Криза історичних інтерпретацій: у чому суть претензій Варшави та чому вони лунають саме зараз

15.11.2017, 22:03      Переглядів: 342

У суботу, 11 листопада 2017 року, Варшава святкувала 99-ту річницю незалежності Польщі. На вулиці столиці вийшли десятки тисяч людей, щоб взяти участь у двох протилежних за своєю суттю та змістом акціях – ультраправого «Маршу народовців» та антифашистського маршу «За нашу і вашу свободу». Світоглядна прірва, яка пролягла між прихильниками кожного з цих заходів, чи не найяскравіше демонструє сучасний соціо-культурний розкол польського суспільства, наслідки якого ми, українці, лише починаємо зауважувати.

«Марш народовців», який проходив під політичним гаслом «Ми хочемо Бога», зібрав, за підрахунками організаторів, 60 тисяч осіб і претендує стати однією з наймасовіших політичних акцій праворадикалів у Європі. Акції, яка знаменує колосальні політичні та культурні зміни на європейському континенті.

Аналітики відзначають, що масовості заходу додало те, що окрім симпатиків польських ультраправих організацій, таких як «Національно-радикальний табір», «Національний рух» та «Всепольська молодь», які з 2010 року влаштовують націоналістичні марші з нагоди Дня незалежності, цьогоріч до нього приєднались прихильники правлячої партії «Право і справедливість». При цьому, особливу увагу оглядачів привернули політичні гасла, з якими учасники маршу рухались вулицями столиці. А серед них можна було зустріти, як відверто расистські заклики, наприклад, «Біла сила, Ку-клукс-клан», «Зіг хайль», «Чиста кров»; так і антиукраїнські – «Пам’ятаємо Львів і Вільнюс!», «Україно, визнай правду! Польщо, встань з колін!», «Вимагаємо закону про заборону бандеризму!». Суміш традиціоналізму, радикалізму та реваншизму – ось ідеологічні орієнтації його учасників, які вдало вкладаються у політичний дискурс провладної партії «Право і справедливість», визначаючи її внутрішньо- та зовнішньополітичну активність. Очікування електорату стають рушійною силою політики, а використання історії в якості інструменту політичної мобілізації дає розуміння природи теперішнього загострення на фронті україно-польських відносин.

Для кращого розуміння природи загострення, спробуємо прослідкували хронологію подій, з’ясувати мотивації польської сторони та проаналізувати реакцію українських посадовців.

У четвер, 2 листопада, в ефірі каналу TVP1 міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковські заявив, що «обидві країни, Польща та Україна, мають різні концепції порозуміння. Ми розуміємо, якою важливою є для нас Україна з точки зору геополітики, але українці, усвідомлюючи значення власної країни для нашої безпеки, вважають, що в такому разі питання, які нас розділяють – особливо історичні, повинні відійти на другий, або навіть третій план… Тому ми розпочинаємо процедури, які унеможливлять потрапляння до Польщі осіб, які сповідують антипольські погляди. Йдеться про осіб, які в силу своїх адміністративних повноважень, не дозволяють, наприклад, продовжувати ексгумації…, або ж відновлювати місця розташування польських культових споруд». Ващиковські опосередковано означив коло осіб, яким Польща мала би обмежити доступ на власну територію, і першим з них, за оцінками польських ЗМІ, мав би стати Володимир В’ятрович, керівник Українського інституту національної пам’яті. Заява очільника польського МЗС викликала неабиякий резонанс в українському медійному просторі і поклала початок розмов щодо вкрай недоречного загострення відносин на тлі майбутнього візиту президента Польщі А. Дуди до Харкова.

Що ж стало причиною таких гострих заяв та чи мали вони під собою реальне підґрунтя?

Дійсно, з квітня 2017 року в Україні діє мораторій на проведення ексгумацій поляків, запроваджений з ініціативи Українського інституту національної пам’яті. Українська сторона пішла на цей крок після скандального демонтажу пам’ятника воїнам УПА у селі Грушовичі, який Варшава, фактично, проігнорувала. Але чому Ващиковські чекав більше півроку, щоб зробити відверто політичну заяву з цього приводу? Що змусило професійного дипломата вдатися до таких недипломатичних кроків?

Варто відмітити, що попри те, що українська сторона абсолютно не очікувала подібних заяв, реакція МЗС України була оперативною та дипломатичною. 3 листопада українське зовнішньополітичне відомство оприлюднило прес-реліз, в якому прокоментувало висловлювання Вітольда Ващиковські. У повідомленні йшлося про те, що « в Україні немає антипольських настроїв…, є чітке розуміння необхідності подальшого зміцнення співпраці з Польщею в інтересах як двох народів, так і всієї Європи. Підтвердженням цього є сотні тисяч українців, які зараз проживають в Польщі». У МЗС відмітили, що Україна та Польща повинні йти до примирення шляхом взаємного сприйняття один одного, а не нав’язування своєї точки зору. Такі стримані заяви української сторони однозначно свідчили про намір Києва зупинити раптове загострення, яке на фоні звинувачень щодо мовної політики від Угорщини, а також закидів, які продовжують лунати з Сербії, могло б значно послабити позиції Києва напередодні саміту «Східного партнерства».

Проте дипломатичний тон українського МЗС не змінив намірів Вітольда Ващиковські, який продовжував підвищувати ставки у грі. Так, перебуваючи 4 листопада з офіційним візитом у Львові, він заявив, що «Польща пропонує різні варіанти співпраці. І ми чекаємо на відповідь української сторони. Польський інститут національної пам’яті так само відкритий до співпраці, як тільки з українського боку буде щось більше, ніж декларації та заяви, як тільки будуть зроблені реальні кроки до співпраці з Польщею, ми готові до діалогу». І хоча ця заява на перший погляд носила характер примирення, проте вже наступного дня, 5 листопада, міністр демонстративно відмовився від відвідин музейного комплексу «Тюрма на Лонцького» на знак протесту проти неналежної співпраці між істориками.

Українська сторона не забарилася із відповіддю, і 5 листопада МЗС України запросило посла Польщі Яна Пєкло для консультацій та врегулювання ситуації. Під час зустрічі українські дипломати наголосили, що з розчаруванням сприймають заяви Вітольда Ващиковські. Українська сторона звернула увагу на неприпустимість політизації чутливих історичних питань, оцінкою яких мають займатися історики, а не політики чи дипломати. У МЗС зазначили, що готові до подальшого розвитку рівноправної та конструктивної взаємодії з Польщею у дусі взаємного розуміння та поваги.

Однак, попри спроби примирення, які робила українська сторона, польські посадовці ніби навмисне продовжували загострювати ситуацію. І наступним, хто підлив олії у вогонь протистояння, був віце-консул РП Марек Запура, який під час круглого столу на тему «Волинський експеримент Г. Юзевського: дорога до польсько-українського примирення у міжвоєнний період», що відбувався у Рівному 6 листопада, зробив вкрай неоднозначну заяву щодо того, що Львів у 1918 році був польським містом, і, зважаючи на це, поведінку Польщі відносно українських територій не можна вважати окупаційною.

А 7 листопада у розмову щодо досягнення історичної справедливості вступив президент РП Анжей Дуда, який у коментарі для Польського радіо заявив, що очікує від українського керівництва, що люди, які відверто проголошують націоналістичні та антипольські погляди не займатимуть важливих посад в українській політиці. Президент Польщі знову м’яко натякнув на очільника УІНП Володимира В’ятровича.

Президент України Петро Порошенко не міг залишити поза увагою заяву свого польського колеги і наступного дня, 8 листопада, запропонував скликати надзвичайне засідання Консультаційного комітету глав держав України та Польщі, щоб уникнути подальшої ескалації напруги та зберегти стратегічне партнерство між сторонами. Варшава позитивно сприйняла цю ініціативу та погодилась на врегулювання ситуації.

Паралельно з пропозицією Президента України, свою публічну заяву щодо ситуації 8 листопада оприлюднив голова УІНП Володимир В’ятрович. З поміж іншого, В’ятрович звернув увагу на те, що дії УІНП щодо накладення мораторію на ексгумацію польських поховань були жорстким, але виправданим кроком, у відповідь на відсутність реакції Варшави щодо 15 випадків вандалізму, вчинених на території Польщі відносно українських пам’ятників та поховань. Очільник УІНП зауважив, що українська сторона неодноразово зверталась до польських колег з пропозицією легалізувати всі незаконні монументи, які знаходяться на території обох країн, за принципом «всі на всі». Такий крок, на думку українських дослідників, унеможливив би у майбутньому будь-які провокації щодо поховань та інших пам’яток історії. При цьому польська сторона не погоджується на такий варіант, і робить, на думку В’ятровича, «непродуктивні спроби перенести це питання на вищий політичний рівень, що є лише способом подальшої ескалації та загострення». І хоча, на перший погляд, заява очільника УІНП звучить досить жорстко та безапеляційно, проте градус протистояння, в епіцентрі якого він опинився, певною мірою виправдовує позицію дослідника.

Тим не менше, частково знизити градус протистояння та окреслити можливі варіанти виходу з неочікуваного та непотрібного загострення польсько-українських відносин вдалося Президенту України. 11 листопада Петро Порошенко провів телефонну розмову з Анджеєм Дудою, під час якої, окрім привітань з нагоди Дня незалежності Польщі, Президент України обговорив з польським колегою порядок роботи Консультаційного комітету, позиції щодо майбутнього саміту «Східного партнерства» та процедури щодо підготовки візиту А. Дуди у Харків у грудні 2017 року.

Між тим власний погляд на ситуацію, яка склалася у відносинах Києва та Варшави ввечері 11 листопада озвучив і міністр закордонних справ України Павло Клімкін. Очільник українського МЗС заявив, що «польська сторона розглядає примирення як якусь політику… Для мене примирення, це про людей, а не про політиків, і не про інтереси». Розмірковуючи про подальшу співпрацю двох країн, Клімкін додав, що «ми поступово вийдемо на порозуміння. Відносини будуть розвиватися. І ми будемо захищати кожного, хто займається примиренням, включаючи Володимира В’ятровича». Цією заявою глава українського МЗС дав зрозуміти польським колегам, що попри тиск з боку Варшави, Київ не готовий ухвалювати кадрові рішення, які суперечать логіці внутрішньополітичних процесів. Наразі важко однозначно оцінити результати таких заяв української сторони, так само як і спрогнозувати дії, які інколи прямо суперечать деклараціям. Однак не відмітити принциповість та прагнення відстояти власну позицію з боку українського дипломатичного корпусу теж не можна.

Очевидно, розмова між президентами стала точкою деескалації конфлікту, оскільки уже 13 листопада обидві сторони пішли на пониження градусу протистояння. Зокрема, Володимир В’ятрович заявив, що Україна готова зняти мораторій на ексгумацію польських поховань, якщо польська сторона надасть варіанти легалізації та відновлення українських пам’ятників. А також зазначив, що наразі немає жодних офіційних документів, які б забороняли йому в’їзд на територію Польщі. При цьому Вітольд Ващиковські повідомив, що список осіб, яким обмежено потрапляння на територію Польщі «занадто короткий» і в ньому знаходяться громадяни, які пропагують глибоко антигуманітарні та антиєвропейські цінності. Польща публічно не розкриватиме список цих осіб, оскільки вона прагне «прогресу у взаємних відносинах та не бажає подальшої ескалації».

Польські та українські аналітики в один голос заявляють, що всі претензії, озвучені польською сторону, мають на меті виключно отримання внутрішньополітичних дивідендів. Вітольд Ващиковські, якому не вдалося налагодити стосунки ані з західними сусідами, ані зі східними, робить провокативні політичні заяви, щоб після ймовірної відставки з посади глави МЗС, повернутися до парламенту у статусі борця за інтереси Польської держави. А. Дуда використовує ситуацію, що склалася, для зміцнення власних позицій у партії на фоні протистояння з Я. Качинським. А «ПіС» загалом культивує історичні міфи та використовує політику пам’яті як головний інструмент політичної мобілізації напередодні місцевих виборів, та в короткостроковій перспективі навряд чи відмовиться від подібної практики. Десятки тисяч поляків, які вийшли на вулиці Варшави на «Марш народовців» є тому яскравим підтвердженням.

Україні у цій ситуації варто тверезо оцінювати політичну реальність та настрої польського суспільства. Сподіватися на те, що владна верхівка Польщі змінить свої погляди навряд чи варто, набагато продуктивніше думати над тим, як уникнути повторення подібних ситуацій у майбутньому, і водночас забезпечити захист національних інтересів. А для цього без діалогу між сторонами не обійтися.

 

 

Автор: Михайло Мозоль, для civildiplomat.com

comments powered by Disqus
Погода, Новости, загрузка...
Новини дня
  • Нові
  • Популярні