцерської зради»: «Як побачили ті офіцери, що діло погане, гукнули на машиніста, щоб рушав на Київ, і утікли, навіть не попередивши своїх вояків. І ті, хто встиг на ходу догнати поїзд, ті врятувались, а хто – ні, тих заскочили вдесятеро численніші й сильніші вороги й замордували – не просто вбили, а звірськи замучили. Отсе й була «трагедія під Крутами»

А. Гончаренко у спогадах прояснив ситуацію щодо «втечі» з поля бою офіцерів П.Богаєвського і Ф.Тимченка. За його версією, що ці старшини представляли воєнно-адміністративну владу Чернігівської губернії й не мали в своєму підпорядкуванні військ. Ще перед початком бою вони від’їхали до Ніжина, сподіваючись порозумітися з українізованим полком ім. Т.Шевченка та привести останній на допомогу. Але розпропагований більшовиками полк оголосив про нейтралітет і погрожував виступити проти українського війська.

Таким чином, було спростоване звинувачення, що кидало тінь на командування бою під Крутами. А.Гончаренко свідчив також, що вояки відступили організовано, забравши вбитих та поранених, при від’їзді зруйнували за собою залізничну колію

За спогадами того ж Гончаренка бойові втрати серед курсантів школи становили 250 чол., студентської сотні – одна чота (до 30 осіб), а також 10 старшин. Але зауважмо, що А. Гончаренко до числа загальних втрат українського війська у бою під Крутами включав як убитих так і поранених чи тих, що пропали безвісти.

Найтрагічніше склалася доля студентської чоти, що потрапила в полон до більшовиків.

- Сімох поранених полонених більшовики не розстріляли, а відправили в тил. Це 6 поранених із числа вояків Студентської сотні та 1 гімназист, що виявився сином машиніста, який возив членів українського радянського народного секретаріату, було відправлено на лікування до Харкова (всі вони вижили);

- Решту - 27 студентів - знищили тут же, під Крутами: спочатку знущалися, а потім розстріляли. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Г.Пипський перед розстрілом заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла загиблих. Серед розстріляних був і сотник Омельченко.

.- 2 старшин (один з них — прапорщик Павло Кольченко, інший, можливо - прапорщик Костянтин Велігорський) були як трофеї забрані червоногвардійцями та матросами, замучені, а їхні понівечені тіла викинуті на залізничному перегоні в районі Ніжина. Рештки П. Кольченка було знайдено у березні 1918 р. та перепоховано разом з тілами 27 розстріляних на Аскольдовій могилі у Києві. Рештки К. Велігорського було віднайдено значно пізніше.

В підсумку аналізу учасників битви та жертв зі сторони українців, кожний читач може робити висновок про образність і символізм оцінки битви Уласом Самчуком: «Бій під Крутами часто прирівнюють до бою під Термопілами. Подібностей для такого порівняння є тільки дві: світять, як зорі, святі могили, приблизно однакова цифра оборонців і наявність у таборі наїзника зрадника-ренегата, яким серед персів був Ефіалт, а серед більшовиків Юрко Коцюбинський, син відомого письменника. Зате різниці є дуже великі. Коли під Термопілами 300 бездоганно вишколених вояків боронило непрохідний гірський просмик, тоді під Крутами на широкому полі довелось боронити залізничний вузол гімназійній та університетській молоді, яка мала за собою лише короткотривалий вишкіл.»

5. Вшанування героїв Крут

Про подробиці бою під Крутами українське суспільство дізналося лише, коли Центральна Рада повернулася 9 березня 1918 р. до Києва

9 березня 1918 р. на засіданні Малої Ради її голова – професор М.Грушевський запропонував «вшанувати пам’ять забитих стрільців студентського куреня, що склали свої голови в бою з більшовиками, а для цього перевезти їх тіла до Києва, поховати на Аскольдовій горі і прийняти похорон на кошт держави. Пропозиція приймається. Зібрання вшанувало пам’ять цих борців вставанням». 19 березня 1918 р. тіла 27 розстріляних у Крутах студентів було урочисто поховано на Аскольдовій могилі. Українська преса широко висвітлювала похорони. Тоді ж газета «Народна справа» опублікувала і розповідь безпосереднього учасника бою – Івана Шарого.

Під час похорону загиблих юнаків 19 березня 1918 р. на Аскольдовій могилі хтось із промовців, виголошуючи скорботне слово, порівняв їх подвиг із легендарними 300 спартанцями під Фермопілами. Це порівняння стало невід’ємним атрибутом Крутянського бою. Зокрема А.Крезуб, А.Фіголь, П.Шандрук та інші автори прямо називали Крути «українськими Фермопілами». Поступово абстрактне порівняння набуло конкретного змісту. Реалії бою почали забуватися. Натомість на перший план виступав міф про 300 студентів, які одні протистояли більшовицькій навалі й майже всі загинули.

Вже у 1918 р. було багато зроблено для увіковічнення пам’яті героїв. Навесні – влітку того року в Києві розпочали збір коштів на пам’ятник «жертвам Бахмача, Крут і Києва». У червні в одному з київських кінотеатрів стали демонструвати серію кінострічок, серед яких був і фільм «Похорон юнаків, замордованих під Крутами». 17 липня того ж таки року директор Другої української гімназії звернувся до Міністерства освіти України «з проханням заснувати при Гімназії стипендії імені учнів Гімназії, забитих в боях з большевиками під Крутами. Ці учні своєю геройською смертю виявили найбільшу любов до України. Їх фотографічні портрети, які будуть висіти в залі гімназії, будуть нагадувати про їх патріотичні вчинки. Заснування стипендій їх імені ще більше піднесло би вгору їх імена»

Культ Крутів зродився в Галичині в гурті пластової молоді. В 1926 р. постає у Львові «Курінь Старших Пластунів ім. бою під Крутами». Годі казати, для чого цей гурт старших пластунів вибрав собі саме цю назву. Пізніше члени «Куреня бою під Крутами» об’єднаються з «Лісовими чортами», адже знайшли спільний шлях і спільну мету. Відтоді «Крути» стають курінним святом «III Куреня УУСП — Лісові чорти». В пластовій домівці й при Ватрі Великої Племінної Ради зростала леґенда чернігівських степів.

Дослідник В.Лиманець вказував, що своєю кров’ю українські юнаки під Крутами виправили помилку, що містилася у ІV Універсалі, котрому бракувало «імперативних вказівок до творення постійного українського війська». Автор стверджував, що збройна боротьба України за незалежність явила «десятки тисяч лицарів абсурду», які «йшли ніби наперекір здоровому розуму в бій і вмирали з вірою в правдивість свого поступування. Ними керувала державно-стратегічна інтуїція, що мала своїм джерелом Крути»

На сьогоднішній день у громадській думці України «подвиг героїв Крут» зведено до загибелі студентської сотні. Всі інші, хто брав участь у бою, до числа героїв не віднесені. Ні сотник А.Гончаренко, що командував боєм, ні хоробрий артилерист, «старшина у синьо-жовтому кашкеті» С.Лощенко, ні юнаки 1-ї військової школи ім. Б.Хмельницького, ніхто інший серед крутянських героїв не згадується. У цьому є велика історична несправедливість.

Стисло історичне значення бою під Крутами можна охарактеризувати словами відомого історика В.Верстюка. На запитання журналістки: «Бій під Крутами, на вашу думку, – це подвиг чи трагедія?», він відповів: «Думаю, що це оптимістична трагедія. Сьогодні ми подаємо цей бій як унікальне явище. Тоді ж таких локальних боїв було багато. Просто бій під Крутами став найбільш відомим, бо серед його учасників було багато знаних осіб, зокрема, брат міністра закордонних справ уряду УНР Олександра Шульгіна. Коли Центральна Рада повернулася у березні 1918 року, відбулося перепоховання, і весь пафос боротьби припав на Крути. Нині День пам’яті героїв Крут – це данина пам’яті всім полеглим».

Використана література:

1. Бойко О.Д. Бій під Крутами: історія вивчення // Укр. іст. журнал. – 2008. – № 2.

2. Маланюк Є. Крути: Народини нового українця // Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І.Ільєнко. – Дрогобич, 1995.

3. Гончаренко А. Бій під Крутами // Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упоряд. І.Ільєнко. – Дрогобич, 1995.

4. Олена Бойко, Сергій Бутко, Тамара Демченко. Бій під Крутами: факти проти легенди // Європейська Україна

 

Сацик Сергій, член правління Рівненського обласного об’єднання «Просвіта»,

учитель історії Рівненської української гімназії

comments powered by Disqus
Погода, Новости, загрузка...
Новини дня
  • Нові
  • Популярні