Лонгрід про заплив через Босфор

25.07.2018, 10:31      Переглядів: 271

 Обіцяла поділитися всіма емоціями і враженнями - ділюся:

*День перед запливом. Більшість моїх колег пішли на черговий брифінг, який організували для нас, щоб ще раз розповісти про всі орієнтири, повороти, секрети і тд. Я забила і не пішла. Станом на вечір суботи я вже достатньо побачила всього в Стамбулі і гуляти містом не хотілося. Натомість завдяки моїй подрузі/кумі ми знайшли пречудове місце біля води і просто сиділи там і говорили про все на світі. Я вирішила, що це найкращий варіант - просто насолоджуватися життям і моментом. Як на мене, так треба робити завжди перед такими подіями;)

**Ранок “того дня” - все, як книжка пише: в міру ситний сніданок з “довгими вуглеводами” і мінімумом білка (в моєму випадку був сир), ніяких овочів, фруктів, молока ну і в моєму випадку точно без м’яса - його до речі і м’ясоїдам не рекомендують вживати перед запливами. Ми прийшли вчасно, я нічого не забула, мені далі писали про підтримку і тд. Усе було досить добре.

Єдине, що мене реально бентежило (і за що як виявилося треба було переживати найменше) - це фізичні сили, яких із головою вистачило на весь заплив. Як я вже писала, напередодні не змогла нормально виспатися і відповідно дуже переймалася тим, щоб не видихнутися десь посередині і не мати сил догребти.

***Старт. Найбільше, що виснажувало на початку - це чекання.. Поки ми сядемо на 2 кораблі, які відвозили нас до місця старту, поки причеплять той понтон, з якого ми мали стрибати, поки стартують учасники з іншого корабля, поки проломляться всі мега плавці з нашого корабля… Весь цей час я ні граму не переживала, намагалася веселити колег і просто якось насолоджуватися моментом. Я стрибала у воду з відчуттям абсолютної гармонії, спокою і впевненості в тому, що все пройде чудово. Але! На відміну від більшості (принаймні з тих, чиї відгуки я чула/читала), моє пекло від Босфору почалося вже на початку, а не вкінці. Опинившись у воді, відчула, що в мене протікають окуляри. Мої класні, перевірені, зручні і комфортні окуляри напевно вирішили, що солона вода - не для них. А далі одна за одною навалилися хвилі, які, на жаль, витримали не всі учасники запливу, і зійшли буквально на перших 200 метрах дистанції. Мене особисто ці хвилі, солона вода в очах, якийсь раптовий біль в животі і збите дихання дуже серйозно взагалі вибили з нормального плавання. Я не панікувала, не злякалася, нічого такого.. Просто боролася з хвилями, які били по обличчю, у той час як з голови не виходила думка - що я взагалі роблю і нащо це? Де ті рятувальні човни? Хай би забирали мене звідси!
Напевно, про таке не пишуть, бо це ж якось несерйозно - стільки часу готуватися, писати про це/збирати ваші лайки, говорити про заплив із друзями та близькими, а тут раз - і ділитися думками, що хотілося здатися вже на початку. Але я вважаю, що важливо показати, що страшно буває абсолютно всім. Важливо працювати зі своїми недоліками і не давати можливість тимчасовій слабкості оволодіти чимось більшим і забрати у вас можливість зробити щось сутнісне чи тим більше втілити мрію!

***Дистанція. Словом до першого орієнтиру - мосту Султана Мехмеда Фатіха - я допливла уже з усвідомленням, що цей заплив для мене - точно не про швидкість. Тут аби догребти, коли вода в очах і треба постійно зупинятися, щоб вилити її з окулярів і спробувати втиснути їх так, щоб вони протікали мінімально. У мене до речі досі міні-синці навколо очей і відповідно біль від цьогоПід мостом я пропливала на спині - його ж добре видно над собою і відповідно збитися зі шляху майже неможливо. Це дозволило мені віддихатися і зібрати себе до купи. Далі я призвичаїлася до води в очах, відлаштувала дихання ну і взагалі нормально попливла. Все було дуже ок, я бачила, що пливу посередині, відчувала прохолоду (саме так усі кажуть - знайти прохолодну воду і триматися її, бо там найшвидша течія), всі об’єкти на берегах миналися досить швидко і я вже почала згадувати, нащо ж я цим всім почала займатися - розвага, фан, адреналін.. Точно, я ж мала кайфувати від приємної водички і прохолоди. Мене навіть не турбували медузи і сміття, які періодично зустрічалися у воді.

І тут Босфор подарував мені черговий челендж - я потрапила ну в дуууже холодну течію. Спочатку було нормально. Я наївно розраховувала, що вона мене швиденько прямо донесе до фінішу і я вийду з тої мерзлоти. Я згадувала слова з усяких якихось пам’яток і “порад” - ну якщо вам холодно, ну то гребіть швидше, щоб зігрітися. Ага, ну ок.. Гребу.. Я не знаю скільки часу так минуло. Моя свідомість включилася вже десь близько біля фінішу. Я бачила надувні кулі, до яких треба було допливти і мені дуже хотілося цього з однієї причини - щоб мені перестало бути холодно!!! Ті, хто близько знайомі зі мною, знають, що я ще той мерзляк і відповідно проходити через таке для мене - нереально складно. Ну це і зумовило зрештою те, що вийшла я з води - з губами “кольору морської хвилі”, який не сходив ще мабуть годину точно))

Далі погода вирішила добити нас і крім тих хвиль, які злякали багатьох ще й почався дощ. Ну дощем волинсько-поліських людей злякати складно, тим більше, що в мене вже був досвід пливти під час дощу і навіть трішки грози на Згоранському озері - якраз за тиждень до Босфору. Тому хоч тут я гідно справилася;))

Такий не простий Босфорський фініш. Заплив через Босфор складний тим, що тут є багато течій. Є от та основна, яка “несе” учасників по дистанції, а є зворотні - біля берегів, які треба якось подолати/обпливти, щоб дістатися фінішу. Десь за метрів може 50 (не знаю точно) зустріла свою колегу, від якої відстала ще на початку через ті окуляри і свої зупинки. Біля нас дуже страшно кричала якась жінка, яку явно не помічали рятувальники. Ми якось допомогли їй зрозуміти, що треба робити. Жінка до речі була російськомовна ну і їй реально пощастило, що вона зустріла людей, які могли їй російською сказати, що треба зняти шапку і махати нею рятувальникам на найближчому човні. Це я до того, що один із ну просто обов’язкових навиків (особливо, якщо ти їдеш закордон і особливо якщо ти береш участь у подібних змаганнях), які треба мати - має бути елементарне знання англійської. Після того, як ми впевнилися, що з жіночкою все буде ок, моя колега з відчуттям серйозної розгубленості сказала, що вже довго бореться тут із зворотньою течією і щось із цим треба робити!)) Я не знайшла нічого кращого, ніж сказати їй - давай! ти можеш! греби з усіх сил! нічо не знаю, ти стільки пропливла, то що не зможеш тут тих пару метрів подолати? (ну так.. я вмію мотивувати людей - сарказм якщо що). Після цього ми згубили одна одну, але після цього в обох спрацювала інтуїція і ми по окремо випливли трішки назад, до середини води, щоб уникнути зворотньої течії та обпливти її. Уже на березі я чула від багатьох справді хороших плавців/плавчинь історії, як їх просто вийняли (без їхньої згоди) рятувальники і примусово посадили в човни. Мені ж дали допливти і відповідно сертифікат про свій заплив я отримала зі своїм часом - 2.09.45 (попередні роки ліміт був 2 год, цього року продовжили до 2.20), а не D/N/F - did not fifnish. Це результат таких, хто був одним із останніх. Але для мене #Босфор2018 - точно не про цифри!

На виході мене зустріли/обійняли мої тренери і наша команда. Трішки далі на березі, за зоною учасників, мене чекала краща подруга і мій телефон в її руках, що розривався від усіх повідомлень і переживань. І я вам скажу, що в принципі все це не має сенсу, якщо на березі нема кому вас зустріти, дати 5, і просто сказати, що ти - молодець!

Я неймовірно вдячна всім, хто був зі мною цих півроку в цій шаленій авантюрі. У моєму житті звісно і без того вистачало історій про “не вбило і зробило сильнішою”, але це було неймовірно і круто! Це точно змінило мене і моє все життя в кращу сторону і я горджуся всім, що сталося за цей час. Думаю, що цей заплив - лише початок подібних історій і перемог;)

Пару вивчених уроків:
1. Вірити у своє тіло більше, ніж у свідомість! Насправді я до останнього не відчувала втому і в мене зовсім не було відчуття, що я вже не можу пливти і все таке. Виявляється, що навіть будучи страшенно не виспаним, людський організм може більше, ніж можна уявити.
2. Більше думати про те, що буде, коли вийдеш на берег. Тренуючись на відкритій воді вдома я завжди нехтувала елементарними речами - наприклад, пити звичайний сорбент, після того, як наковтаєшся брудної води. Якби не мої колеги, не знаю ще б скільки часу я ходила з болем і важкістю в животі.
3. Ну і головне - не до кінця довіряти досвіду інших, хто пережив подібне. Попередні пару років учасникам босфорського запливу щастило з погодою, течіями і просто. Тому так багато людей писали про те, як це круто і легко перепливти тих 6.5 км. Тому так багато людей цього року вирішили, що і вони собі можуть легко зробити теж саме. Мені було важко. Навіть дуже! Для повного розуміння - цьогорічний, тридцятий, ювійлейний заплив уперше забрав людське життя.

P.S. Наостанок хочеться згадати про дуже приємний момент, який відбувся прямо після того, як я вийшла з води. Йдучи фінішним понтоном я дивилася просто вниз, собі під ноги. Просто чомусь не могла підняти голову, щоб дивитися прямо. І побачила, що проходжу повз інвалідний візок, біля якого в свою чергу впав бейдж. Я звісно машинально підходжу, підіймаю бейдж, щоб подати його власнику і бачу там прапор України (у кожного на бейджі зазначене ім’я, реєстраційний номер і звісно ж прапор своєї держави), подаю той бейдж і бачу Дмитра Щебетюка, який віддихується після цього всього шаленства. Якось в цю мить промайнуло все - радість, розуміння, звісно ж співчуття а головне - шалена гордість! Гордість за те, що наша країна народила стільки крутезних людей, які змогли подолати таке випробування. Тепер навіть сумніватися не можу, що ми рано чи пізно все тут зможемо;)

 

 

Марина ХРОМИХ

comments powered by Disqus
Погода, Новости, загрузка...
Новини дня
  • Нові
  • Популярні